Амок - Мавр Янка

А якщо ні, то ми покинемо на кораблі ваших зв'язаних товаришів, від'їдемо на човнах і висадимо в повітря корабель разом з вами всіма. Ніяких переговорів з вами більше вести не будемо і чекаємо відповіді рівно через п'ятнадцять хвилин.

Голос замовк.

Ван-Хорк підійшов до рупора і нерішучим голосом сказав:

— Військо… Її… королівської величності розбійникам не здається. Пропонуємо вам самим залишити корабель.

Але ніякої відповіді. І це було жахливою ознакою того, що час переговорів минув і настав час діяти.

В голові у кожного вихорем закрутилися думки. Протягом кількох хвилин ніхто не промовив жодного слова, прислухаючись кожен сам до себе. Але думали вони не про те, здатися чи ні — навіть сам мічман так не думав, — а тільки про те, як це зробити.

Індонезійці думали, що їм треба буде повстати проти голландців, щоб примусити їх здатися. Але тоді і їх звинуватять в бунті. Доки можна, треба чекати, чи не почнуть першими самі голландці.

А ті так само боялися йти проти мічмана, щоб і їх потім не звинуватили в повстанні.

Слово, таким чином, було за мічманом. Але як він може добровільно погодитись здатися, коли щойно сам казав, що честь голландського мундира зобов'язує краще загинути, ніж здатися? От якби його примусили, тоді була б зовсім інша справа… Він тоді став би героєм, який так і прагнув злетіти в повітря, але його силою примусили здатися. Усі дивувалися б, говорили б тільки про нього…

Та, як на зло, всі матроси мовчали. Хоч бери та сам просися, щоб вони збунтувались!

Виручив невійськовий, цивільний чоловік — лікар.

— Я вважаю, — сказав він, — що тут і роздумувати нема чого. Нікому не буде ніякої користі, коли ми занапастимо себе, і капітана, і всіх інших. Ми навіть не маємо права так робити.

Серце мічмана застукотіло від радості. Він стане героєм! Але треба було держати фасон.

— Не забувайте, — сказав він суворо, — що ми на посту. Не забувайте, що ми веземо зброю, яка потрапить у руки ворога, і це може відбитися на становищі всіх наших колоній. Ми знеславимо Голландію, честь нашої королеви, якщо без боротьби віддамося до рук бандитів, мов пацюки в пастці. Ми повинні зі зброєю в руках зробити останню спробу…

Ця палка промова так захопила мічмана, що він почав серйозно вірити в те, що казав. Промова ставала дедалі запальнішою, мічман грізно тряс кулаком і зовсім не помічав, що його солдати без слів домовилися і — голландці й індонезійці разом — поволі почали відштовхувати мічмана од рупора.

— Алло! — знову почувся грізний голос. — Ваша відповідь?

Мічман спинився на півслові й зблід. "Що буде, коли вони не погодяться здатися?!" якось мимоволі промайнула в нього думка.

— Ми здаємося! — відповів у рупор Гейс, і у мічмана відразу стало легко на серці.

Якась гаряча хвиля підступила до горла: образ сонця, землі постав перед ним; він навіть не бачив, хто відповів.

Тоді він розстебнув кортик, револьвер, відкинув їх геть од себе і гордо сказав:

— Коли ви всі так вирішили, я змушений скоритися насильству. Я зробив усе, що міг.

Тимчасом згори звеліли:

— Виходити по одному з піднятими вгору руками!

Почали виходити — одні з радістю, інші з жахом; мічман — з червоним від сорому обличчям, але з легким серцем, а Гейс вийшов, похнюпивши голову і намагаючись не дивитися в очі Салулу.

Коли зібралась уся команда "Саардама", Салул сказав:

— Ми вас висадимо на Кракатау й лишимо вам на три дні їжі. За цей час, напевне, вас хто-небудь помітить. А тепер, — почав Салул уже малайською мовою, — звертаюся до вас, браття, до вас, сини нашої землі, нашого народу. Ви обдурені, ви залякані могутністю білих, ви вірою і правдою служите своїм господарям, захищаєте їх і їхнє награбоване багатство; з вашою допомогою вони тримають у покорі ваших же батьків і сестер. Ми знаємо — ви ще несвідомі, але й серед вас є чимало людей, що розуміють і відчувають, яку мерзенну справу вони роблять. Отож ті, хто це розуміє, хай ідуть до нас, щоб послужити народові.

Не встиг він скінчити, як Сагур і за ним ще сім чоловік ступили наперед і в радісному гомоні злилися з своїми.

Ті, хто лишився, нерішуче тупцювали на місці, радилися один з одним і не знали, що робити.

Через кілька хвилин вийшло ще п'ять чоловік, а ще через хвилину вийшов… Гоно!

— І ти! — разом скрикнули Сагур, Барас і ще дехто.

Гоно ступив уперед, вдарив себе кулаком у груди і гучним голосом сказав:

— Так, я! Вас це дивує? Бо ви не знаєте Гоно. Мені недавно докоряли, що я чужий, ніби я не син свого народу. Ось тепер я хочу довести, що Гоно зовсім не такий, як ви гадаєте.

— Чи подумав ти, що йдеш на смерть? — спитав Салул.

— Добре подумав. Принаймні я рискую не більше від усіх вас. А втрачати мені нема чого, крім мого поганого життя.

Ці щирі слова справили враження навіть на Сагура.

"Хто знає, — подумав він, — може, з нього й справді вийде хороший товариш? Бувають такі великі моменти, коли людина зовсім змінюється. А цей момент і є великий".

Нарешті, з голландцями лишилося дев'ять чоловік вірних індонезійців. Було видно, що вони почували себе не зовсім добре: тислися в куток, ховалися, не дивились у цей бік.

Тимчасом ішла підготовка до від'їзду. "Саардам" підійшов до Кракатау. Навантажили човни. Ось уже почали опускати їх.

В цю мить ще одна людина сказала Салулу:

— І я з вами!

Крик здивування в одних і обурення в других вихопився з усіх ста двадцяти грудей.

Людина ця була… біла, голландець!

— Гейс?! Господи! Який сором! — загомоніли голландці.

— Що це таке? Може, помилка, жарт або обман? — казали яванці.

Салул підійшов до голландця, обняв його, поцілував і, звернувшись до своїх, сказав:

— Товариші! Я знаю цю людину: хоч він і білий, але наш, тобто всіх пригнічених. Ми тут ніколи не бачили таких, а там, у далекій Європі, їх багато. Є навіть могутня держава, де живе багато мільйонів наших білих братів.

— Ленін! Совєт! Росія! — почали хвалитися своїми знаннями малайці.

— Ну, ось бачите! — засміявся Салул, а Гейс ламаною малайською мовою додав — Є й голландці, багато є!

— Хай живуть такі голландці! — залунали голоси.

Гейс був у Голландії робітником і деякий час мав зв'язок з комуністами.

Потім він потрапив на Яву і несподівано для самого себе сам став "паном", бо серед голландців на Яві нема жодної простої людини: тільки самі пани. На кожному кроці він відчував зверхність над місцевими жителями; ніхто з своїх, голландців, його не кривдив. І Гейс поволі почав заспокоюватися й забувати про свою революційність.

До населення він ставився дуже добре, нікого не кривдив, намагався допомагати чим міг і цим заспокоював своє сумління, йому почало здаватися, що в цій країні, де не треба ні палива, ні одягу, де природа така багата, усім жителям легко живеться, краще, ніж робітникам у Голландії. Тут він не бачив того буржуазного класу, з яким там треба було боротися, бо сам він ніби належав до нього. І потроху він почав забувати про боротьбу, про ті цілі й гасла, які були йому такими близькими раніше.

Знайомство з Салулом, з яким Гейс був у дуже добрих стосунках, відкрило йому очі на справжнє становище і збудило колишній революційний дух. А це сміливе повстання голих темних людей викликало в ньому справжню революцію. Відчув себе винним перед тими, кому раніше хотів служити, і в останній момент вирішив на ділі спокутувати свою вину.

Зате ж скільки радості, гордості й упевненості додало це місцевим повстанцям! Тільки подумати: сам голландець, білий, перейшов на їхній бік! Ніколи вони й подумати не могли про таке.

Тимчасом човни навантажились і поїхали до Кракатау. Насилу знайшли більш-менш зручне місце, де можна було висадити полонених. І команда "Саардама" лишилася на голій, мертвій скелі…

Звідти матроси дивилися, як над судном піднявся чорний дим, як надулися паруси і корабель поплив уперед.

А коли показалися перші промені сонця, "Саардам" зник у просторах Індійського океану…

* * *

Через деякий час відбувся таємний суд над командою "Саардама".

Капітан і два лейтенанти були звільнені з посади за нездатність і недбалість.

Нижчі чини з голландців були розіслані на різні судна на важкі роботи.

А дев'ять вірних яванських матросів були розстріляні за зраду…

Заодно розстріляно ще кілька десятків рибалок, що жили по сусідству з тим місцем, де відбулися події.

Лише мічман ван-Хорк одержав підвищення, як видатний герой…

Оскільки вся ця справа була дуже неприємна для Голландії, в газетах з'явилося чергове офіціальне повідомлення:

"В ніч на 16 лютого в Зондській протоці наскочило на скелю військове судно "Саардам", яке прямувало в Батавію. Судно затонуло, більша частина команди врятувалася".

II. ПОВАЖНИЙ ПРЕДСТАВНИК СОЛІДНОЇ ФІРМИ ВАН-БРОМ І К° В АМСТЕРДАМІ

Мінгер ван-Декер і мінгер Піп. — Старанний бриль — Батавія. — Мітинг на базарі. — Проклятий череп і свята дуля. — Палиця має два кінці.

На світанку корабель "Глорія" з Сінгапура підходив до гавані Прийорк. Пасажири заметушилися, почали готуватись до висадки. І яких тільки людей не було тут! Сухорлявий пихатий англієць, не менш поважний араб у чалмі, жвавий француз, зморщений китаєць, задуманий індус, ставний малаєць та багато інших людей. Було і кілька голландських родин, які поверталися з відпустки.

Дорога в Голландію займає приблизно місяць і стільки ж назад. Тому службовцям надають відпустку в метрополію на цілий рік, але зате один раз на десять років. Проте багато голландців навіть зовсім не користуються цією відпусткою і сидять тут по двадцять-тридцять років.

Корабель знаходився уже недалеко від берега, але там нічого не було видно, навіть сам берег ледь-ледь висовувався з води. Лише далеко на обрії височіли два вулкани — Салака і Геде.

— Невже це Ява? — здивувався один з пасажирів, який, видно, вперше під'їжджав до Яви.

— А то що ж? — відповіли бувалі.

— Тут же нічого не видно. Я сподівався побачити гори, пальми, гарне місто, а тут лише болото.

— Це тільки гавань Прийорк, а сама Батавія лежить за десять кілометрів звідси.

Пасажир узяв бінокль і почав придивлятися до берега. Це, видно, не задовольнило його, бо він так скривився, що пан, який стояв поруч, посміхнувся і втішив його:

— Не сумуйте, все буде: і пальми, і лихоманка, і спека, і все, що мусить бути по закону.

— А тигри й носороги є? — жваво спитав перший пасажир.

— Ну, їх вам боятися нічого!

— Пробачте, я не боюсь, а, навпаки, хочу зустрітися з ними, — поважно відповів перший пасажир.

Пан здивовано подивився на нього, ніби думаючи: "Ось ти який!" І справді, то був трохи незвичайний чоловік.