Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Ми повернулися до їдальні та й ну коло кошичка з ложками крутитися, поки побачили, що тітка Селлі йде; тоді Том почав лічити ложки, викладаючи їх одну по одній із кошичка, а я тим часом сховав одну в рукав.

— Уявіть собі, тітонько Селлі,— звернувся до неї Том,— тут тільки дев՚ять ложок.

А вона йому на те:

— Ходіть собі бавтеся, тільки не морочте мені голови! Я знаю краще за вас, сама їх лічила.

— Еге ж, я двічі перелічував їх, тітонько, і все в мене виходить тільки дев՚ять.

Вона, знати, відразу вся гнівом загорілася, а проте підійшла й почала рахувати, та й кожен на її місці перераховував би.

— Господи, що ж це діється! Справді, тільки дев՚ять! — вигукнула вона.— Ото нечиста сила, доведеться знову перелічувати!

Я тихенько поклав на місце ту ложку, що була у мене в рукаві; вона перелічила й сказала:

— Бий тебе сила божа! Знову їх десять!

А сама стоїть сердита така й не знає, що діяти. Том сказав:

— Ні, тітонько, мені все ж не віриться, щоб їх було тут десять.

— Ти що ж, йолопе, не бачив, як я лічила?

— Та бачив, але...

— Гаразд, дивись, я полічу їх ще раз.

Я знову одну хапнув, і вийшло дев՚ять, як перед тим. Це мало не довело її до сказу, вона тремтіла вся й лютувала, аж підскакувала. А проте лічила ті ложки, лічила і так заморочила собі голову, що й кошичка до ложок зарахувала; тричі виходило в неї, як треба, а тричі — ні. Ну, тут вона вже так розлютилася, що вхопила кошичка та як швиргоне його додолу, то так він у кицьку і влучив; потім наказала нам забиратися геть і дати їй спокій, а якщо ми до обіду ще мулятимемо їй очі, вона з нас шкуру спустить. Ми взяли ту зайву ложку та й сунули їй у кишеню, поки вона нам вичитувала, отож Джім одержав ще до обіду і ложку, й цвяха. Ми були дуже задоволені, і Том сказав, що заради такого діла можна було б і вдвічі більше поморочитися, бо ж тепер тітка Селлі нізащо в світі тих ложок не перелічить — хоч убий, а якщо й перелічить, то нізащо не добере, чи правильно, чи ні; а днів через три у неї від того рахування так у голові замакітриться, що вона вже до тих ложок і не підійде, ба навіть може вколошкати того, хто запропонує їй іще рахувати.

Ми повісили простирадло назад на мотузку, а натомість поцупили в тітки Селлі інше — з її шафи. Крадучи простирадла й повертаючи їх назад, ми протягом двох чи трьох днів довели тітку Селлі до того, що вона вже не знала, скільки ж у неї тих простирадел; врешті вона заявила, що й знати про те не хоче — начхати їй на те, скільки тих простирадел, і не бажає вона через такі дурниці занапащати своєї душі! Вона не перелічуватиме їх — ліпше померти.

Отак за допомогою теляти, пацюків та плутанини в рахуванні ми владнали справу з сорочкою, простирадлом та свічками, а щодо свічника, то вже якось воно буде,— викрутимось.

А от з пирогом була нам справжня морока. Ми з Томом крутилися, наче мухи в окропі. Місили його в лісі, там же й пекли; і вийшло непогано, хоча й не за один день; ми перевели аж три повні миски борошна, поки його спекли, геть пообпікали собі руки, і очі нам димом роз՚їло; розумієте, нам головне було сама шкоринка, а вона ніяк не трималася і раз у раз провалювалася. Та зрештою ми таки добрали способу: треба покласти драбину в пиріг, а тоді й запекти її. Отож наступної ночі подалися ми до Джіма і разом із ним подерли простирадло на вузенькі стяжки й зсукали їх разом, і ще задовго до світанку ви йшла у нас добряча мотузка, на якій легко можна й людину повісити. Ми уявили собі, ніби робили її дев՚ять місяців.

А перед обідом ми віднесли мотузку до лісу, але виявилося, що вона завелика і в пирозі не вміщається. З одного простирадла вийшло б мотузки на сорок пирогів, якби її стільки було потрібно; вистачило б і на юшку, і на ковбаси, і на що хочеш. Цілий обід можна було б приготувати. Та стільки мотузки нам не треба було. Нам аби на один пиріг, а решту ми викинули геть. У мисці ми не пекли нічого, бо боялися, що вона розтопиться на вогні. Проте в дядька Сайласа була чудова мідна грілка з довгою дерев՚яною ручкою; він дуже з нею носився, тому що якийсь шляхетний предок привіз її аж із Англії, прибувши сюди разом із Вільгельмом Завойовником на кораблі "Мейфлауер". Грілка зберігалася на горищі серед різного мотлоху й інших цінних речей; і не тому, що вони дорого коштували — їм гріш ціна,— а тому, що то були пам՚ятки. Ну, ми ту грілку тишком-нишком і свиснули й віднесли до лісу. Щоправда, перші пироги в ній горіли, зате останній вдався на славу. Ми вимастили грілку зсередини тістом, поставили її на жар, поклали туди мотузку, поверх неї — другий шар тіста, а зверху — покришку та обклали посудину жаром; ручка була довга, і ми стояли кроків за п՚ять від вогню: і зручно, і не жарко. За п՚ятнадцять хвилин випікся такий пиріг, що любо глянути. Але ж тому, кому захотілося б його скуштувати, треба було б спершу придбати щонайменше дві пачки зубочисток, та й за живіт його, мабуть, так ухопило б, що в дугу зігнувся б від тієї лагоминки. Еге, надовго відбило б йому охоту до їжі, то вже не сумнівайтеся!

Нат не насмілився глянути, як ми той зачарований пиріг у Джімову миску вкладали; під пиріг ми підсунули ще й три олов՚яні тарілки, і Джім одержав усе що треба, а коли зостався на самоті, розламав пирога й заховав мотузяну драбину у свій солом՚яник, а потім нашкрябав якісь кривульки на тарілці й викинув її з вікна.

Розділ XXXVIII

Ну, й марудна ж то справа ті пера майструвати, а пилку — й поготів! А Джімові здавалося, що найважче — це той напис, що його в՚язень мусить вишкрябати на мурі. Але нічого не вдієш — мусить. Том запевняв, що без того ніяк не можна обійтися. Не було ще жодного випадку, щоб державний злочинець не залишав на мурі напису та свого герба.

— Згадаймо хоча б леді Джейн Грей,— сказав він, згадаймо Гілфорда Дадлі; згадаймо старого Нортумберленда! Що й казати, Геку, виконати все те нелегко, та нікуди не дінешся! Невже ти гадаєш, що без цього можна обійтися? Джім мусить видряпати і напис, і герб. Всі так роблять.

А Джім на те:

— Ой містере Томе, та в мене ж того герба і в заводі не було!.. Нічогісінько я не маю, окрім цієї старої сорочки, а на ній я мушу писати щоденника, самі ж загадали!

— Який-бо ти, Джіме! Ну, нічого ти не второпав! Герб — то зовсім інше.

— А все ж,— втрутився я,— Джім каже правду, що герба він не має, бо ж таки не має.

— Я й сам знаю, що не має,— відрубав Том,— але матиме герба ще перед утечею. І тікатиме він з в՚язниці, додержуючи всіх приписів, як то здавна ведеться, щоб честі своєї не заплямувати.

Ми з Джімом почали гострити пера на цеглині: Джім майстрував своє з міді, а я — з олов՚яної ложки. Тим часом Том вимудровував герб для Джіма. Нарешті він сказав, що придумав кілька прегарних гербів, але не знає, якого вибрати; а втім, є один такий, на якому, мабуть, можна було б зупинитися.

— На щиті буде золота стяга; праворуч унизу — косий червоний хрест і пов՚язка, під ними лежить собака, як основний символ; а під лапами зображено ланцюга — на знак рабства; в горішній зубчастій частині — зелений шеврон та три ввігнуті лінії на блакитному тлі, а в нижній частині, між хрестом та нижнім краєм,— зубчаста пов՚язка; зверху — втеклий негр, черню, із клунком за плечима, в чорній смузі з лівого боку. Щит підтримуватимуть дві червоні підставки — це ми з тобою; девіз "Maggiore fretta, minore atto". Це я з книжки взяв, означає: "Скорий поспіх — людям посміх".

— Ну, це-то до діла,— кажу,— а решта що має означати?

— Нам тепер ніколи про те розводитись,— відповів він,— нам треба поспішати та мерщій забиратися звідси.

— Ну, добре,— кажу я,— але хоч щось із того поясни. Що означає "пов՚язка"?

— Пов՚язка... пов՚язка... це... ну... Та не треба тобі того знати. А йому я покажу, як це робиться, коли треба буде.

— Пусте, Томе,— кажу.— Я думаю, ти міг би все ж сказати людині. А що то за "чорна смуга з лівого боку"?

— Я й сам не знаю. Але Джім повинен обов՚язково її мати. В усіх вельмож вона є.

Ото він завжди так викручується. Коли йому чомусь не хочеться щось пояснити, він неодмінно добере способу, як виплутатися. Хоч і тиждень добивайся, нічого не пояснить.

Покінчив він справу з гербом, а тоді взявся до решти — почав складати скорботний напис, що його Джім мав вишкрябати на стіні, бо всі так роблять. Том придумав багато всяких написів, написав їх на клаптику паперу й зачитав нам:

"1. Тут розбилося серце в՚язня.

2. Тут бідолашний в՚язень, забутий усім світом і друзями, тягнув своє мізерне животіння.

3. Тут розбилося самотнє серце, й жива душа полинула на спочинок по тридцяти семи роках осібного ув՚язнення.

4. Тут, без рідних і без друзів, по тридцяти семи роках гіркого ув՚язнення, загинув шляхетний незнайомець, позашлюбний син Людовіка Чотирнадцятого".

Томів голос тремтів під час читання — він так зворушився, що трохи не розплакався. А потім ніяк не міг вирішити, якого ж саме написа муситиме Джім нашкрябати на стіні — всі вони були однаково гарні; кінець кінцем Том запропонував надряпати їх усі. Джім сказав, що він і за рік не впорається всю цю нісенітницю цвяхом на колоді награмузляти, та він до того ж і літер писати не вміє; але Том заспокоїв його, мовляв, він сам йому всі літери понакреслює, і Джімові залишиться тільки обвести їх, та й усе. Том подумав трохи, а тоді каже:

— Ні, карбувати такі написи на колоді ніяк не випадає: у в՚язницях не бував дерев՚яних стін. Треба карбувати на камені. Ну що ж, добудемо камінь.

Джім сказав, що камінь ще гірший за колоддя; таке карбування відбере силу-силенну часу. Том сказав, що я йому допомагатиму, і підійшов подивитись, як у нас посувається справа із перами. Ох, і марудна та тяжка ця робота! Ще й руки мої ніяк не гоїлись, і справа ніяк не клеїлась. Отже, Том запропонував:

— Я знаю, як це залагодити. Нам однаково потрібний камінь для герба й для скорботних написів, тож ми можемо одним махом убити двох зайців. Біля тартака валяється здоровецьке жорно, от ми його й поцупимо,— на ньому можна карбувати, і пера гострити, і пилку також.

Думка була й справді мудра; та й жорно було, нівроку, величеньке, а проте ми сподівалися, що якось упораємося.