Війна і мир (том 1) - Толстой Лев

Мені вчора зробили пропозицію щодо вас. А ви ж знаєте мої правила,— я вдався до вас.

— Як мені вас розуміти, mon père? — промовила княжна, бліднучи і червоніючи.

— Як розуміти! — сердито крикнув батько.— Князь Василь вважає тебе гідною стати його невісткою і робить тобі пропозицію за свого вихованця. Ось як розуміти, як розуміти?! А я тебе питаю.

— Я не знаю, як ви, mon père,— пошепки промовила княжна.

— Я? я? що ж я? Ліене вже не займайте. Не я піду заміж. Як ви? ось це бажано знати.

t Княжна бачила, що батько недоброзичливо дивився на цю справу, але їй тієї ж хвилини спало на думку, що тепер або ніколи вирішиться доля її життя. Вона опустила очі, щоб не бачити погляду, під впливом якого вона почувала, що не могла думати, а могла за звичкою лише підкорятися.

— Я бажаю лише одного — виконати вашу волю,— сказала вона,— але якби моє бажання треба було висловити...

Вона не встигла договорити. Князь перебив її.

— І чудово! — закричав він.— Він тебе візьме з приданим, та до речі захопить m-lle Bourienne. Та буде дружиною, а ти...

Князь зупинився. Він помітив враження, справлене цими словами на дочку. Вона опустила голову і збиралася плакати.

— Ну, ну, жартую, жартую,— сказав він.— Пам'ятай одне, княжно: я дотримуюсь тих правил, що дівчина має повне право вибирати. І даю тобі волю. Пам'ятай одне: від твого рішення залежить щастя життя твого. Про мене нема чого говорити.

— Та я не знаю... mon père.

— Нема чого говорити! Йому звелять, він не тільки з тобою, з ким хочеш одружиться; а ти вільна вибирати... йди до себе, обдумай і через годину прийди до мене і при ньому скажи: так чи ні. Я знаю, ти будеш молитися. Ну, хай так, молись. Тільки краще подумай. Іди.

— Так чи ні, так чи ні, так чи ні! — кричав він ще тоді, як княжна, мов у тумані, хитаючись, уже вийшла з кабінету.

Доля її вирішилась і вирішилась щасливо. Але що сказав батько про m-lle Bourienne,— цей натяк був жахливий. Неправда, припустімо, а все ж таки це було жахливо, вона не могла не думати про це. Вона йшла просто перед собою через зимовий сад, нічого не бачачи й не чуючи, як раптом знайомий шепіт m-lle Bourienne розбудив її. Вона звела очі і за два кроки від себе побачила Анатоля, який обнімав француженку і щось шептав їй. Анатоль із страшним виразом на вродливому обличчі оглянувся на княжну Марію і не випустив у першу секунду стану .m-lle Bourienne, яка не бачила її.

"Хто тут? Чого? Стривайте!" — неначе говорило Анатолеве обличчя. Княжна Марія мовчки дивилася на них. Вона не могла зрозуміти цього. Нарешті m-lle Bourienne скрикнула і втекла. Анатоль з веселою усмішкою вклонився княжні Марії, начебто запрошуючи її посміятися з цієї чудної пригоди, і, знизавши плечима, пройшов у двері, що вели на його половину.

Через годину Тихон прийшов кликати княжну Марію. Він кликав її до князя і додав, що й князь* Василь Сергійович там. Княжна, в той час як прийшов Тихон, сиділа на дивані в своїй кімнаті, і в'її обіймах плакала m-lle Bourienne. Княжна Марія повільно гладила її по голові. Прекрасні очі княжни з усім своїм колишнім спокоєм і променистістю дивилися з ніжною любов'ю і жалем на гарненьке личко m-lle Bourienne.

— Non, princesse, je suis perdue pour toujours dans votre coeur1,— казала m-lle Bourienne.

— Pourquoi? Je vous aime plus, que jamais, — казала княжна Марія,— et je tâcherai de faire tout ce qui est en mon pouvoir pour votre bonheur2.

— Mais vous me méprisez, vous si pure, vous ne comprendrez jamais cet égarement de la passion. Ah, ce n'est que ma pauvre mère...3

— Je comprends tout4, — відповіла княжна Марія, журно усміхаючись. — Заспокойтеся, мій друже. Я піду до батька,— сказала вона й вийшла.

Князь Василь, загнувши високо ногу, з табакеркою в руках І нібито вкрай розчулений, нібито сам жалкуючи і сміючись зі своєї чутливості, сидів з усмішкою зворушення на обличчі, коли ввійшла княжна Марія. Він квапливо підніс пучку табаки до носа.

— Ach, ma bonne, ma bonne 5,— сказав він, встаючи і взявши її за обидві руки. Він зітхнув і додав: —Le sort de mon fils est en vos m.ilns. Décidez, ma bonne, ma chère, ma douce Marie, qui j'ai toujours aimée, comme ma fille 6.

1 — Ні, княжно, я назавжди втратила вашу прихильність, 8 —— Чому ж? Я вас люблю більше, ніж будь-коли, і намагатимусь зробити для вашого щастя все, що від мене залежить

3 — Але ж ви ставитесь до мене з презирством, ви, така чиста, повинні ставитися з презирством до мене; ви ніколи не зрозумієте цього спалаху пристрасті. Ах, моя бідолашна мати...

4 — Я все розумію,

* — Ах, люба, люба,

• Доля мого сина в ваших руках. Вирішуйте, моя люба, моя дорогу моя ніжна Марі, яку я завжди любив, як дочку.

Він відійшов. Справжня сльоза заблищала на його очах.

— Фр... фр...— фиркав князь Микола Андрійович.

— Князь від імені свого вихованця... сина, робить тобі пропозицію. Чи хочеш ти, чи ні бути дружиною князя Анатоля Кура-гіна? Ти кажи: так чи ні! — закричав він,— а потім я залишаю за собою право сказати й свою думку. Так, свою думку, і тільки свою думку,— додав князь Микола Андрійович, звертаючись до князя Василя і відповідаючи на його благальний вираз.— Там чи ні?

— Моє бажання, mon père, ніколи не покидати вас, ніколи не розділяти свого життя з вашим. Я не хочу виходити заміж,— сказала вона рішуче, глянувши своїми прекрасними очима на князя Василя й на батька.

— Дурниці, безглуздя! Дурниці, дурниці, дурниці! — насупившись, закричав князь" Микола Андрійович, узяв дочку за руку, пригнув до себе і не поцілував, а тільки, пригнувши свій лоб до її лоба, приторкнувся до неї і так стиснув руку,' за яку він тримав, що вона скривилася і скрикнула.

Князь Василь встав.

— Ma chère, je vous dirai, que c'est un moment que je m'oublierai jamais, jamais; mais, ma bonne, est-ce que vous ne nous donnerez pas un peu d'espérance de toucher ce coeur si t>on, si généreux. Dites, que peut-être... L'avenir est si grand. Dites: peut-être1.

— Князю, те, що я сказала, є все, що є в моєму серці. Я дякую за честь, але ніколи не буду дружиною вашого сина.

— Ну, й кінець, мій дорогий. Дуже радий тебе бачити, дуже радий тебе бачити. Іди до себе, княжно, йди,— казав старий князь.— Дуже, дуже радий тебе бачити,— повторював він обіймаючи князя Василя.

"Моє покликання інше,— думала сама собі княжна Марія,— моє покликання — бути щасливою іншим щастям, щастям любові і самопожертви. І хоч би чого мені це коштувало, я зроблю щастя бідної Amélie. Вона так пристрасно його любить. Вона так пристрасно кається. Я все зроблю, щоб влаштувати її шлюб з ним. Коли він не багатий, я дам їй багатство, я попрошу батька, я попрошу Андрія. Я така буду щаслива, коли вона буде його дружиною. Вона така нещаслива, чужа, самотня, без підтримки! І, боже мій, як пристрасно вона його любить, коли вона так могла забути себе. Може, і я зробила б те саме!.." — думала княжна Марія.

1 — Моя люба, я вам скажу, що цієї хвилини я ніколи не забуду, але, моя добресенька, дайте нам хоч малу надію звор>шити це серце, таке добре й великодушне. Скажіть: можливо... Майбутнє таке велике. Скажіть, можливо.

Довго Ростови не мали звісток про Миколеньку; лише в середині зими графові було передано листа, на адресі якого він упізнав синову руку. Одержавши листа, граф злякано і квапливо, намагаючись не бути поміченим, навшпиньках пробіг до свого кабінету, зачинився і став читати. Анна Михайлівна, дізнавшись {як вона і все знала, що робилося в домі) про одержання листа, тихим кроком ввійшла до графа і застала його з листом у руках; граф ридав і разом сміявся.

Анна Михайлівна, незважаючи на те, що справи її покращали, все ще жила в Ростових.

— Mon bon ami? 1 — запитливо-журно і з готовістю на всяке співчуття промовила Анна Михайлівна.

Граф заридав ще дужче.

— Миколенька... листа... поранений... бу... був... ma chère... поранений... голубчик мій... графинечка... в офіцери підвищений... хвалити бога... Графинечці як сказати?..

Анна Михайлівна підсіла до нього, обтерла своєю хусточкою сльози з його очей, з листа, закапаного ними, і свої сльози, прочитала листа, заспокоїла графа й вирішила, що до обіду й до чаю вона підготує графиню, а після чаю розповість усе, коли бог їй допоможе.

Весь час обіду Анна Михайлівна говорила про чутки війни, про Миколеньку; спитала двічі, коли одержано було останнього листа від нього, хоч знала це й раніш, і зазначила, що дуже легко може статися, й нині прийде лист. Щоразу, як при цих натяках графиня починала непокоїтись і тривожно поглядати то на графа, то на Анну Михайлівну, Анна Михайлівна зовсім непомітно зводила розмову на незначні речі. Наташа, з усієї родини більше за всіх обдарована здатністю відчувати відтінки інтонацій, поглядів і виразів облич, з початку обіду насторожила вуха і знала, що щось є між її батьком і Анною Михайлівною і щось відносно брата, і що Анна Михайлівна підготовлює. Незважаючи на всю свою сміливість (Наташа знала, яка чутлива, була її мати до всього, що стосувалося вістей про Миколеньку), вона не наважилась за обідом спитати м від неспокою нічого не їла і вертілась на стільці, не слухаючи зауважень своєї гувернантки. По обіді вона прожогом кинулася наздоганяти Анну Михайлівну і в диванній з розбігу впала їй на шию.

— Тітусю, голубонько, скажіть, що таке?

— Нічого, друже мій.

— Ні, серденько, голубчику, люба, персику, я не відчеплюся^ я знаю, що ви знаєте.

Анна Михайлівна похитала головою.

1 — Мій добрий друже?

— Vous êtes une fine mouche, mon enfant!,— сказала вона.

— Від Миколеньки лист? Напевно! — скрикнула Наташа, прочитавши ствердну відповідь на обличчі в Анни Михайлівни.

— Але, ради бога, будь обережнішою: ти знаєш, як це може вразити твою maman.

— Буду, буду, але розкажіть. Не розкажете? Ну, то я зараз піду скажу.

Анна Михайлівна стисло розповіла Наташі зміст листа з умовою не казати нікому.

— Чесне, благородне слово,— хрестячись, казала Наташа,— нікому не скажу,— і зараз же побігла до Соні.

— Миколенька... поранений... лист...— промовила вона урочисто і радісно.

— Nicolas!—тільки вимовила Соня, миттю бліднучи. Наташа, побачивши враження, справлене на Соню звісткою

про братову рану, вперше відчула весь тужний бік цієї звістки.