Менсфiлд-парк - Остін Джейн
Він повертався до Менсфілду в такому настрої, що навіює схильність до меланхолійних спогадів, коли раптом перед ним, спираючись на братову руку, постала його чарівна леді власною персоною; і наступної миті він почув дружнє сердечне вітання тієї, кого ще хвилину тому уявляв за сімдесят миль звідси, а думками — ще далі, у недосяжній далині.
Він не сподівався від неї такого прийому, навіть якби очікував її побачити. Повертаючись після успішного завершення тієї справи, яка покликала його з дому, він міг чекати чого завгодно, лише не цього приязного погляду і простих дружніх слів. Цього було досить, щоб осяяти його душу радістю, і він приїхав додому, здатний сповна оцінити й усі інші радісні сюрпризи.
Він скоро довідався про підвищення Уїльяма; і, знаходячи у власній душі джерело потаємної розради, завдяки чому ця звістка втішила його ще більше, він лишався надзвичайно говірким та веселим упродовж усього обіду.
Після обіду, зоставшись наодинці з батьком, він почув історію Фанні, а потім дізнався й про всі події минулих двох тижнів і про те, як стоять справи в Менсфілді нині. Фанні здогадувалася, про що в них іде мова. Вони сиділи в їдальні надзвичайно довго, і тому вона була певна, що говорять про неї; а коли їх нарешті покликали до чаю і вони вийшли, Фанні, знов потрапивши на очі Едмундові, відчула себе просто злочинницею. Він підійшов до неї, сів поруч, взяв її руку і ніжно потиснув; і в цю мить Фанні подумала, що, якби вони не сиділи за чайним столом, у присутності інших, вона, мабуть, видала б свою таємницю у бурхливому виливі почуттів.
Проте таким сердечним поводженням з нею Едмунд зовсім не збирався показати, що він схвалює її вчинки, та підбадьорити її, як вона сподівалася спершу. Він лише дав Фанні зрозуміти, що його цікавить усе, з нею пов'язане, і що остання новина лише посилила його ніжну прихильність до неї. Але в тому, що стосувалося цієї справи, він одразу ж став на бік батька. Він менше від батька дивувався з її відмови, оскільки й раніше не схильний був вважати, наче Фанні небайдужа до Кроуфорда, скоріше був упевнений у протилежному, — і одразу ж подумав, що пропозиція була для неї надто несподіваною; але навіть сер Томас не міг бажати цього союзу більше, ніж Едмунд. На його думку, такий шлюб мав усі можливі переваги; і, поважаючи Фанні за те, як вона вчинила під впливом нинішньої байдужості до Кроуфорда, засвідчивши їй свою повагу в таких гарних словах, які ніколи б не повторив сер Томас, він все ж таки щиро сподівався та вірив, що завершенням цієї історії буде щасливий шлюб, і зрештою стане зрозуміло, що за своєю вдачею обоє вони наче створені одне для одного; йому вже почало здаватися, що так воно й є насправді. Кроуфорд надто поспішив. Він не дав їй часу відчути прихильність до нього. Він почав не з того кінця. Однак з такими талантами, як у нього, і з таким характером, як у неї, міркував Едмунд, все врешті-решт скінчиться щасливо. Втім, побачивши, як знітилася Фанні, він сумлінно старався нічим не збентежити її знову — ні словом, ні жестом, ні навіть поглядом.
Кроуфорд з'явився наступного дня, і з огляду на повернення Едмунда сер Томас мав повне право запросити його обідати; це було просто необхідним виявом люб'язності. Він, звичайно, погодився, і Едмунд мав чудову нагоду пересвідчитись, як спритно він упадає за Фанні і які має підстави, щоб вбачати в поведінці Фанні заохочення до подальших спроб; і ці підстави були такі незначні, такі примарні (деяку надію обіцяло хіба що знічення Фанні, та якщо не брати це до уваги, то становище було просто безнадійним), — що Едмунд ладен був дивуватися впертості друга. Але Фанні була варта подібних старань; Едмунд вважав, що вона варта будь-якого терпіння, будь-яких душевних зусиль, але не міг уявити, що сам він став би отак каратися заради жінки, не бачачи у її погляді нічого, що могло б надихати його в цій боротьбі. Йому дуже хотілося вірити, що Кроуфорд бачить ясніше, і це був єдиний втішний висновок, який він зробив, надивившись на них перед обідом, за обідом та після обіду.
Увечері йому здалося, що деякі обставини все ж таки є трохи обнадійливими. Коли вони з Кроуфордом увійшли до вітальні, його матуся з Фанні сиділи за своїм рукоділлям у такій зосередженій мовчанці, наче для них не існувало більш нічого довкола. Едмунд не міг не завважити, який тут панує глибокий спокій.
— Ми не весь час сиділи мовчки, — сказала його мати. — Фанні читала мені, та відклала книгу, коли почула, що ви йдете. — І дійсно, на столі лежала книга, з вигляду якої здавалося, що її тільки-но закрили, — том Шекспіра. — Вона часто читає мені з оцих книжок; і дійшла якраз до середини однієї дуже гарної промови отого… як там його величати, Фанні?… — коли ми почули ваші кроки.
Кроуфорд узяв книгу.
— Будьте ласкаві, дозвольте мені дочитати вашій світлості цей монолог, — сказав він. — Зараз я знайду це місце.
Він обережно дав книзі самій розгорнутись на тому місці, де вона недавно закрилася, і знайшов потрібне місце, чи то інше, за одну-дві сторінки від нього — досить близько, щоб задовольнити леді Бертрам, яка, ледве вчувши ім'я кардинала Уолсі, одразу ж запевнила його, що це якраз та сама "промова". Фанні навіть не позирнула на Кроуфорда, не запропонувала йому своєї допомоги і не вимовила жодного слова ні за, ні проти. Уся її увага була віддана роботі. Здавалося, вона твердо вирішила більш нічим не цікавитись. Але їй перешкодило власне почуття смаку. Вона не змогла лишатись байдужою і п'яти хвилин; вона була просто змушена слухати; Кроуфорд читав напрочуд гарно, і вона отримувала незрівнянну насолоду від цього читання. До гарного читання вона, однак, звикла вже давно; дядечко читав непогано, кузини та кузени також, особливо Едмунд; але читання містера Кроуфорда вражало багатством інтонацій, якого вона досі ще не чула ні в кого. Король, Королева, Бекінгем, Уолсі, Кромвель — черга дійшла до кожного, бо Кроуфордові раз у раз щастило проявити свій талант у найкращій сцені, у найкращому монолозі кожного з персонажів; благородство та гордість, ніжність чи каяття — будь-яке з цих почуттів він виражав з істинною майстерністю. Це було справжнє акторське мистецтво. Колись його гра на сцені вперше показала Фанні, яку втіху може дати спектакль, і тепер це читання навіяло їй спогади про його участь у п'єсі, але водночас викликало й приємніші почуття, оскільки було несподіваним і не завдавало того болю, з яким Фанні дивилася на нього та міс Бертрам.
Едмунд помітив, що її увага зростає, і йому було приємно спостерігати, як вона все повільніше орудує голкою, котра спочатку, здавалося, була єдиним цікавим для неї предметом; як голка випала в неї з рук, а Фанні продовжувала сидіти нерухомо; як вона, що весь день вперто уникала дивитися на Кроуфорда, нарешті зупинила на ньому погляд; вона дивилася на нього, поки зрештою не привернула стрічну увагу, і тоді книгу було закрито, і чари розвіялися. Вона знову замкнулася в собі, залилася рум'янцем і з надзвичайною скромністю знову почала вишивати; але цього було досить, щоб дати Едмундові надію на успіх друга, і він, тепло подякувавши Кроуфордові, сподівався, що виразив і таємні почуття Фанні.
— Це, певно, ваша улюблена п'єса, — мовив він. — Ви читали так, наче добре її знаєте.
— Віднині вона буде моєю улюбленою, — відказав Кроуфорд, — але не думаю, щоб я тримав у руках том Шекспіра відтоді, як мені виповнилося п'ятнадцять. Одного разу я бачив "Генріха Восьмого" на сцені, а може, чув про це від когось, точно не пам'ятаю; та й хто може сказати, як він познайомився з Шекспіром? Він — частка душі кожного англійця. Його думки, його прекрасні вислови розсіяні в усьому довкола, і ми відчуваємо їх скрізь, вдихаємо несвідомо для себе, мов повітря. Кожна розумна людина, відкривши будь-яку з п'єс Шекспіра на будь-якій сторінці, одразу ж поринає в його безмежну глибінь.
— Безперечно, кожен із нас так чи інакше знайомиться з Шекспіром ще в дитинстві, — мовив Едмунд. — Ми зустрічаємо відомі цитати з його творів у кожній книзі, всі ми говоримо шекспірівською мовою, уживаємо його порівняння, його описи; та все це не дає нам такого уявлення про нього, як це зробили ви. Знати його уривками та шматками — це річ не дивна; у тому, щоб знати його добре, також немає великого дива; але гарно читати його вголос — це рідкісний талант.
— Ви мені лестите, сер, — відповів Кроуфорд і вклонився з глузливою серйозністю.
Обидва джентльмени поглянули на Фанні, щоб побачити, чи не домоглися від неї хоч мовчазної похвали; але обоє відчули, що на це немає жодної надії. Її похвалою була та увага, з якою вона слухала; тож досить з них і цього.
Щодо леді Бертрам, то вона висловила своє захоплення — і вельми пишномовно:
— Це було мов у справжньому театрі, — вигукнула вона. — От якби серові Томасу послухати!
Кроуфорд був надзвичайно задоволений. Якщо вже леді Бертрам, з її невіглаством та байдужістю до всього на світі, могла це відчути, то сама думка про те, що мала відчути її освічена та вразлива племінниця, підносила його у власних очах.
— З вас вийшов би чудовий актор, ви вже мені повірте, містере Кроуфорд, — мовила її світлість трохи згодом. — І от що я вам скажу, — ви неодмінно колись заведете в себе у Норфолку театр. Я маю на увазі, коли там оселитеся. Справді, я думаю, що ви заведете театр у своєму норфолкському домі.
— Ви так гадаєте, мем? — квапливо відгукнувся він. — Ні, ні, цього ніколи не буде. Ваша світлість глибоко помиляється. Ніякого театру в Еврінгемі не буде! О, ні! — І він поглянув на Фанні з виразною усмішкою, що ясно означала: "Ця леді ніколи не дозволить завести театр в Еврінгемі".
Едмунд усе це бачив — і розумів, що Фанні так уперто не хоче нічого помічати, бо, певно ж, боїться своїм тоном виказати обурення, а таке швидке розуміння комплімента, така готовність сприйняти натяк може скоріше заохотити, ніж розчарувати закоханого.
Розмова про читання вголос усе ще тривала. У ній брали участь лише обидва молоді джентльмени; але вони, стоячи біля каміна, обговорювали надто поширену звичку нехтувати цим умінням, загальну неувагу до нього у школах для хлопчиків — і, як наслідок, природне, а часом навіть майже неприродне знічення та недорікуватість чоловіків, розумних та освічених чоловіків, коли їм доводиться читати вголос; обоє досить часто бачили помилки й невдачі, викликані другорядними причинами — невмінням володіти голосом, невиразністю, неправильною інтонацією, нездатністю передбачати й вірно судити; і всі ці вади випливали з першої причини — недостатньої уваги та навичок.
