Цимбелін - Шекспір Вільям

Коли б який звіздар
Зірки розпізнавав, як я ці букви,
Він прозирав би наскрізь все майбутнє.
То хай же дихають вони коханням,
його здоров'ям, втіхою й печаллю
Розлуки, бо з її цілющих болів
Росте любов. Печаточко, впусти!
Спасибі добрим бджілкам — тим, що воску
Надбали на замок цей вірний; я,
Знімаючи тебе, молюсь не так,
Як бідні боржники: не виклик в суд,
А ніжну сповідь трепетно приймаю,
Вимолюючи в бога добрі вісті.
(Читає)
"Ні закони, ні гнів твого батька, якби він за-
став мене в своїх володіннях, не могли бути такими жорстокими,
як ти, найкоханіша, оживила б мене своїм поглядом. Повідомляю:
я в Камбрії, в Мілфордській гавані. Чини, як підкаже любов. А по-
ки що зичить тобі щастя той, хто лишився вірний своїй і твоїй при"
сязі й любить тебе все більше. Постим Леонат-".
Скоріш коня! Крилатого! Ти чуєш?
Він в Мілфорді. Біжи та розізнай,
Чи це далеко. Хай хтось цілий тиждень
Туди марудно плентається — я ж
За день домчу. Пізаніо мій добрий,
Ти скучив за хазяїном, еге ж?
І хочеш — ні, не так, як я, ні, ні! —
Його побачити! Ти хочеш теж,
Але не так, а менше! Милосердий
Повірнику кохання, оглуши
Мене: де той благословенний Мілфорд,
Той ощасливлений уельський берег
Із гаванню такою? Тільки ж як
Нам звідси вибратись? І ще одне:
Як виправдати втечу при дворі,
Коли повернемось? Та спершу — їдьмо!
Не час придумувати виправдання,
Хай потім, у дорозі. А скажи:
Коли учвал, за день миль сорок зробим?
Пізаніо Як двадцять миль від світу і до світу,
То забагато.
Імогена Що ти, чоловіче!
Так шкутильгають ведені на страту!
Хіба не чув? На перегонах коні
Так швидко галопують до мети,
Що не встига надсипатись пісок
В арбітровій клепсидрі... Все бредня!
Біжи і накажи моїй служниці,
Хай хворою прикинеться й до батька
Відпроситься. А ти мені вбрання
Мерщій в дорогу роздобудь — просте,
Як у селянок.
Пізаніо Пані, краще зважте.
Імогена Ну, годі вже! Роби, як наказала;
Що тут, що там, що далі — все туман.
Скоріш уже б коневі в бік — острогу
І під копита мілфордську дорогу!
Виходять.
СЦЕНА З
Уельс. Гірська місцевість із печерою.
Входять Б є л а р і й, а за ним Гвідерій та Арвіраг,
Беларій Погожа днина — не сидиться дома,
У кого стеля низько, як у нас.
Ану, згинайтесь, хлопці, і на вихід!
Ось так — відважуйте поклін побожний
Ясному небу і сяйному сонцю!
Десь у палатах королів портали
Високі, мов для велетнів. Виходить,
Бундючний, навіть шапки не скидавши,
І не поклониться, пихатий, сонцю,
І світлу не помолиться... Хвала
Тобі, високе небо! Ми з печери
Не ображаємо тебе в гордині,
Як дехто із людей.
Гвідерій Хвала!
Арвіраг Хвала!
Беларій Уже й на лови час. Ви, прудконогі,
Гайда у гори, я — на плоскогір'я.
Як будете ген там, відкіль я вам
Виднітимуся, мов маленька галка,-
Подумайте: хто карлик, а хто велет,
Усе від місця, де він став, залежить;
Згадайте, що казав я про князів,
Про війни та інтриги; про державу,
В якій лакейство, а не служба в шані,-
Тоді ви зрозумієте: жукові
В траві безпечніше, аніж орлу
Під хмарами; що живете в печері
Достойніше, ніж влесливі лакузи,
Багатше, ніж продажні казнокради,
й чесніше, ніж пихаті паничі,
Що чваньковито шелестять шовками —
В боргах по самі вуха.
Гвідерій Ти усе
На досвіді пізнав, не те, що ми,
Як неоперені пташата: марим
Просторами й пригодами. Тобі
Спокійно й безтурботно тут, бо спокій —
Найбільше благо старості. А ми?
Немов відсиджуємось у в'язниці,
Мов лежні, що злякалися боргів.
Арвіраг Коли постарієм, як ти,— що нам
Згадати у глуху негоду, в ночі
Грудневі, у печері дрижачи?
Здичавілі, ми вміємо одне:
Гасати в нетрях, як вовки й лисиці,
За живністю. А чи ж хоробрість в тім,
Що зловиш та уб'єш яке звіря?
Чи маємо хвалити цю печеру,
Неначе пташка, що співає в клітці?
Ні, гірше: ми немовбито на волі,
Але яка ж то воля!
Беларій Знов своєї!
Бо не зазнали ви міського здирства,
Не мучилися у митарствах двору,
Що їх терпіти й кинути несила!
Там по слизькому пнуться й лізуть вище,
І хто зіп'явся — падає; хто пнеться —
Тремтить: от-от впаде; там ратний подвиг
Привиджується лиш як справа честі
й геройства — гинуть там герої! Підлість
Могили дьогтем облива; добру
Злом платять; ба, мабуть, найгірш за все —
Примушують ще й дякувати злому.
Гей, хлопчики! А скільки то я сам
Зазнав напастей! Як мечі тих римлян
Мені пошрамували тіло, я
У війську славився. Сам Цимбелін
Любив мене з-поміж своїх найближчих.
Розрісся я, мов дерево крислате,
Обтяжене плодами. Аж ураз,
Одної ночі, буря чи грабіж
(Те, а чи інше — все одно) зірвали
Із мене листя, потрощили крону,
Оббили запашні плоди; зоставсь
Обчухраний сам на семи вітрах.
ГвідерІй Непевна ласка!
Беларій Винен я не був
(Ви ж знаєте), та змовилося двоє
Негідників і понесли донос
Наклепницький до короля, мовляв,
Я в змові з рлмляїгами. Довелося
Вигнанцем стати. Понад двадцять літ
Цей бескид— світ мій, ж мої маєтки.
Тут чесною свободою багатий,
Я тільки сонцю даклоняюсь — більше,
Ніж в попередньому житті... Ну, хлопці,
Пара у .гори.! Баланки ці зайві
На ловах. От хто перший .звірину
Вполює, той за старшого .нам буде,
А двйє слугуватимуть ,на учті,
І не боятиметься з нас ніхто
Отрути, що чигає при дворах.
Та годі! Зійдемось он там, в долині.
ГвідерІй і Арвіраг виходять.
Як важко пригасить природні іскри!
Не дума жоден з них: "Я — королевич";
Вони давно для Цимбеліна вмерли;
Та й внплекані у низькій печері,
А пориваються у височінь.
їм і в буденщині убогій нашій
Ввижається владарство... Полідор
(Що в Цимбеліна звавсь ГвідерІй) мав би
Корону спадкувятм... Боже мій!
Було, розповідаю про війну,
Присівши на ослінчику, а в нього
Вже ,й очі загорілися; весь — там,
В бою, й гука: "Я ворога звалив!
На карк йому ногою!" — і щока
Горить, чоло спітніло від напруги,
І ніби меч в руці... Молодший, Кадваль
(У Цимбеліна Арвіраг), бувало,
Наслухається тих оповідань —
І сам не .свій.... О! Щось уже зігнали!
Ох, Цимбеліне! Те відомо небу
І совісті моїй, що не по правді
Мене покривдив ти1. Тому— я викрав
Твоїх синів маленьких; відібрав
У тебе спадкоємців, як блгатство
І честь мою за-брав— ти. Єврифіла,
Пестунка добра, матір'ю була їм —
Квітчають кожен день її мюпглу;
А я, Беларій, Морганомтгазванся,
За батька став... Там знов луна у горах.
(Виходить)
СЦЕНА 4
Поблизу Мілфорда.
Входять Пізаніо та І м о г є н а.
Імогена Як прив'язали коней, ти казав:
Уже близенько. Мабуть, і матуся
Мене побачить не хотіла так,
Як я його!; Шзаніо"де Посгум?
Чого так дико дивишся на мене?
Зітхаєш, зблід, тремтиш... Гей! Чоловіче!
Злякавсь, чи що? І мову відняло!
Отямся, бо й мені, не полохливій,
Ще серце розірветься. Говори,
Що трапилося? Що за папірець
Похмуро простягаєш? Ні, ти спершу
Всміхнися, як погожа в ньому вість,
Ба, як негожа — усміхайся теж!
Вже бачу: Постумове то писання!
Скажи: десь та Італія шахрайська
Його обплутала і він у скруті?
Та говори! Пом'якшуй же удар,
Бо як раніше прочитаю — вмру.
Пізаніо Читайте, пані, ви самі і знайте,
Що я найнещасливіший на світі.
Імогена
(читає)
"Пізаніо! Твоя пані виявилася повією, невірною
в шлюбному ложі. Кров мою отруїли докази її вини — не хисткі
здогади, а свідчення, такі ж тяжкі, як моє горе, і непохибні, як
має бути помста. її ти, Пізаніо, повинен здійснити заради мене,
якщо та зрада не похитнула й твоєї вірності. Поріши її своєю ру-
кою! Даю тобі нагоду в Мілфордській гавані, куди її закличе мій
лист. Якщо побоїшся покінчити і не впевниш мене, що все здій-
снив, тоді ти спільник її безчестя і теж мені не вірний".
Пізаніо Не треба добувать меча: папір
їй горло перерізав! Підлий наклеп —
То вістря, небезпечніше за меч,
Отруйніше, аніж гадюки нільські.
його дихання, смрадне на вітрах,
По всьому світу стелеться, вражає
Владик, вельмож, і слуг, і цілі царства;
Ба, просякає землю до безодні
Могильних тайн... Що ж нам робити, пані?
Імогена Невірна в шлюбнім ложі! Що це значить?
Лежать без сну і думати про нього?
Чи плакати самотньо там до ранку?
Чи, ледь заснувши, бачити кошмари,
Мов з ним нещастя, і, в сльозах схопившись,
Вже не склепить очей? І все оце —
Невірність? Так?
Пізаніо Ох, що сказать вам, добра моя пані?
Імогена Невірна — я, а совість де?! Якімо!
Це ти чорнив його, немов негідник.
А то ж була все правда. Італійка
Якась там розмальована прилипла,
А я вже непотрібна. Як немодна
Одежина набридла! Розірвать!
Знять золото — на іншу! О, присяги
Облудні ваші! Ти, мій муже, всіх
Знеславив зрадою своєю. Бачу:
Честь чоловіча — лиш блискуча блешня,
Для нашої сестри принада.
Пізаніо Пані,
Послухайте мене.
Імогена Через Енея
Брехливого не стали вірить чесним;
Фальшивий плач Сінона осквернив
Дитячі чисті сльози, знищив жаль
До істинно нещасних. Так і Постум:
його відступництво вбива довіру
До всіх! Хоч ти, Пізаніо, будь вірний —
Наказ свого хазяїна здійсни
І напиши: я покорилась. На
Меча. Сама вручаю. Простроми
Невинний дім мого кохання — серце.
Не бійся, там зосталося лиш горе,
Хазяїна твого нема — пішов,
Дарма леліяла, немов святиню.
Ну, убивай же! Був такий відважний,
А тут злякався?
Пізаніо Геть, залізо підле!
Не оскверняй руки!
Імогена А то чому?
Як не твоя рука мене уб'є,
Тоді невірний ти слуга, бо я —
Сама себе не смію: нам боги
Заборонили самогубство; сили
Не вистачить зламати заборону.
Вдаряй сюди, у серце! Наче піхва,
Воно покірно жде меча. Стривай!
Що тут на перешкоді? А! Листи
Від мужа вірного. Геть! Геть, невситні!
Вже годі вам на серці в мене грітись!..
Спокусники і зрадники! Дурна,
Вам вірила. Та хоч караюсь, мучусь,
Вам, зрадникам, ще гірше!
Я ж задля тебе, Постуме, отцеві
І королю моєму непокірна,
Зневажила достойних женихів.
І то була не примха, а кохання,
Якого не знайдеш ніде. Як жаль
Подумати мені, що прийде час,
Коли тебе геть виснажить, знесилить
Ота, що віддаєшся їй. Тоді
Мене згадаєш болісно... А ти,
Пізаніо, будь чесним різником:
Звелів хазяїн — жде ножа ягниця.
Пізаніо 3 наказом тим я втратив спокій, сон,
Імогена Скоріше виконаєш — відіспишся.
Пізаніо Раніше хай осліпну від безсоння!
Імогена То нащо заманив мене сюди,
У даль таку, ще коней підірвали?
Вже спохватились при дворі, шукають —
Нема чого вертатися. Убий!
Націлився — ну, будь же непохитний!
Жертовна лань стоїть перед тобою,
Щоб вмерти!
Пізаніо Ні! Щоб вигадати час
І згаяти зле діло.