Квентін Дорвард - Скотт Вальтер

Кажуть, що десятків зо два черниць, тобто колишніх черниць, подорожують з його військом.

— Ідіть же швидше готуйтеся в дорогу, пане Дорвард, — сказала Ізабелла, перебиваючи синдика на цих словах. — Я звіряюся на вашу відданість.

Коли синдик і Квентін вийшли з кімнати, Ізабелла почала розпитувати Гертруду про шляхи й місцевість з такою ясністю розуму й твердістю, що та не могла не вигукнути:

— Панно, я дивуюся, яка ви мужня! Я чула про твердість духу в чоловіків, але ваша твердість здається мені просто надлюдською.

— Неволя, — відповіла графиня, — неволя, моя люба, як кажуть, і плаче і скаче; біда навчить усього. Не так давно я непритомніла, побачивши краплину крові з подряпини. З того часу, — я сміливо можу сказати, — навколо мене лилися потоки крові, але я не втратила самовладання. Не думайте, що це було легко, — додала вона, поклавши на руку Гертруди свою тремтячу ручку, хоч голос її був, як і перед тим, твердий, — мій маленький внутрішній світ скидається на фортецю, яку обложили тисяча ворогів: порятунок її гарнізону залежить тільки від його власної мужності і рішучості. Коли б моє становище було хоч трошки не таким небезпечним, як тепер, і коли б я не розуміла, що єдина моя надія врятуватися від небезпеки, гіршої за смерть, — це зберегти мужність і самовладання, я кинулася б у ваші обійми, Гертрудо, й полегшила б своє горе таким морем сліз і зойків, яке ще ніколи не виливалося з наболілого, розбитого серця!

— Ні, не плачте, не треба, панно! — заспокоювала її розчулена фламандка. — Не втрачайте надії, моліться і віддайте себе на милість неба і якщо небо посилало кому-небудь рятівника на краю загибелі, то саме цього сміливого, відважного молодого пана доля призначила врятувати вас. Є і в мене один, — сказала вона, густо почервонівши, — до якого я не байдужо ставлюся. Не кажіть нічого моєму батькові, але я звеліла твоєму нареченому, Гангові Гловеру, щоб він чекав на вас біля східних воріт і не повертався до мене інакше, як із звісткою про те, що ви щасливо переїхали через наш кордон.

Графиня могла подякувати щирій і доброзичливій дівчині тільки ніжним поцілунком, на який та відповіла з не меншою ніжністю, сказавши при цьому, усміхаючись:

— Ну, коли вже двом дівчатам з їхніми відданими кавалерами не пощастить улаштувати переодягання і втечу, то, либонь, увесь світ змінився і став зовсім не такий, як, казали, був раніше.

Від простодушного натяку молоденької фламандки бліді щоки графині вкрилися рум'янцем, і ніяковість її не зменшилася, коли в кімнату несподівано ввійшов Квентін. Він був у святковому вбранні багатого фламандського городянина, подарованому Петером, який виявив своє співчуття до молодого шотландця, віддавши йому своє вбрання, причому заприсягнувся, що нехай його чинять і витягають, як волячу шкуру, він і тоді нічого не скаже й не зрадить молодих людей. Двоє струнких коней, роздобуті завдяки піклуванню Мабель, яка не бажала нічого лихого ні графині, ні її супутникові, але воліла краще спекатися їх, щоб через них не було ніякого лиха її родині, вже стояли біля дверей готові в дорогу. Вона сказала, що до східних воріт їх проведе Петер, який ітиме попереду них, удаючи, нібито не мас нічого спільного з ними, і, не приховуючи своєї радості, дивилася їм услід, коли вони нарешті виїхали за ворота.

Тільки-но гості від'їхали, Мабель скористалася з нагоди й прочитала довгу нотацію Трудхен про те, як нерозумно захоплюватися романами, через які знатні дами, замість того щоб навчатися господарювати, скачуть стрімголов верхи по шляхах, наче якісь там шукачки пригод, у товаристві ледачих рицарів, п'яних пажів, розбещених лучників із чужих країв на шкоду своєму здоров'ю, своїй кишені, а також і своїй добрій славі.

Гертруда мовчки вислухала повчання, не заперечуючи й словом, але, беручи до уваги її характер, ми не певні, що вона дістала з нього ту практичну користь, яку мала на меті її мати.

Тим часом подорожні досягли східних воріт міста, проїхавши залюднені вулиці, до, на їхнє щастя, всі були занадто заклопотані усякими політичними чутками й подіями, щоб звернути увагу на нічим не примітну парочку. Сторожа не затримала їх, бо вони мали перепустку від імені Рюслара, яку їм видав Павійон. Тут вони дружньо, хоч і поспіхом, розпрощалися з Петером Гейслером, побажавши одне одному всього доброго. Одразу після цього до них під'їхав здоровенний юнак на доброму сірому коні. Він відрекомендувався їм Гансом Гловером, нареченим Трудхен Павійон. Це був типовий молодий фламандець, не дуже кмітливий, але веселий і привітний, навряд чи достойний, як не могла не подумати Ізабелла, бути нареченим великодушної Трудхен. Проте він, очевидно, щиро бажав допомогти їм і виконати цим наказ своєї нареченої. Шанобливо привітавши їх, він запитав у графині фламандською мовою, куди вона накаже йому провести їх.

— Проведіть нас, — сказала вона, — до найближчого міста на кордоні Брабанту.

— Отже, ви вже вирішили, куди саме ми поїдемо? — спитав Квентін, наблизившися до Ізабелли й розмовляючи французькою мовою, якої не розумів їхній провідник.

— Звичайно, — відповіла молода графиня, — зважаючи на становище, в якому я тепер перебуваю, мені треба якнайшвидше закінчити цю подорож, хоча б це загрожувало мені ув'язненням.

— Ув'язненням? — здивувався Квентін.

— Так, друже мій, ув'язненням. Але я подбаю Про те, щоб ви не взяли в ньому участі.

— Не кажіть, не думайте про мене, — вигукнув Квентін. — Тільки б побачити вас у безпеці, а що буде зі мною — байдуже.

— Не так голосно, мій друже, — сказала Ізабелла, — ви перелякаєте нашого провідника. Ви бачите, він уже й так од'їхав далеко вперед.

І справді, добродушний фламандець делікатно позбавив їх своєї присутності, як вони цього й хотіли, ледве Квентін під'їхав до дами.

— Так, — мовила вона, побачивши, що ніхто за ними не стежить, — вам, мій друже, мій покровителю, — бо мені нічого соромитися звати вас так, коли само небо послало мені вас, — вам я повинна сказати, що вирішила повернутися на батьківщину й віддатися на милість герцога Бургундського. Я зробила велику помилку, що послухалася поради, хоч її й давали з добрим наміром, і втекла від мого опікуна й прийняла заступництво цього хитрого й брехливого Людовіка Французького.

— Отже, ви збираєтеся стати нареченою графа Кампо-Бассо, цього недостойного улюбленця Карла? — зауважив Квентін, і в нарочито байдужому тоні його відбилося внутрішнє страждання — так бідний засуджений злочинець, намагаючись видаватися певним себе, питає, чи одержано вже його смертний вирок.

— Ні, Дорварде, ні, — сказала Ізабелла, гордо випростовуючись у сідлі, — усією своєю владою герцог Бургундський не примусить дочку дому де Круа погодитися на таке приниження. Він може забрати в мене мої землі, мій замок, він може ув'язнити мене в монастирі, й тільки. А я згодна навіть на гірше, тільки б не бути дружиною цього Кампо-Бассо.

— На гірше? — вигукнув Квентін. — А — що може бути гірше від ув'язнення? О, подумайте, поки ще є час, поки ни вільні і коло вас є той, кому не шкода й свого життя, щоб обороняти вас дорогою до Англії, до Німеччини, навіть до Шотландії, де всюди ви знайдете великодушних покровителів. Подумайте і не наважуйтеся позбутися волі, найкращого дару небес. Добру склав пісню мій земляк:

Воля нам щастя несе,

Воля для нас над усе,

Вільний все має на світі,

Вільному можна радіти.

Бідність, хвороба, журба —

Ось яка доля раба.

Вона вислухала, сумно усміхаючись, цю хвалу волі і, трохи помовчавши, відповіла:

— Воля — то надбання чоловіка; жінка завжди мусить шукати собі покровителя, бо за природою своєю не здатна обороняти себе. А хто мені буде за нього? Цей розбещений Едуард Англійський, чи п'яниця Венцеслав Німецький, чи, може, хтось у Шотландії? Ах, Дорварде, коли б я була вашою сестрою і ви могли б дати мені притулок в одній з тих гірських долин, які ви любите описувати, чи то з милості, чи то за ті кілька брильянтів, що в мене ще збереглися, — я могла б жити спокійним життям і забути про мою лиху долю. Коли б ви могли обіцяти заступництво якоїсь шановної жінки, вашої землячки, або якогось барона, чиє серце було б таке саме вірне, як і меч, тоді це була б інша справа! Тоді я знехтувала б думкою світу і вирушила б у далеку, хоч і небезпечну подорож.

В голосі графині Ізабелли було стільки боязкої ніжності, що вона водночас і сповнила радістю й поранила серце Квентіна. Він вагався хвилину, перш ніж відповісти, чи може він улаштувати її в Шотландії. Ллє сумна істина встала перед ним, бо було б нечесно й жорстоко везти її туди, де він не мав ні сили, ні можливості убезпечити її життя.

— Панно, — сказав він нарешті, — я вчинив би проти своєї честі й присяги рицарства, коли б пообіцяв вам певне заступництво у Шотландії, крім того, яке вам може дати ця бідна рука. Я навіть не знаю, чи є в мене там хоч один родич. Рицар Іннеркухеріті напав уночі на наш замок і повбивав усіх моїх рідних. Коли б я повернувся до Шотландії, то не зустрів би там нікого, крім численних і могутніх ворогів своїх, а я безсилий і сам проти них. І навіть коли б король побажав заступитися за мене, то він не наважився б заради бідняка накликати на себе гнів рицаря, в якого п'ятсот вершників.

— Жаль, виходить, на світі помає куточка, до б не було сваволі, — сказала графиня, — якщо вона так само панує у ваших диких горах, де мало спокус для неситих людей, як і в наших багатих плодючих рівнинах.

— Це сумна істина, і я не наважусь її заперечувати, — промовив шотландець, — бо наші клани винищують один одного через саму лише жадобу помсти й крові. Огілві й подібні до них діють так само в Шотландії, як де ля Марк і його розбійники в цій країні.

— В такому разі Шотландія відпадає, — сказала Ізабелла з щирою чи вдаваною байдужістю. — Не будемо більше говорити про неї… А втім, я й згадала про Шотландію жартома, щоб вивідати, чи наважитеся ви запропонувати мені як місце притулку це найнеспокійніше королівство в Європі. Це був тільки іспит для вашої щирості, на яку, на щастя, я можу звіритися навіть і тоді, коли зачеплено найдорожче для вас почуття — любов до батьківщини. Отже, ще раз кажу: я шукатиму заступництва в першого-ліпшого рицаря, васала герцога Карла, якому я вирішила підкоритися.

— А чому б вам не повернутися до ваших володінь, до вашого укріпленого замку, як ви самі тоді про це казали в Турі? — спитав Квентін.