Хворий, та й годі - Мольєр
"Ах! сказав він сам до себе, — як можна кривдити таке чарівне створіння? Де той нелюд, де той варвар, якого б не зворушили такі сльози?" Наш пастух намагається спинити ті сльози, а вони ж його так причаровують!.. А мила пастушка поривається тим часом подякувати йому за ту невеличку послугу і робить це так чарівливо, так ніжно й так палко, що пастух не має сили боротись; і кожне її слово, кожен погляд — вогненна стріла, що проймає йому серце. "Що може бути гідним, — думає він, — таких любих, таких ласкавих слів подяки! Чого б не зробила людина, якої послуги, на яку б небезпеку не наразила вона себе з радістю, аби тільки викликати хоч на єдину мить зворушливі почуття такої лагідної, такої вдячної душі?" Вистава, що цікавила його раніше, перестала привертати його увагу; а проте він шкодує, що вона надто коротка, бо кінець її розлучає пастуха з коханою пастушкою. І з тієї першої зустрічі, з тієї першої хвилини його, серце опановують такі почуття, які звичайно визрівають тільки протягом багатьох років. Він уже відчуває пекельний біль розлуки; він уже нудьгує, не бачачи тієї, яку він бачив тац мало. Він вигадує всілякі засоби, щоб іще раз побачити ту, що про неї і вночі і вдень плекає у своєму серці солодку мрію, але тяжка неволя, в якій тримають його пастушку, стає йому на перешкоді. Сила його пристрасті примушує його зважитися на освідчення й посвататися до коханої красуні, без якої він уже не може жити; йому, вдається переслати їй записку і він дістає від неї згоду. Але в той самий час його сповіщають, що батько тієї красуні обіцяв її іншому і що все вже готове для весілля. Уявіть, який жорстокий удар для змученого серця бідного пастуха! Його гнітить смертельна туга; жахлива думка — побачити свою кохану в обіймах іншого — мучить його, не дає йому спокою! Його розпачливе кохання підказує йому засіб, яким чином пробратися в оселю пастушки, щоб довідатись про її почуття та почути від неї вирок, якому він змушений буде підкоритися. Там готуються до того, що так невимовно його жахає. Там бачить він, як з’являється негідний суперник, що його батьківська примха ставить на перешкоді їхньому коханню. Він бачить, як тріумфує отой кумедний суперник поруч любої пастушки, наче він уже здобув перемогу. І все це сповнює його такого гніву, що він ледве стримується. Він кидає сумні погляди на ту, яку він так палко кохає: його повага до неї та присутність її батька дозволяють йому розмовляти з нею тільки очима. Але зрештою порив пристрасті перемагає, і він говорить так. (Співає).
Стражданням вже серце повне вщерть!
Мовчати більше я не смію…
Філісо, люба, дай надію,
Що жде мене: життя чи смерть?
Анжеліка (співає).
Погляньте, любий, як страждаю,
Як сум мене тяжкий повив.
Я зводжу очі, я зітхаю…
Це скаже вам усе й без слів.
Арган. Ого! Я й не думав, що моя дочка така вправна учениця; гляньте-бо, як співає з першого читання і не помиляється.
Клеант.
Моя коханая Філісо,
Невже ж та правда, що Тірсіса
Чекає щастя неземне,
Що в серці він твоїм живе?
Анжеліка.
О, критись більше не здолаю…
Тірсісе, я тебе кохаю!
Клеант.
О слово щастя, слово раю!
Ще раз скажи, ще раз промов,
Щоб я почув те слово знов…
Анжеліка.
Тірсісе, я тебе кохаю!
Клеант.
Ще раз, Філісо, ще, кохана…
Анжеліка.
Кохаю я…
Клеант.
О, безнастанно
Кажи, кажи… хоч сто разів,
Щоб чув я звук солодких слів!..
Анжеліка.
Вір, Тірсісе, я кохаю…
Я люблю тебе без краю!
Клеант.
О боги й королі, ви світ і всі народи
Під берлом маєте своїм, —
Не може щастя ваше зроду
Зрівнятися тепер з моїм!
Та думка темна серце крає:
Розрадника передчуваю…
Анжеліка.
О, він мені — як чорна хмара!
Ненавиджу його і я…
Його присутність — смерть моя!
Найтяжча кара!
Клеант.
Проте ваш батенько дає йому надію…
Анжеліка.
Ні, краще смерть собі я заподію,
А з нелюбом не стану під вінець.
Якщо не ти — життю кінець!
Арган. А що ж каже батько на все це?
Клеант. Він не каже нічого.
Арган. Та й дурний же той батько, що слухає таке безглузде базікання і нічого не каже!
Клеант (хоче співати далі).
Моя кохана…
Арган. Ні, ні! Досить! Ця комедія дає дуже поганий приклад. Пастух Тірсіс — зухвалий хлопчисько, а пастушка Філіса — безсоромниця, якщо говорить такі речі в присутності свого батька. (До Анжеліки). А покажіть-но мені ноти. Стривайте, стривайте, а де ж ті слова, що ви їх співали? Тут же самі тільки ноти.
Клеант. Хіба ж ви не знаєте, добродію, що останнім часом винайшли спосіб писати й слова нотними знаками?
Арган. Чудово! На все вам добре! Прощавайте, добродію! Ми б легко обійшлися і без вашої зухвалої опери.
Клеант. Я сподівався вас розважити…
Арган. Дурницями не розважають. А ось і моя дружина!
ЯВА 7
Беліна, Арган, Анжеліка, добродій, Діафуарус, Тома Діафуарус, Туанетта.
Арган. Кохана моя, ось син добродія Діафуаруса.
Тома Діафуарус. Пані, небо справедливо вчинило, настановивши вас за другу матір, бо з вашого обличчя видно…
Беліна. Добродію, я в захваті, що маю честь вітати вас у себе.
Тома Діафуарус. Бо з вашого обличчя видно… бо з вашого обличчя видно… Пані, ви мені перебили посеред фрази, і я забув, що далі…
Добродій Діафуарус. Тома, ви договорите іншим разом.
Арган. Друже мій, як шкода, що ви не прийшли сюди раніше.
Туанетта. Ах, пані! Ви багато втратили, пропустивши другого батька, статую Мемнона та квіточку, що зветься геліотропом!
Арган. Ну, донечко моя, тепер подайте руку цьому паничеві і заприсягніться, йому на вірність, як майбутньому вашому чоловікові.
Анжеліка. Тату!
Арган. Ну, що "тату"? Що там іще?
Анжеліка. Благаю вас, не поспішайте! Дайте нам принаймні хоч якийсь час, щоб познайомитись як слід; нехай у нас зародиться та взаємна прихильність, без якої не може бути Щасливого шлюбу.
Тома Діафуарус. Щодо мене, панно, то в мені вона вже зародилася, і мені нема чого довше чекати.
Анжеліка. Але я не поспішаю так, як ви, добродію, і повинна вам сказати, що ваші гарні якості ще не справили на мене великого враження.
Арган. О! Гаразд, гаразд, усе це встигне з’явитися свого часу, коли ви поберетеся.
Анжеліка. Ах, таточку, благаю вас, дайте мені час подумати! Шлюб — це пута, і їх не слід надівати силою на серце. Якщо цей добродій — людина. шляхетна, він і сам, звичайно, не захоче одружитися з дівчиною, що віддалася б йому не з своєї волі.
Тома Діафуарус. Nego consequentiam[7], панно; я можу бути шляхетною людиною, а проте з подякою прийняти вас із рук вашого шановного батька.
Анжеліка. Негідний спосіб — примусити кохати себе силою.
Тома Діафуарус. Нам відомо з книг, панно, що за давніх часів існував звичай викрадати наречених з рідної оселі для того, щоб не здавалося, що вони з власної волі потрапляють в обійми чоловіків.
Анжеліка. Давні часи, добродію, — то давні часи, а ми — люди сучасні. Прикидання — річ зовсім зайва за нашої доби, і, коли шлюб нам до серця, ми любісінько виходимо заміж і з власної охоти. Потерпіть трохи; якщо ви мене любите, добродію, ви повинні бажати всього того, чого бажаю і я.
Тома Діафуарус. Так, панно, але оскільки це не шкодитиме інтересам мого кохання…
Анжеліка. Але найвищий доказ кохання — це покора перед волею того, кого кохаєш.
Тома Діафуарус. Distinguo[8], панно! У тому, що не стосується володіння коханою істотою, — concedo[9], але в тому, що стосується, — nego[10].
Туанетта (до Анжеліки). Даремно сперечаєтесь. Цей добродій зовсім недавнечко закінчив школу, і вам за ним однаково не угнатися. Навіщо й справді опинатись і відмовлятись від слави зробитися членом медичного факультету?
Беліна. Чи не запав їй часом хтось у голову?
Анжеліка. А коли б і так, пані, повірте, що це цілком могли б дозволити і здоровий розум, і чеснота.
Арган. Нічого казати! Добру ж роль я в цьому граю!
Беліна. Коли б я була на вашому місці, мій друже, я б не силувала її виходити заміж; я знаю, що б я зробила.
Анжеліка. Я знаю, що ви хочете сказати, пані, знаю також і всю вашу добрість до мене; але, можливо, поради ваші не будуть такими вдалими, щоб їх послухатись.
Беліна. Звичайно, такі розумні й такі доброчесні дівчата, як ви, нехтують покорою й слухняністю перед волею своїх батьків. Це було добре за давніх часів.
Анжеліка. Обов’язок дочки має свої межі, пані. Ні розум, ні закони не вимагають від нас, щоб ми підкоряли йому все без винятку.
Беліна. Тобто ви тільки й думаєте про шлюб, але волієте вибрати собі чоловіка на свій смак.
Анжеліка. Якщо мій батько не хоче віддати мене за того, хто мені подобається, я благатиму його принаймні не силувати мене йти за того, кого я не можу кохати.
Арган. Панове, прошу пробачення за цю прикру сцену.
Анжеліка. У кожного, хто бере шлюб, є своя мета. Щодо мене, то я хочу мати чоловіка тільки для того, щоб ціле життя моє щиро й віддано його кохати; а через те, признаюся вам, я ставлюся до цього з певною обачністю. Є багато дівчат, які виходять заміж лише для того, щоб звільнитися від гніту своїх батьків, стати самостійними і робити все, що їм заманеться. А є й такі, шановна пані, що бачать у шлюбі лише комерційну угоду, що виходять заміж, сподіваючись одержати від чоловіка спадщину і розбагатіти після його смерті. Вони без усякого сорому перебігають від одного чоловіка до другого, щоб захопити якнайбільше добра. Такі особи, певна річ, не дуже перебирають, і їм однаково, за кого вийти заміж.
Беліна. Ви нині дуже красномовні! Хотіла б я тільки знати, що ви хочете цим сказати?
Анжеліка. Я, пані? Тільки те, що я сказала.
Беліна. Ви такі дурні, моя люба, що стаєте нестерпною.
Анжеліка. Ви, мабуть, бажаєте, пані, щоб я у відповідь казала вам нечемні речі? Але попереджаю вас, що я не зроблю вам цієї приємності.
Беліна. Ніщо не може зрівнятися з вашим зухвальством.
Анжеліка. Ні, пані, хоч би що ви казали.
Беліна. У вас якась безглузда гордість, якась нахабна самовпевненість, що примушує всіх тільки знизувати плечима.
Анжеліка. Хоч би що ви казали, пані, ви не виграєте нічого. Наперекір вам я зостануся розважною. А щоб ви перестали сподіватись, що доб’єтеся того, чого вам так хочеться, я звільняю вас від моєї присутності і залишаю вас.
ЯВА 8
Арган, Беліна, добродій Діафуарус, Тома Діафуарус, Туанетта.
Арган (до Анжеліки, що виходить). Слухай, ти! Вибирай одне з двох: або за чотири дні ти станеш з оцим добродієм до шлюбу, або готуйся в монастир.
