Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Над північ подалися ми до тартака, залишивши Джіма за роботою. Ми поцупили те жорно й покотили його додому. Ох, і набралися ж ми з ним лиха!.. Так старалися, аж очі нам рогом лізли, а воно все падає й падає набік, мало нас не розчавило. Том сказав, що те кляте жорно таки одного з нас розчавить, поки докотимо його до хати. На превелику силу доперли ми його до півдороги та й зовсім із сили вибились — аж піт проймає. Бачимо, самі не подужаєм, треба Джіма на підмогу кликати. Ну, то він підважив своє ліжко, зняв із ніжки ланцюга, обмотав його собі круг шиї і підкопом виліз із халупи, а тоді разом наперли ми на те жорно скільки сили й покотили далі, як пір՚їнку; а Том тим часом верховодив. Він був до того діла майстер! Жодному хлопцеві й не дорівнятися — такий був із нього розпорядник! Еге ж, він усе чисто знав, що й до чого.

Хоч підкоп був досить широкий, та все-таки жорно не могло крізь нього пролізти; довелося Джімові взятися за кайло й докласти рук. Тоді Том надряпав цвяхом на жорні написи й засадив Джіма до роботи, із цвяхом замість зубила та залізним шворнем замість молотка (ми його знайшли серед різного мотлоху в комірчині) — і загадав Джімові працювати, поки згорить уся свічка, а вже тоді лягати спати, та тільки спершу сховати жорно під солом՚яником і спати на ньому. Ми допомогли Джімові надіти назад ланцюга на ніжку його ліжка і вже хотіли вернутися до своєї кімнатки, коли це Томові раптом знову щось у голову стукнуло й він спитав:

— У тебе є тут павуки, Джіме?

— Ні, сер! Дяка богові, немає, містере Томе.

— Гаразд, ми тобі їх роздобудемо.

— Ой, не доведи боже, голубчику! Не треба мені павуків! Я їх боюся. Як на мене, то вже ліпше гримучу змію.

Том задумався на хвильку, а тоді й каже:

— Чудова думка! Мабуть, так і раніше робили. Звісно, робили! Ну, просто прекрасна думка, їй-богу! А де ж ти її триматимеш?

— Кого триматиму, містере Томе?

— Як кого? Гримучу змію.

— Господи помилуй!.. Ой паночку, згляньтеся на мене! Та якщо гримуча змія сюди залізе, я власною головою стіну провалю, а таки вискочу звідси!

— Ат, дурниці, Джіме! Ти потроху звикнеш до неї та й перестанеш боятися. Згодом ти зможеш навіть її приручити.

— Приручити?

— Авжеж, дуже просто. Кожна тварина любить, щоб її прилащили, і навіть не подумає кусати людину, яка її пестує. Ти міг би вичитати те з першої-ліпшої книжки. В кожному разі, спробувати не завадить — хоча б на два-три дні. За короткий час ти можеш змію так приручити, що вона тебе полюбить, і спатиме з тобою, й на хвилинку не схоче з тобою розлучатися; звиватиметься навколо твоєї шиї й устромлятиме свою голову тобі у рот.

— Ой, прошу ж я вас, містере Томе, не кажіть такого, голубе мій! Я не можу цього стерпіти!.. Вона встромлятиме свою голову мені в рот?.. Спасибі за ласку! Хай бог милує! Е, ні! Їй доведеться довгенько чекати, щоб я її попрохав. Та й спати з нею в одній постелі не маю я й найменшого бажання.

— Джіме, не строй із себе дурня! В՚язень мусить мати якогось прирученого звіра, і якщо досі ніхто гримучих змій не приручав, то тим більше випаде тобі честі, й це прославить тебе на віки.

— Ой, містере Томе, та не хочу я такої слави. Та яка ж буде з того слава, коли їй забагнеться в підборіддя мене вкусити... Ні, сер, звільніть мене від такої напасті.

— Та невже ж ти й спробувати не можеш? Я прошу тебе, щоб ти тільки спробував, а нічого не вийде — кинеш.

— Еге... а як та бісова гадюка мене вкусить, то не буде вже чого й кидати. Містере Томе, я ладен вам на догоду все, що хочете, зробити, та якщо ви з Геком принесете сюди гадюку й примусите мене її приручати, я втечу звідси, їй же богу, втечу!

— Ну, добре вже, добре, обійдемося й без гримучої змії, як ти такий упертий. Ми роздобудемо тобі кілька вужів, а ти поприв՚язуєш їм ґудзики до хвостів, і ми уявимо собі, що то не вужі, а справжні гримучі змії,— що ти на це, га?

— Терпіти їх не можу, містере Томе, та коли без того гаддя ніяк не можна, то хай уже буде по-вашому. Ніколи не думав, що це така клопітлива справа — у в՚язниці сидіти.

— Ну певно, і завжди так буває, якщо дотримуватися всіх приписів. А чи є тут у тебе пацюки?

— Ні, сер, я досі жодного не бачив.

— Не журись, ми принесемо тобі пацюків.

— Навіщо, містере Томе? Таж пацюків мені зовсім не треба. Ті проклятущі тварюки не дають людині й хвилини спокою — так і гасають по тобі й за ноги кусають, тільки спробуй заснути. Ні, сер, краще вже напустіть сюди вужів, якщо без того обійтися не можна, а пацюків не треба — ну їх до лиха!

— Але ж, Джіме, без пацюків тобі ніяк не можна! Всі в՚язні мають пацюків. І годі кобенитися, втямив? В՚язневі без пацюків не обійтися. Жодного прикладу ти мені не наведеш. В՚язні тих пацюків виховують, прилащують, навчають різні кумедні штуки витівати, й кінець кінцем пацюки до них звикають і липнуть, як мухи до меду. Треба тільки, щоб ти їх музикою приваблював. У тебе є на чому грати?

— Нічого нема, крім гребінця з клаптиком губної гармонійки; проте я гадаю, що губна гармонійка їм не підійде.

— Підійде, підійде! Їм однаково, яка музика. Для пацюків годиться й губна гармонійка. Всі тварини люблять музику, а у в՚язниці просто гинуть за нею. Особливо коли музика сумна, а іншої ж із губної гармонійки й не видобудеш. Вони до цього завжди цікаві — обов՚язково повилазять і дивляться, що з тобою скоїлося. Ну, тепер у тебе все добре,— як по маслу піде. Вечорами, перед сном, та рано-вранці ти сідай на ліжку і починай грати; грай: "Ми розлучилися навік..." — проти такої музики жоден пацюк не встоїть; пограєш отак хвилин зо дві, а тоді й побачиш, як усі пацюки, змії, павуки та інші тварини занепокояться й повилазять зі своїх схованок. Та й комашитимуться навколо тебе, ще й перекидатися на тобі почнуть... Ох, і весело ж їм буде, сам побачиш!

— Еге ж, їм буде весело, містере Томе, а чи подумали ви, як воно Джімові поведеться? Не бачу в тому нічого приємного. Та я, звісно, зроблю, що накажете, коли так треба. Вже ліпше я пацюків забавлятиму, тільки б ви на мене не гнівалися.

Том постояв трохи, подумав, чи не можна ще чого вимудрувати, а тоді й каже:

— О, трохи не забув. Як ти гадаєш, Джіме, ти міг би тут квітку виростити?

— Не знаю, містере Томе, може й зміг би. Тільки ж тут дуже темно, та й не потрібна мені ніяка квітка, а клопоту з нею не оберешся.

— А ти все ж спробуй. Дехто із в՚язнів вирощував.

— Та бур՚ян тут, може, й виросте, містере Томе, тільки нащо з тим панькатися, кому воно потрібно?

— Ні, не кажи. Ми принесемо тобі росточок, а ти посади його отам у кутку й вирощуй. Та, гляди, не називай його бур՚яном, а тільки піччолою1 — у в՚язницях тільки так квіти називаються. А поливатимеш його своїми слізьми.

— Отакої! Та в мене ж колодязної води скільки хочеш, містере Томе.

— Ніякої колодязної води! Поливатимеш ту квітку своїми слізьми. Їх завжди тільки слізьми поливають.

— Містере Томе, ось побачите. В мене від колодязної води ота квітка ростиме багато краще, ніж у когось від сліз.

— Так не про те ж ідеться. Справа в тому, щоб саме слізьми поливати.

— Вона в мене пропаде, містере Томе, їй-богу, пропаде! Адже ж я майже ніколи не плачу.

Тут уже й Том не знав, що сказати. Але він трохи подумав і відповів, що Джімові напевне допоможе цибуля. Він пообіцяв, що збігає ранком до негритянських хатин, добуде добру цибулину і вкине її у Джімів кавник. А Джім відповів, що вже краще він собі тютюну у каву насипле, і взагалі йому все те аж ніяк не смакує. Він заявив, що не має охоти ні бур՚яни вирощувати, ні грати для пацюків на гармонійці, ні гадюк, ані павуків приручати, ще й упадати коло них та всілякої там погані; відмагався він і від іншої роботи: виготовляти пера, видряпувати написи на камені, писати щоденники та ще всякого багато, що стільки завдав йому клопоту, як жодна робота на волі,— ну, чиста каторга! — ще й мусить він за все те відповідати. Аж Томові зрештою терпець увірвався, й він сказав, що Джімові випала така чудова нагода себе уславити, якої ще в жодного в՚язня ніколи не було, а Джім, невіглас, нічого того не цінує, і все тільки марно пропадає — не для його шиї, мовляв, того коміра шили! Ну, Джім і засоромився й запевнив, що наперекір більше й слова не скаже; після цього ми з Томом пішли спати.

Розділ XXXIX

Вранці махнули ми до містечка й купили там дротяну пастку на пацюків, принесли її додому, відтулили найбільшу пацючу нору і за якусь годину впіймали п՚ятнадцять найзадерикуватіших пацюків; потім сховали пастку разом із пацюками у певному місці, а саме: під ліжком у тітки Селлі. Та, поки ми ходили збирати павуків, маленький Томас Франклін Бенджамін Джефферсон Александер Фелпс знайшов пастку та відчинив дверцята — подивитися, чи вилізуть звідтіля пацюки; а вони й повискакували; на лихо, саме в той час нагодилася тітка Селлі, і, коли ми вернулися в кімнату, вона стояла на ліжку й верещала щосили, а пацюки витівали, що могли, аби її розважити. Ну, то вона впіймала нас і так відшмагала обох горіховою різкою, аж курява летіла. Потім ми годин зо дві ловили інших пацюків та впіймали їх ще штук із п՚ятнадцять — щоб тому гаспидському синові руки посудомило! — але ці пацюки були вже не такі задерикуваті, як ті перші, плохенькі якісь, миршаві... Таких добірних пацюків, які перше нам попалися, їй-богу, я ніколи не бачив.

Наловили ми найдобірніших павуків, жуків, жаб, гусені та ще багато кузок різних; хотілося ще й осине гніздо взяти, але нічого не вийшло: оси були в стільнику. Проте ми так просто не відступили від нашого плану,— просиділи там, поки терпець урвався. Ми так і думали: або ми їх викуримо, або вони нас викурять; вийшло на їхнє. Нам довелося нашатирю діставати та натирати покусані місця,— ну, то майже все й минулося, проте сідати все ж не могли. Потім пішли по змій і впіймали десятків зо два мідянок та вужів, вкинули їх у мішок і занесли до нашої кімнати; незчулися, як і вечеряти час, а ми ж так напрацювалися за цілий день та натомилися, а вже що зголодніли, то й не питайте!.. А коли після вечері вернулися до нашої кімнати, жодної змії в мішку не було: ми його, мабуть, погано зав՚язали, й вони якось прихитрилися повилазити й розповзлися по кімнаті.— Ну, та дарма! Адже ж вони не могли повтікати далеко.