По багряному сліду - Конан Дойл Артур

Шерлок Холмс завів мене до найближчого телеграфу, звідки він послав довгу телеграму. Потім покликав візника і звелів відвезти нас на адресу, дану Лестрейдом.

— Нема нічого ліпшого, ніж свідчення з перших рук, — зауважив він. — Я вже маю свою думку про цю історію, та не зашкодить узнати все, що тільки можливо.

— Ви дивуєте мене, Холмс, — промовив я. — Безумовно, ви не так впевнені у всіх цих подробицях, як удаєте.

— Помилки не може бути, — відказав він. — Найперше, що я помітив, прибувши туди, це були колії від коліс якогось екіпажа біля самого краю тротуару. Протягом тижня, аж до вчорашньої ночі, дощу не було, отже, ті колеса, які лишили такий глибокий слід, побували там цієї ночі. Видно було також сліди кінських підків, контури однієї з них були чіткіші, ніж інших трьох. Ясно, що це була нова підкова. А що екіпаж був там після того, як почався дощ, а не вранці, — за це поручився Грегсон, — то, виходить, екіпаж був там десь уночі і привіз у будинок цих двох людей.

— Це якраз досить легко встановити, — погодився я, — але як бути із зростом того другого чоловіка?

— А зріст людини в дев'яти випадках із десяти можна визначити за довжиною її кроку. Це досить простий розрахунок, але не варт надокучати вам цифрами. Я виміряв крок цього чоловіка на глині стежки і на пилюці підлоги. Крім того, я мав нагоду перевірити мої обчислення. Коли людина пише на стіні, вона інстинктивно пише десь на рівні своїх очей. Ну, а той напис був якраз вище шести футів від підлоги. Тут все ясно, як на долоні.

— А його вік? — запитав я.

— Якщо людина ступає на чотири з половиною фути без найменшого зусилля, то вона ще не стара. Така була ширина калюжі на. стежці в саду, через яку цей чоловік переступив. Чоботи з лакованої шкіри обійшли калюжу, а тупоносі переступили. В цьому зовсім нема нічого таємничого. Просто я застосовую до буденного життя ті правила спостереження і умовиводу, які відстоював у своїй статті. Ще щось вам незрозуміло?

— Нігті на руках і сорт сигар, — підказав я.

— Напис на стіні було виведено пальцем, вмоченим у кров. У збільшувальне скло я помітив, що штукатурка була злегка подряпана; цього б не сталося, коли б нігті у людини були коротко обрізані. Я зібрав з підлоги трохи попелу. Він був темний і пухнастий. Такий попіл дає тільки тріхінопольська сигара. Я спеціально вивчав сигари і навіть написав на цю тему брошуру. Скажу без хвастощів, я можу впізнати з одного погляду попіл будь-якої відомої марки сигар, або тютюну. Саме в таких деталях досвідчений детектив відрізняється від детективів типу Грегсона і Лестрейда.

— А рум'яне обличчя? — спитав я.

— А-а, це був сміливіший здогад, хоч я нітрохи не сумніваюсь, що не помилився. Але зараз про це мене не питайте.

Я провів рукою по чолу.

— У мене голова йде обертом. Чим більше думаєш, тим загадковішим усе це здається. Як потрапили ці два чоловіки — якщо їх було двоє — в порожній будинок? Що сталося з візником? Як міг один чоловік примусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яка була мета вбивці, якщо пограбування відпадає? Де взявся жіночий перстень? А понад усім — навіщо було другому чоловікові писати перед втечею слово Rache? Признаюсь, я безсилий погодити між собою і пояснити ці факти.

Мій приятель схвально посміхнувся:

— Ви стисло і докладно підсумували труднощі становища, — сказав він. — Багато чого й досі неясно, хоч у мене немає сумнівів відносно головних фактів. Щождо відкриття бідолахи Лестрейда, то я гадаю, що це була звичайна хитрість з метою направити поліцію по хибному сліду. Напис зробив не німець. Друковане "А" виглядало, як готичне. Ну, а справжній німець неодмінно напише "А" латинським шрифтом. Отже, ми можемо з певністю сказати, що то писав не німець, а незграбний наслідувач, який перестарався. Це був просто маневр, щоб збити слідство з вірного шляху. Цим я й обмежусь, докторе. Знаєте, чарівник втрачає авторитет у публіки, як тільки пояснить свої секрети. А коли я з'ясую вам надто багато з мого методу роботи, ви прийдете до висновку, що я зрештою звичайнісінька людина.

— Я ніколи цього не скажу, — відповів я. — Ви так наблизили викриття злочину до точної науки, як ніхто і ніколи на світі.

Мій супутник аж зашарівся від задоволення, почувши мої слова, сказані таким серйозним тоном. Я вже говорив, що там, де мова йшла про його майстерність, він був чутливий до лестощів, як дівчина до розмов про її красу.

— Скажу вам більше, — промовив він. — Лаковані і тупоносі чоботи приїхали в тому самому екіпажі і йшли по стежці разом, ніби приятелі, напевне, під руку. Коли вони ввійшли в будинок, то ходили взад і вперед по кімнаті, а вірніше лаковані стояли на місці, а тупоносі ходили. Все це я прочитав на пилюці; і ще я прочитав, що під час ходіння чоловік дедалі більше збуджувався, бо кроки його ставали ширшими. Він весь час говорив і, без сумніву, розпалився вкрай. Тоді сталася трагедія. Я сказав вам тепер усе, що знаю, а решта — просто здогад і припущення. Отже, у нас є база для дальшої роботи. Нам треба поспішати, бо я хочу піти сьогодні ввечері на концерт Галле, послухати Норман Неруду[7].

Так ми розмовляли, поки наш екіпаж пробирався довгим рядом брудних вулиць і понурих завулків. У найбруднішому і найпохмурішому місці наш візник раптом зупинився.

— Он там, в глибині, Одлей Корт, — сказав він, показуючи на вузький прохід між довгими рядами вицвілих цегляних будівель. — Я вас тут почекаю.

Одлей Корт мав дуже непривабливий вигляд. Вузький прохід ввів нас в чотирикутне подвір'я, вимощене плитами і оточене убогими будинками. Ми прокладали собі дорогу поміж гуртами брудних дітлахів і розвішаною рядами нужденною білизною, поки не добралися до будинку № 46, на дверях якого була прибита невеличка мідна табличка з ім'ям Ренса. Нам сказали, що констебль у ліжку, і просили зачекати и маленькому передпокої.

Незабаром він з'явився, сердитий від того, що його розбудили.

— Я доповів у відділенні, — буркнув він.

Холмс вийняв з кишені півсоверена і задумливо грався ним.

— Ми хотіли б почути про все з ваших уст, — сказав він.

— Я радо розповім усе, що знаю, — відповів констебль, не зводячи очей із золотого диска.

— Розкажіть нам своїми словами все, як було.

Ренс вмостився на дивані з кінського волосся і насупив брови, ніби намагаючись не пропустити чогось у своїй розповіді.

— Я вам розповім з самого початку, — сказав він. — Моє чергування припадає на час від десятої години вечора до шостої ранку. Об одинадцятій була бійка в "Білому Олені". А так усе було спокійно. О першій почався дощ, і я зустрів Гаррі Мерчера — того, що чергує на Голленд Гроу — і ми поговорили на розі Генрієтта-стріт. Незабаром — може, десь коло другої чи трохи пізніше — я вирішив пройтися і поглянути, як воно на Брікстон-род. Там було страшенно брудно й безлюдно. По дорозі я не зустрів ні душі, тільки один чи два екіпажі проїхали повз мене. Я проходжувався і роздумував, — між нами кажучи, — про те, як надзвичайно доречною була б пляшчина джину, коли раптом помітив у вікні того самого будинку світло. Ну, я знав, що ці два будинки на Лорістон Гарден були незаселені, бо їх власник не хоче дбати про каналізацію, а останній наймач одного з будинків помер від черевного тифу. Я був прямо ошелешений, побачивши світло у вікні, і запідозрив щось недобре. Коли я підійшов до дверей…

— Ви зупинилися, а потім повернули назад до хвіртки, — перебив мій приятель. — Для чого ви це зробили?

Ренс аж підскочив від здивування і вирячив очі на Шерлока Холмса.

— Що ж, це правда, сер! — вигукнув він. — Хоч святий знає, як ви про це дізналися. Бачите, коли я підійшов до дверей, було так тихо і безлюдно, що я подумав: чи не покликати когось? Мене не сполохаєш нічим на цьому світі, але я подумав: може, це той, що вмер від тифу, оглядає каналізацію, яка вбила його. От я й пішов до хвіртки подивитися, чи не видно де Мерчерового ліхтаря. Але там не побачив нікого.

— На вулиці не було нікого?

— Ні душі, сер, — навіть жодної собаки. Тоді я взяв себе в руки, повернувся назад і штовхнув двері. Всередині все було спокійно, так що я увійшов у кімнату, де горіло світло. Там на каміні блимала свічка з червоного воску. При світлі її я побачив…

— Так, я знаю все, що ви бачили. Ви обійшли кімнату кілька разів, стали навколішки біля тіла, а потім вийшли і стали смикати двері в кухню, тоді…

Джон Ренс схопився з переляканим обличчям і підозрою в очах.

— Де ви ховались, що все це бачили? — вигукнув він. — Мені здається, вам відомо набагато більше, ніж слід.

Холмс засміявся і жбурнув через стіл констеблеві свою візитну картку.

— Не арештовуйте мене за вбивство, — сказав він. — Я один із хортів, а не вовк. Містер Грегсон чи містер Лестрейд поручаться за мене. Але продовжуйте. Що потім?

Ренс знову сів на своє місце, не втрачаючи однак занепокоєного виразу.

— Я повернувся до хвіртки і дав сигнал свистком. Мерчер і ще двоє прийшли на підмогу.

— На вулиці в той час нікого не було?

— Та, можна сказати, нікого, якщо мати на увазі людей, від яких була б хоч найменша користь.

— Що значить "можна сказати"?

На обличчі констебля розпливлася усмішка.

— На своєму піку я бачив немало п'яниць, — сказав він, — але ніколи ще не бачив такого п'яного, як той хлоп'яга. Він був біля хвіртки, коли я вийшов. Схилившись на поручні, він виспівував на всю горлянку якусь дурницю. Він не міг устояти на ногах.

— А який він був на вигляд? — перебив Холмс.

Джон Ренс здавався трохи збентеженим цим відступом від теми.

— Був п'яний як хлющ, — промимрив він. — Відвели б його в поліцію, коли б не були так зайняті.

— Гаразд, але його обличчя… одяг… Хіба ви нічого не запам'ятали? — нетерпляче перебив Холмс.

— Як то не запам'ятав, коли нам із Мерчером довелося його підтримувати з обох боків. Він був високий, рум'яний, обличчя внизу було закутане…

— Досить! — вигукнув Холмс. — Де він подівся?

— Ніколи було дивитися за ним, — відповів полісмен ображено. — Ручуся, що він любісінько знайшов дорогу додому.

— Як він був одягнений?

— У коричньовому пальті.

— Був у нього батіг у руці?

— Батіг? Не було.

— Мабуть, забув його, — пробурмотів мій колега. — А ви часом не бачили після цього кеба? Не чули стуку коліс?

— Ні.

— Ось вам півсоверена, — сказав мій компаньйон, підводячись і беручи капелюха.