Менсфiлд-парк - Остін Джейн

Я жадав цього більше, ніж ви можете собі уявити. Знаючи ваші сестринські почуття, я б навряд чи примирився з тим, щоб хтось іще розділив з вами першу радість від звістки, яку я приніс. Він отримав підвищення. Ваш брат — лейтенант. Я безмежно щасливий, що можу привітати вас із наданням Уїльямові звання офіцера. Ось листи, які про це сповіщають, я щойно їх отримав. Певно, ви захочете їх проглянути.

Фанні не могла вимовити ні слова, але він і не чекав, що вона говоритиме. Бачити вираз її очей, її рум'янець, зміну її почуттів — від сумніву й ніяковості до радісного збентеження — було для нього досить. Вона взяла в нього листи. Перший був від адмірала, що в кількох словах сповіщав племінника про успіх справи, якою він клопотався, — службове підвищення молодого Прайса; до цього листа додавалися ще два: один — від секретаря першого лорда Адміралтейства до друга адмірала, який займався цією справою на його прохання; другий — від цього друга до нього самого; у листі говорилося, що його світлість був дуже радий приділити увагу рекомендації сера Чарлза, що серові Чарлзу було дуже приємно мати можливість виказати свою повагу до адмірала Кроуфорда і що надання містерові Уїльяму Прайсу звання другого лейтенанта на Його Величності шлюпі "Дрозд" було радісною подією для широкого кола шанованих осіб.

Непевною рукою тримаючи листи, Фанні пробігала їх очима, і серце її тріпотіло в щасливій бентезі, а Кроуфорд вів далі, у непідробному захваті кваплячись висловити, яка важлива для нього ця подія.

— Не говоритиму про свою радість, — мовив він, — яка б вона не була велика, ваша радість значить для мене набагато більше. Порівняно з вами, хто має право радіти? Я ладен був дорікати собі за те, що першим дізнався новину, яку ви мали б знати раніше від усіх на світі. Однак я не згаяв ні хвилини. Пошта цього ранку спізнилася, та потім я вже не став зволікати. Як нетерпляче, як щиро я чекав завершення цієї справи — я вам і описати не можу; як прикро був вражений, як жорстоко розчарований, що вона не завершилася під час мого перебування в Лондоні! Я лишався там, щодня сподіваючись, що все нарешті владнається; адже будь-що менш важливе не затримало б мого повернення до Менсфілду навіть на половину цього часу. Але, хоч мій дядечко поставився до мого прохання з усією увагою, якої я лишень міг бажати, і негайно ж зайнявся цією справою, виникли труднощі — через відсутність одного з його друзів та невідкладні справи іншого; я не міг довше чекати і, знаючи, у які надійні руки передав свою справу, поїхав з Лондона в понеділок, сподіваючись, що мине не надто багато часу і я отримаю оці листи. Мій дядечко, найкраща людина у світі, побачивши вашого брата, як я й не сумнівався, зробив для нього все можливе. Ваш брат йому дуже сподобався. Вчора я не дозволив собі розповісти, як дядечко його хвалив, і переказати хоча б половину з цих похвал. Я вирішив це відкласти доти, поки не матиму певності, що то були похвали справжнього друга, — і сьогодні тому є докази. Але тепер я можу сказати, що Уїльям Прайс ніде не зустрів би такого сердечного прийому та живого інтересу до своєї персони, не удостоївся більш високих похвал, ніж у мого дядечка, після того як вони разом провели вечір.

— То все це — завдяки вам? — вигукнула Фанні. — Господи милостивий! Які ви добрі, які добрі! Ви справді… це сталося за вашим бажанням? Вибачте, будь ласка, я просто розгубилася. Невже адмірал просив за Уїльяма? Як це сталося? Я просто приголомшена.

Генрі був невимовно радий пояснити все з самого початку і взявся дуже докладно розповідати, що він для цього зробив. Метою його останньої поїздки до Лондона було не що інше, як ввести брата Фанні у дім на Хіл-стрит й умовити адмірала зробити все можливе для того, щоб Уїльям отримав підвищення. Це й була його лондонська справа. Він нікому не обмовився про свій намір, не мовив ані слівця навіть Мері; не маючи певності, що справа завершиться успішно, він не хотів ні з ким ділитися своїми планами. І зараз він з таким запалом розповідав про свої тривоги, уживав такі сильні вирази, на зразок "глибокої зацікавленості", "подвійних мотивів", "заповітних бажань, які неможливо висловити", що Фанні не змогла б лишитися байдужою до цих натяків, якби була здатна їх почути; але її цілком заполонили інші почуття, вона була все ще настільки приголомшена, що ледве могла слухати навіть те, що він говорив про Уїльяма; і коли він на мить замовкав, промовляла: "Які ви добрі! Ви надзвичайно добрі! О, містере Кроуфорд, ми так вам зобов'язані! Любий, любий Уїльям!" Вона скочила з місця і поспіхом кинулася до дверей, вигукнувши: "Піду до дядечка. Дядечко мусить якнайскоріше про це дізнатися!" Але Кроуфорд не міг так просто її відпустити. Нагода була чудовою, а він — надто нетерплячим. Він умить опинився біля Фанні. Вона не повинна йти, нехай подарує йому ще п'ять хвилин, — і він узяв її за руку і повів на колишнє місце, і лише посередині його подальшої промови Фанні запідозрила, навіщо він її затримав. Коли ж вона остаточно це зрозуміла і водночас збагнула, що від неї чекають, аби вона повірила, наче збудила в його серці почуття, незнані раніше, і буцімто все, зроблене ним для Уїльяма, слід вважати доказом його безмежної прихильності до неї, вона украй збентежилася і якусь мить не могла вимовити ні слова. Вона гадала, що все це дурниці, просто звичні для нього джиґунські балачки, якими він схотів її звабити; вона мимохіть відчувала, що це негарно, неблагородно з його боку, що вона не заслуговує такого поводження; та це на нього схоже, це достоту та манера, яку вона вже помічала раніше; але вона не дозволила собі бодай чимось виказати своє невдоволення, оскільки була йому надто вдячна і, хай йому навіть бракувало делікатності, не могла про це забути. Поки серце її сповнювала радість та вдячність за його благодіяння, вона не могла ображатися на те, що зачіпало лише її саму; і, двічі віднявши у Кроуфорда свою руку та марно спробувавши відвернутися від нього, вона підвелася і схвильовано мовила:

— Не треба цього, містере Кроуфорд, прошу, не треба! Будь ласка, не кажіть так. Ця розмова мені дуже неприємна. Я піду. Я не хочу цього слухати.

Але він гнув своєї, розводився про свої почуття, домагався відповіді і врешті-решт так недвозначно, що вона не могла не зрозуміти цього, запропонував їй себе, свою руку, свій капітал — усе, що міг запропонувати. Отак воно й сталося; він освідчився. Фанні здивувалася і знітилася ще більше; і, хоч так само не знала, вірити цьому чи ні, більше не могла цього витримати. А він будь-що хотів почути її відповідь.

— Ні, ні, ні! — вигукнула вона, ховаючи лице в долоні. — Це якась нісенітниця. Не мучте мене. Я більш не можу цього слухати. Я дуже вдячна вам за те, що ви зробили для Уїльяма, — просто не можу описати, як вдячна; але я не хочу, не можу, не повинна таке слухати, — ні, ні, не думайте про мене. Та ви й не думаєте. Я знаю, все це нічого для вас не значить.

І вона кинулася від нього геть, і цієї миті почувся голос сера Томаса, що говорив щось служникові, ідучи до тієї кімнати, де були Фанні та Кроуфорд. Тепер уже не було часу для подальших запевнень і благань, хоча необхідність розлучитися з Фанні в таку мить, коли її скромність здавалася впевненому у своїх чарах Кроуфордові єдиною перепоною на шляху до щастя, була вельми жорстокою. Фанні вибігла у двері, протилежні тим, до яких наближався її дядечко, і, в сум'ятті суперечливих почуттів, стала ходити по Східній кімнаті, ще до того як сер Томас приніс гостеві свої люб'язні вибачення і дізнався від нього радісну новину.

Вона була сама не своя від думок і почуттів, що охопили її, вона тріпотіла, схвильована, щаслива, нещасна, безмежно вдячна, украй розгнівана. У це неможливо повірити! Його поведінці немає виправдання, вона просто незбагненна! Але така вже в нього вдача — у всьому, що він робить, вчувається щось лихе. Він зробив її найщаслившюю людиною у світі, а потім так скривдив; вона не знала, що сказати, як сприйняти його вчинок, як до нього поставитись. Не слід сприймати його всерйоз, і все ж таки — як вибачити такі слова, якщо вони були сказані просто знічев'я?

Проте Уїльям — лейтенант. Це, без сумніву, була правда — і нічим не затьмарена. Їй слід тільки про це й думати, а про все інше забути. Містер Кроуфорд, звичайно, більш ніколи до неї не звернеться; він повинен був бачити, як їй це неприємно; і тоді з якою вдячністю вона шануватиме його за ласку до Уїльяма!

Вона не хотіла виходити зі Східної кімнати далі, ніж до сходів, поки не переконається, що містер Кроуфорд покинув дім; але, впевнившись, що він пішов, вона чимшвидше спустилася вниз, до дядечка, щоб втішитися його радістю так само, як своєю власною, та почути його міркування щодо подальшої кар'єри Уїльяма. Сер Томас радів щасливій звістці так щиро, як вона лишень могла бажати, і охоче й ласкаво поговорив з нею; а їй було так приємно розмовляти з дядечком про Уїльяма, що всі її прикрі почуття безслідно розвіялися — до тієї миті, поки дядечко на завершення бесіди не сказав їй, що запросив містера Кроуфорда сьогодні пообідати з ними. Їй було дуже неприємно це почути, бо хоч він, певно, не зважив на те, що сталося, побачити його знову так скоро було для неї жахливим випробуванням. Вона силкувалася опанувати себе; щосили старалася, по мірі того як наближався час обіду, виглядати і почуватись як завжди; але так і не змогла подолати скутості й знічення, коли гість увійшов до кімнати. Вона ніколи не думала, що той самий день, який приніс їй радісну звістку про Уїльяма, водночас завдаватиме їй таких страждань.

Містер Кроуфорд не лише був у кімнаті — він дуже скоро опинився поруч із нею. Він приніс їй записку від своєї сестри. Фанні не насмілилася й глянути на нього, проте з його голосу їй не здалося, що він усвідомлює свою нещодавню безтактність. Вона одразу ж розгорнула записку, щаслива, що може чимось зайнятись, і, читаючи, була вельми рада появі метушливої тітоньки Норріс, що одразу ж затулила її від усіх.

"Люба моя Фанні, — адже тепер я зможу Вас так називати завжди, що буде для мене справжнім полегшенням, бо останні півтора місяця мені було важко вимовити "міс Прайс" — перш ніж відпустити брата, я хочу передати Вам свої найширіші вітання і запевнити Вас у своїй згоді та схваленні.