Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Ну, а далі я розповів їй усе те, що розповідав перед тим дядькові Сайласу; а вона сказала, що прощає нам і що, мабуть, так воно і мало бути, бо чого ж можна сподіватися від хлопчиськів, адже ж усі вони шибеники та шибайголови, скільки вона знає; і як нічого лихого з того не вийшло, то й не треба турбуватися та сердитись, а треба дякувати богові за те, що ми живі й здорові та знову біля неї. Вона поцілувала мене, погладила по голові, а тоді замислилася — і раптом як схопиться!

— Боже ж ти мій милосердний, уже ніч, а Сіда ще й досі немає! Що з ним скоїлося?

Я збагнув, що це мені саме на руку ковінька, схопився та й кажу:

— Я побіжу зараз до міста й приведу його.

— Ні, нікуди ти не побіжиш! — відповіла вона.— Ти зостанешся тут. Досить уже й того, що один десь пропав. Якщо він до вечері не повернеться, поїде твій дядько.

Ну, звісно, до вечері Том не повернувся; отже, відразу ж після вечері дядько Сайлас вирушив до міста.

По десятій повернувся він додому, трохи стурбований; він так і не натрапив на Томів слід. Що ж до тітки Селлі, то вона дуже стривожилася, але дядько Сайлас заспокоював її, мовляв, нема чого турбуватися; хлопчаки, каже, завжди хлопчаки, нічого з ним не станеться і вранці повернеться цілий і здоровий, вона сама, мовляв, побачить. Тим вона і вдовольнилася. А проте сказала, що почекає на нього ще трохи, світла не гаситиме, щоб йому було видно.

Коли я пішов спати, вона також пішла за мною, й принесла свою свічку, і вкутала мене ковдрою, й упадала коло мене, як рідна мати,— аж мені так соромно зробилося, що я не міг їй в очі дивитися; а вона сіла до мене на ліжко і ще довго зі мною розмовляла, та все про Сіда згадувала, який же він хороший хлопець і ще всякого багато, й, здавалося, розмовам тим кінця-краю не буде; вона питала мене, як я гадаю, чи Сід не заблудився часом, чи де не розбився, не втонув, чи, може, лежить зараз десь поранений або вбитий, а її немає поруч нього, щоб допомогти; тоді з очей у неї починали капати сльози, і я заспокоював її, казав, що із Сідом нічого не трапилось і що вранці він, напевне, повернеться; вона тоді міцно стискала мені руку, а часом навіть цілувала мене й прохала, щоб я повторював це ще і ще, бо мої слова заспокоюють її, адже вона така налякана. Виходячи з кімнати, вона глянула мені в очі пильно-пильно і лагідно та й каже:

— Я дверей не замикатиму, Томе; звісно, є ще й вікно та громовідвід, але ж ти будеш хорошим хлопчиком,— ти послухаєшся, нікуди не підеш? Заради мене!

Як мене поривало майнути та подивитися, що там із Томом діється,— по правді, так я й збирався зробити,— але ж після всього я не міг тікати, ні за які гроші.

Проте ні вона, ні Том не виходили у мене з думки, а через те й спав я дуже погано. Двічі за ніч я спускався громовідводом униз, і проходив перед будинком, і щоразу бачив, що тітка Селлі все ще сидить при свічці край вікна, втупивши погляд у дорогу, і сльози блищать у неї на очах; мені дуже хотілося хоч що-небудь зробити їй приємне, та нічого не міг; дай, думаю, хоч поклянуся, що ніколи більше не завдаватиму їй клопоту. Втретє я прокинувся вже на світанні й знову спустився вниз, а вона все сидить на тому ж місці, і свічка в неї майже догоріла, а сива її голова спочиває на руці — вона спить.

Розділ XLII

Вранці, ще перед сніданком, старий знову їздив до міста, але так і не знайшов Тома; тепер вони обоє сиділи мовчки біля столу, сумні, задумані; кава давно вистигала в чашках, до страв вони й не доторкалися. Нарешті старий сказав:

— Я віддав тобі листа?

— Якого листа?

— Того, що отримав учора на пошті.

— Ні, ніякого листа ти мені не давав.

— Виходить, я забув про нього. Понишпоривши спочатку в себе по кишенях, дядько згадав, куди поклав його, пішов знайшов його і віддав їй. Вона глянула на конверт і скрикнула:

— Та це ж із Сент-Пітерсберга, це ж від сестри!

Я вирішив, що мені корисно буде піти знову прогулятися, та ніяк не міг зрушити з місця. І раптом... тітка Селлі навіть не встигла листа розпечатати, як упустила його і стрімголов вибігла з кімнати — щось там побачила. За хвилю побачив і я. То був Том Сойєр, його несли на ношах; поруч ішли старий лікар та Джім у ситцевій сукні, зі скрученими за спиною руками, а за ними сунуло сила люду. Я швидко сховав листа під першу річ, яка потрапила мені під руку, і також вибіг їм назустріч. Тітка Селлі кинулася до Тома і плаче та голосить:

— Ох, він умер, умер, я знаю, що він умер!..

А Том повернув трошки голову й промимрив щось недоладне — видно, з головою не все було гаразд; а вона сплеснула руками та й каже:

— Він живий, слава богу! Для мене й цього вже досить!

Поцілувала його й хутенько побігла до хати — готувати йому постіль, і на бігу давала накази, та не тільки неграм, а й іншим, хто лиш траплявся назустріч, та так швидко, що ледве язик устигав повертатися.

Я пішов за юрбою, щоб подивитися, що вони з Джімом робитимуть, а старий лікар та дядько Сайлас подалися за Томом до господи. Юрба була розлючена до краю, дехто хотів навіть повісити Джіма, для науки іншим неграм,— щоб не кортіло тікати, як Джімові, щоб не зчиняли такого переполоху та не держали день і ніч цілу родину порядних людей у смертельному страху. Інші казали: не треба його вішати, однаково це ні до чого, адже він не їхній, власник його може от-от з՚явитись і тоді обов՚язково заправить за нього великі гроші. Це трохи остудило натовп, воно завжди так: хто найбільше хоче повісити негра, якщо той попадеться, найменше хоче платити за нього, коли забава скінчиться.

Вони довго лаяли Джіма, кілька разів навіть дали йому по шиї, але Джім мовчав і ніякого знаку не подавав, що знає мене. Вони заштовхали його до тієї ж самої халупки, передягли в його старий одяг і знову взяли на ланцюг, тільки прикували вже не до ліжка, а до великого кільця, вкрученого в нижню колоду, закували руки й ноги і звеліли годувати тільки хлібом та водою, поки з՚явиться його хазяїн, а якщо той не з՚явиться вчасно, то доти, доки його продадуть з аукціону; тоді засипали землею наш підкоп і сказали, щоб уночі халупу стерегли двоє фермерів з рушницями, а на день прив՚язували до дверей бульдога; упоравшись з усіма справами, вони почали лаяти Джіма просто так, на прощання, аж тут зайшов до халупи і старий лікар, глянув навкруги і сказав:

— Не поводьтеся з ним суворіше, ніж потрібно, бо він непоганий негр. Коли я добрався туди, де лежав хлопчина, то відразу ж побачив, що без чиєїсь допомоги кулі не вийму; а залишити хлопця і поїхати по допомогу також не можна було йому дедалі гіршало, незабаром він уже себе не тямив, казав, що не підпустить мене до себе і вб՚є мене, якщо я крейдою поставлю хреста на їхньому плоті і всяку таку нісенітницю. Я сказав собі, що без чиєїсь допомоги не дам йому ради і враз виповз звідкілясь оцей негр та й каже, що допоможе мені, він зробив усе, що треба, і то дуже вправно. Я, звісно, відразу догадався, що це отой утеклий негр, та що я мав робити! А мені ж довелося коло хворого решту дня та цілу ніч просидіти. Ото рахуба, скажу я вам; адже у місті на мене чекали два пацієнти з простудою, мені треба було їх провідати, проте я не насмілився й рухнутись, бо той негр міг чкурнути, і тоді пеню склали б на мене; а тут, як на гріх, жодний човен не підходив так близько, щоб я міг когось гукнути. Ну, й довелося мені на тому острові аж до нинішнього ранку стовбичити; я ніколи не бачив, щоб з негра була така сумлінна та дбайлива доглядальниця, а він же через те власною волею ризикував! Та ще й був до краю знесилений — по всьому було видно, що довелося йому тяжко працювати останнім часом. Цей негр привабив мене своєю добродушністю. Запевняю вас, джентльмени, що він вартий і тисячі доларів, та й обходитися з ним треба лагідніше. Я мав напохваті все, що треба, а хлопцеві було там не гірше, ніж удома, а може, навіть і краще, бо там дуже тихо; а проте я сидів, як на голках, прикутий до того плоту аж до нинішнього ранку; адже ж то не жарт — відповідав-бо я за обох! А на світанку, бачу, пропливають повз нас кілька чоловік човном і, на щастя, негр, що сидів біля солом՚яника, на той час заснув і голову схилив між коліна. Я мовчки подав їм знак, і вони підкралися до нього, схопили й зв՚язали, перш ніж він утямив, що воно й до чого, тож ми не мали з ним ніякого клопоту. А хлопець також спав, хоч і кидався вві сні; ну, ми пообмотували весла ганчір՚ям, причепили пліт до човна і рушили тихенько до нашого берега, а негр за весь час не ворухнувся й не мовив жодного слова.

Він не лихий негр, джентльмени, я певен.

Хтось відгукнувся на те:

— З того видно, що й справді поводився він добре.

Тоді й решта трохи заспокоїлись, і я був дуже вдячний старому лікареві, що він заступився за Джіма, а ще я був радий, що й лікар думає про Джіма так, як я: коли я вперше зустрівся з Джімом, то відразу відчув, що в нього щире серце і людина він добряча. Всі погодились, що поводився він дуже добре і заслужив, щоб на це звернули увагу й чимось його нагородили. І всі до одного щиро обіцяли більше його не сварити.

Потім усі вийшли з халупки й замкнули Джіма на замок. Я сподівався, що вони скажуть зняти з нього бодай одного ланцюга, бо ті ланцюги важкі до біса, або порадять давати ще й м՚яса та городини до хліба й води, та нікому з них таке й на думку не спало, а я вирішив, що мені краще не втручатися в цю справу; піду-но я до тіткі Селлі, думаю, та й переповім усе, що лікар казав, тільки-но мені пощастить обминути всі пороги та мілини — тобто пояснити їй, чому я забув сказати, що Сіда було поранено, коли ми з ним гналися за втеклим негром.

Часу мав я багато. Тітка Селлі доглядала хворого — день і ніч не виходила з його кімнати, а я щоразу, коли бачив дядька Сайласа, тікав від нього світ за очі.

Наступного ранку почув я, що Томові покращало й що тітка Селлі пішла до себе трошки подрімати. Я тихцем прослизнув до хворого в кімнату: якщо він не спить, то ми вдвох із ним придумаємо якусь побрехеньку, щоб замилити родичам очі. Але Том спав, і спав дуже спокійно, і обличчя його було зовсім бліде, а не палало, як тоді, коли його принесли. Я сів і почав чекати, коли він сам прокинеться.