Техану - Ле Гуїн Урсула
Хтозна, можливо, і до неї він би пробурчав: "Тобі що, нема чим більше зайнятися?" Цього Тенар не знала. Зате вона була переконана в іншому — тепер їй слід залишатися в Оґіоновій хатині.
Кисличка та її чоловік Ясновод, які прожили у Дубівцях навіть довше, ніж вона сама, доглянуть за вівцями та садом; а інші орендарі, Сутяга і Чиж, вчасно зберуть урожай з поля. Ну, а решта маєтку й сама про себе подбає. Скажімо, малину обірвуть сусідські дітлахи — з цим доведеться змиритися, хоча Тенар і сама любила поласувати ягідками. Тут, на Великій Кручі, де завжди дули сильні морські вітри, було надто холодно для малини. І все ж на персиковому деревці, яке Оґіон посадив у захищеному від вітрів закуті, біля південної стіни хатини, дозрівали вісімнадцять персиків. Із самого початку Терру стежила за ними, як кицька за мишею. І зрештою оголосила своїм хрипким тихим голоском:
— Два персики вже зовсім жовті. І в них червоні щічки...
— Чудово, — сказала Тенар, і вони разом із Терру зірвали два перших стиглих плоди і зі смаком з'їли їх просто піддеревом, облизуючи липкі від солодкого соку пальці.
— Можна я її посаджу? — спитала Терру, розглядаючи зморшкувату тверду поверхню персикової кісточки.
— Авжеж. Ось гарна місцина, біля старого дерева. Тільки не сади надто близько, щоб обом деревцям не забракло місця для коріння.
Дівчинка вибрала місце, викопала крихітну ямку, поклала туди кісточку і засипала землею. Тенар стежила за нею. За ті кільканадцять днів, які вони прожили тут, Терру дуже змінилася. Вона й досі майже не розмовляла, не виявляючи ані гніву, ані радості; проте відтоді, як вони оселилися в Оґіоновій хатині, її хвороблива напруженість і боязкість поволі почали зникати. Ось, приміром, щойно їй закортіло з'їсти персик. І навіть спало на думку посадити кісточку, аби персиків у цьому світі побільшало. Живучи у Дубівцях, вона не боялася тільки Тенар і Жайвірки; натомість тут дівчинка відразу заприязнилася із Колючкою, двадцятирічною пастушкою з Ре-Альбі, лагідною, хоч і не надто кмітливою дівулею велетенського зросту, котра поводилася з малою майже так само, як з одною зі своїх кіз, а чи радше — як із хворим, безпомічним козенятком. Але Терру подобалося таке ставлення. Як подобалася їй і тітонька Слань — дівчинці було геть байдуже, чим тхнуло від старої відьми.
Коли двадцять п'ять років тому Тенар вперше потрапила в Ре-Альбі, тітонька Слань була ще зовсім молоденькою. Вона запобігливо кланялась і посміхалася "ясній панні", учениці й названій доньці Оґіона, ніколи не зверталася до неї першою і поводилася підкреслено шанобливо. Тенар одразу відчула, що за машкарою цієї показної поштивості криються заздрість, неприязнь і недовіра, з якими вона надто добре запізналася ще тоді, коли була Єдиною Верховною Жрицею Гробниць Атуану. Її підлеглі вважали себе пересічними людьми, натомість до неї ставилися як до надзвичайної особистості. І так було завжди: жриця Гробниць, названа донька Великого Мага, Тенар повсякчас стояла осторонь від інших жінок, ніби вивищуючись над ними. Цей привілей, розділяючи із нею свою могутність, надавали їй чоловіки. Натомість жінки дивилися на неї коли поштиво, коли заздрісно, а часом — і з кумедним зніяковінням.
А втім, тепер у неї не залишилося майже нічого спільного з тією Тенар, котра завжди трималася осібно від усіх; вона давно зачинила двері у ту гнітючу пору свого життя; втекла від Безіменних Сил Пітьми, що владарювали у пустельних Гробницях Атуану, а згодом відмовилася і від тієї могутності, яку могла здобути, пізнаючи Істину під проводом її названого батька й учителя Оґіона. Тенар обрала інший шлях; вона воліла повернутися у світ жінок, щоби стати однією з них, такою, як вони: дружиною, матір'ю, господинею, простою трудівницею, — і покладатися лише на ті сили, якими від народження володіє кожна жінка, і відчувати лише ту скромну шану, з якою люди споконвіку ставляться до жінки-матері.
Відтак, щасливо побравшись із Кременем й оселившись у Серединному Долі, Ґоя зрештою зуміла заприязнитися з тамтешнім жіноцтвом; так, звісно, вона залишилася "чужинкою", вона мала білу шкіру та й балакала якось дивно, зате виявилася чудовою господинею і неперевершеною пряхою, виростила здорових і ґречних дітей, і господарство її процвітало — ніде правди діти, з будь-якого погляду Ґоя була достойною жінкою. Чоловіки також сприймали її як дружину Кременя, котра робить те, що належить робити кожній жінці: ліжко, діти, кухня, прибирання, кужіль, шитво... Словом, славна жіночка! Їм вона подобалася. "Що не кажи, — тихцем пліткували селяни, — а цьому Кременю таки неабияк поталанило... А цікаво, чи шкіра у неї скрізь така біла, як на личку?" — вони витріщалися на неї своїми хтивими очима, допоки не минула її молодість. А тоді просто перестали її помічати.
Проте тут, у Ре-Альбі, все раптом знову змінилося. Після спільної нічної варти біля тіла покійного Оґіона тітонька Слань ясно дала зрозуміти, що вельми шанує Тенар, а відтак ладна стати для неї подругою, послідовницею, служницею — якщо на те буде воля названої доньки і учениці Великого Мага. Натомість сама Тенар й досі вагалася, чи варто їй водити компанію зі старою відьмою — адже тітонька Слань була надто непередбачуваною, темною і ненадійною, мала потайну і водночас надміру запальну душу, а крім того, вирізнялася лукавством і... неохайністю. Але зате вона одразу порозумілася з Терру. Хтозна, можливо, саме завдяки хитрій відьмі дівчинка змінилася на краще. І хоча мала ставилася до старої нечупари так само, як і до всіх інших, — тобто залишалася млявою, мовчазною і слухняною, ніби лялька чи якась інша нежива річ, проте тітонька Слань повсякчас крутилася біля Терру, задобрюючи її дрібними подарунками, ласощами та забавками. Бувало, цілий день тільки й чути улесливе примовляння старої: "А ходи-но зі мною, люба! Ходімо, тітонька Слань щось тобі покаже..."
Її ніс нависав над беззубим запалим ротом; на щоці була бородавка з вишневу кісточку завбільшки, а колись чорне, як вороняче крило, волосся тепер помітно посивіло і рясніло незліченними, неймовірно переплутаними між собою магічними пасмами, вузликами і кісками. Крім того, тітоньку Слань завжди огортав міцний, складний і насичений запах — його можна було порівняти хіба що зі смородом, який зазвичай шириться від лисячої нори. "Ходи-но зі мною до лісу, люба! — так у казках улещували дітей усі відьми. — Там я покажу тобі щось дуже гарне!" А потім відьма, ясна річ, засмажувала маля в печі та з'їдала, або ж кидала дитину в криницю, з якої бідолашне нізащо не могло вибратися, марно благаючи на допомогу. Або, приміром, обплітала якусь дівчинку сонними чарами і на сто років замикала всередині скелі, а тоді приходив чарівний Принц і, цілунком розбудивши зачаровану діву, справедливо карав злу відьму...
"Ходи-но зі мною, дитинко!" — казала тітонька Слань і вела Терру в поля, щоби показати їй гніздо жайворонка, сплетене із зелених трав, або брала малу з собою на болота — збирати білу святенницю, дику м'яту та чорниці. Старій відьмі зовсім не треба було ані пхати дитину в піч, ані перетворювати її на потвору, ані замикати всередині чого-небудь: все це Терру вже пережила.
Слань дуже добре ставилася до Терру, але все-таки то була якась улеслива, запобіглива доброта. Вона завжди озивалася до дівчинки першою, завжди їй щось пропонувала... Тенар не знала, що саме Слань розповідає Терру, чого її навчає, а тому й вагалася, чи варто дозволяти старій відьмі морочити дитині голову. "Слабкий, як жіночі чари, страшний, як жіночі чари", — вона чула цю приказку безліч разів. І справді, не раз переконувалася в тому, що магія, до якої вдавалися такі відьми, як тітонька Слань або Плющиха, хоч і не потребує великої чарівної сили, проте нерідко може накоїти неабиякого лиха — чи то зловмисно, чи то просто з дурного розуму. Сільські відьми, звісно, знали доволі багато заклять та замовлянь, деякі навіть чули про Великі Подвиги, проте ніхто з них не мав жодного уявлення про Високі Мистецтва чи бодай про основи Великої Магії. Взагалі, такі речі були не для жінок. Магія завжди вважалася суто чоловічою справою, чоловічим ремеслом; навіть сама магічна наука була створена чоловіками. Ніколи не існувало жодної жінки-мага. Втім, деякі самозванки величали себе чаклунками та чарівницями, проте їхня уроча сила залишалася стихійною, некерованою, напівдикою — то була сила без знань і без мудрості, вона несла у світ лише небезпечне сум'яття і розбрат.
Здебільшого сільська відьма, як-от, приміром, тітонька Слань, жила з того, що знала кілька слів Істинної Мови, отримавши безцінний дар від когось із родини або купивши цю крихту істини у вчених магів. Усі ці ворожки та знахарки добре давали собі раду з простими чарами, які дозволяють знайти загублену річ або допомагають полагодити зіпсоване, вони також пам'ятали силу-силенну хоч і геть безглуздих, проте дуже таємничих звичаїв і ритуалів. Крім того, завдяки своєму багатому життєвому досвіду ці кмітливі жінки вміли прийняти пологи, вправити суглоб, загоїти рану, чудово розумілися на хворобах птиці та худоби, знали майже все про цілющі зілля та трави. А їхня ворожба значною мірою ґрунтувалася на забобонах і марновірстві, причому вона неабияк залежала від того, наскільки великим чи мізерним був у цих жінок отой природжений дар, який дає змогу лікувати, заклинати, змінювати подобу людей і предметів. І це химерне поєднання чеснот і ґанджів, істини й омани живило коріння як добрих, так і дуже лихих плодів. Деякі відьми, приміром, мали надто прикрий, жовчний норов і залюбки шкодили іншим людям, іноді навіть самі не знаючи, навіщо їм це потрібно. Зазвичай вони промишляли тим, що приймали пологи, лікували від різної немочі, готували приворотне зілля і складали закляття, які допомагали жінкам розродитися та повертали чоловікам втрачену хіть, — загалом то були доволі безсоромні оборудки. Але наймудріші з-поміж відьом, навіть не володіючи Високою Істиною, застосовували свій дар лише в ім'я добра, хоча й не могли пояснити — а це до снаги навіть найменшим учням Роукської школи, — чому вони так чинять, і натомість плели різні дурниці про Рівновагу та Великий Шлях, аби хоч якось виправдати власні вчинки і прагнення.
