Руслан і Людмила - Пушкін Олександр

Сни крилаті,
Сховайтесь, відлетіте пріч!
Прокиньсь — твоя настала ніч!
Не повернуть хвилину втрати!..
Вона підходить, він лежить
І в млості пристрасній дрімає;
Покров його з одра висить,
І пух чоло йому вгортає.
В мовчанні діва перед ним
Стоїть, прекрасна і жадана,
Мовчить, не дише, як Діана
Над милим пастухом своїм:
І ось вона, на ложе хана
Коліном спершися одним,
Зітхнула і лице схиляє,
У млості, з трепетом живим,
І сон щасливця уриває
Цілунком пристрасним, німим...

Та, друзі, соромлива ліра
Замовкла у руці моїй;
І слабне тихий голос мій —
Покинем юного Ратміра;
Для цих пісень тепер не час:
Руслан цікавить мусить нас,
Руслан, цей витязь бездоганний,
Людмили нашої коханий.
Його стомив упертий бій,
Під велетенською главою
Сповив Руслана сон міцний.
Та ось ранковою порою
Вже сяє обрій мовчазний;
Скрізь ясно; промінь жартівливий
Чоло глави позолотив.
Руслан устав, і кінь грайливий
Під ним стрілою полетів.

І дні біжать; жовтіють ниви;
З дерев спадає ветхий лист;
В лісах осінній вітру свист
Співців пернатих заглушає;
Похмурий і тяжкий туман
Могили голі сповиває;
Зима наблизилась — Руслан
Коня відважно поганяє
На дальню північ; з кожним днем
Знов перепони зустрічає.
То б'ється він з богатирем,
То з велетнем, або з Ягою,
А то вночі, на кілька гін,
Немов крізь сон той, бачить він:
Оточені густою млою,
Русалки тихо на гілках,
Гойдаючись навколо нього,
Із усмішкою на устах,
Чарують князя молодого...
Та дивних сил незримий рій
Зберіг його в спокусі тій;
В його душі бажань немає,
Він їх не бачить, їх не знає,
Людмилі вірний він одній.

Але, в печалі невтолима
І для лихого чаклуна
У дивній шапці невидима,
Що думає моя княжна,
Що робить чарівна Людмила?
Вона, безмовна, посмутніла,
Одна гуляє між садів,
Про друга думає й зітхає,
Або у мріях дивних снів
До рідних київських полів
В сердечнім забутті літає;
Братів і батька обіймає
І подруг бачить молодих
І мамок пізнає своїх, —
Полон забуто і розлуку!
Та скоро стомлена княжна
Пригадує неволі муку,
І знов самотня і сумна.
Рабам закоханця лихого
Нема роботи, крім одного:
По замку бігать, по садах,
І полоненої шукати,
Метатись, голосно гукати, —
Та марна праця бідолах.
Людмила ними ніби гралась:
У чарівних гаях, гляди,
Без шапки враз вона з'являлась
І кликала: "Сюди, сюди!"
До неї кидались юрбою;
Але тікала геть вона,
Незрима, тихою ходою
Від рук страшного чаклуна.
Усюди, завжди помічали
Легкі красунині сліди:
То позолочені плоди
На шумному гіллі зникали,
То краплі чистої води
На луг толочений спадали:
Тоді напевне в замку знали,
Що п'є або що їсть княжна.
Ховаючись вночі, шукала
На гілці кедровій вона
Хоч на якусь хвилину сна —
Та тільки сльози проливала,
Подружжя кликала в журбі
І нудьгувала самотою,
І рідко, рідко на зорі,
Десь поміж вітами, вгорі
Дрімала пізньою добою;
Та тільки рідшала імла,
До водоспаду діва йшла
Умитись чистою водою:
Сам карло ранньою порою
Раз бачив якось із палат,
Як під незримою рукою
Плескав і бризкав водоспад.
З своєю тугою тяжкою
До ночі тут, у цих краях,
Вона бродила по садах;
І часто ввечері чували
Її приємний голосок;
Вінок уранці підіймали,
Недбало кинутий в кущах,
Чи перської шматочок піалі,
Або хустину, всю в сльозах.

Страшну жагу не втамувати,
Не заглушити болю втрати, —
І вирішив чаклун лихий
Людмилу підступом піймати.
Так Лемноса коваль кривий,
Що взяв вінець подружній свій
Із рук прекрасних Цітереї,
Тонку їй сіть розкинув сам,
Глузливим викривши богам
Дружини витівки своєї...

Нудьгуючи, сумна княжна
В альтанці, зеленню повитій,
Сиділа тихо край вікна
І крізь похитувані віти
На луг дивилась запашний.
Враз чує — кличуть: "Друже мій!"
І бачить вірного Руслана.
Його хода, і риси, й стан;
Та він блідий, в очах туман,
І на стегні ще свіжа рана —
Здригнулось серце їй: "Руслан!
Руслан!., він справді!" І стрілою
Вона до витязя летить,
І каже у сльозах, тремтить:
"Ти тут... у ранах... що з тобою?"
Уже надбігла, обняла:
О жах... це привид... він зникає!
Княжна під сіткою; з чола
На землю шапка їй спадає,
1 чує, грізний хтось кричить:
"Вона моя!" — і ось ту ж мить
Чаклун огидний виростає.
І чути стогін діви враз,
І знепритомніла — в цей час
Над нею сон крило здіймає.

Що ж буде молодій княжні?
О, жах який: чаклун безсилий
Рукою пестить чарівні
Принади юної Людмили!
Та чи пізнать він щастя міг?
І раптом чуть — гукає ріг,
Хтось ніби карла викликає.
І з ляку ворожбит скоріш
На діву шапку одягає;
Та знов гудуть; гучніш, гучніш!
Летить туди він, у долину,
Заклавши бороду за спину.

Пісня п'ята

Ах, чарівна моя княжна!
За неї кращої немає:
Вона і скромна і чуйна,
Подружжю віддана жона,
Пустує трішки... що ж, буває!
Іще миліша тим вона.
Щодня принадою новою
Уміє нас причарувать;
Скажіть: чи можна порівнять
Її з Дельфірою лихою?
Одній — послала доля дар
Серця і очі хвилювати;
І мова й усміх, що й казати,
Розпалюють кохання жар.
А та — в спідниці, мов гусар;
Остроги й вуса лиш додати!
Блажен, кого на самоті,
В вечірні сутінки густі,
Людмила в затишку чекає
І другом зве ласкаво так;
Але блажен і той юнак,
Що від Дельфіри утікає
І навіть незнайомий їй.
А втім, про інше мова. Стій!
Це хто сурмив? Хто чародія
На грізну січу викликав?
Хто чаклуна перелякав?
Руслан. Веде його надія
І помста в замок лиходія.
Вже під горою князь стоїть,
Зазивний ріг, мов буря, виє,
І нетерплячий кінь кипить,
І сніг міцним копитом риє.
Чекає кар л а князь. Та ось
Ударив раптом по шолому
Рукою невидимий хтось;
І був удар подібний грому;
Руслан підводить погляд свій,
І бачить він — над головою —
З піднесеною булавою
Літає Чорномор страшний.
Щитом укрившись, він нагнувся,
Мечем потряс і замахнувся;
Та той під хмари знявся вмить;
Зникає — і згори летить
На князя, щоб нагнати жаху.
Моторний витязь відлетів,
І в сніг негадане з розмаху
Чаклун упав — та там і сів;
Руслан зійшов з коня, без страху
Мерщій до чаклуна спішить,
Піймав, за бороду хапає,
Чаклун змагається, хрипить,
І вже з Русланом відлітає...
В тривозі кінь баский стоїть;
Уже чаклун під небесами;
На бороді герой висить;
Летять над темними лісами,
Летять над дикими шпилями,
Летять над морем безліч гін;
Руслан аж терпне від напруги,
Але ж за бороду злодюги
Тримається уперто він.
Чаклун же, кволий від натуги,
Почувши, що надходить край
Від сили руської, Руслану
Лукаво мовить: "Князю, знай!
Тобі я шкодить перестану;
Твою я мужність визнаю,
Прощу образу я твою,
Спущусь — та тільки при умові..."
"Мовчи, злочинцю навісний! —
Наш витязь зупинив на слові: —
З дружини катом звичай мій
Ніколи не складать угоди!
Цей меч за всі відплатить шкоди!
Лети, як знаєш, хоч куди,
А буть тобі без бороди!"
З тяжкої змучений пригоди,
В досаді, у журбі німій
Даремно карло, сам не свій,
Довжезну бороду стрясає:
Руслан її не випускає:
Вискубує волосся в ній.
Два дні чаклун героя носить,
На третій він пощади просить:
"О князю, кар л а пожалій;
Я ледве дихаю; доволі!
Залиш мене, в твоїй я волі;
Скажи — спущусь, куди велиш..."
"Тепер ти наш; ага, тремтиш!
Не знаєш руської ти сили!
Неси негайно до Людмили".

Смиренний Чорномор затих;
Додому з витязем пустився;
Летить — і миттю опинився
Серед жахливих гір своїх.
Тоді Руслан підніс угору
Меча, що взяв у голови,
І бородище Черномору
Відсік, немов стебло трави.
"Знай наших!— мовив він жорстоко, —
Де, злодію, краса твоя?
Де сила?" На шолом високий
Волосся сиве він чіп ля.
Коня покликав він баского;
Веселий кінь прибіг, заржав;
І карла, ледве що живого,
Наш витязь за сідло поклав,
І, щоб ні хвилі не втрачати,
Спішить на шпиль гори крутий,
Досяг, і без кінця радий
Летить у чарівні палати.
Шолом побачивши кудлатий,
Страшної перемоги знак,
Арапи, з жахом на очах,
Юрба невільниць полохливих,
Мов привиди, з усіх сторін
Біжать — ховаються. А він
По залах ходить блискотливих,
Подружжя кличе він своє,
І з-під склепіннів мовчазливих
Луна відгомін подає;
У хвилях почуттів вабливих
Він відчиняє двері в сад —
Іде, іде — і не знаходить;
Збентежено він зором водить —
Змертвіло все серед оград,
В альтанках порожньо; на кручах,
Вздовж берегів струмків текучих,
Нема Людмили, — зник і слід,
Нічого вухо не вчуває.
Та раптом холод обіймає,
І князеві темніє світ,
В умі встають думки тужливі...
"Гіркий одчай... полон, можливо...
Безодня... хвилі..." В цих думках,
Повитий тугою німою,
Схилився витязь головою;
Його обняв раптовий страх;
Він став, немов закам'янілий;
Темніє розум; налетіли,
Як вихор, розпач і любов,
Йому ллючи отруту в кров.
І от, здається, тінь кохана
Діткнулася до уст палких...
Та ні! Це тільки зла омана!
І витязь по садах густих
Людмилу кличе, зазиває,
І скелі з гір крутих зриває,
Все крушить він мечем своїм —
Кущі, альтанки упадають,
Дерева в хвилях потопають,
Степ оголяється за ним!
Далеко гуки відбивають
І тріск, і рев, і шум, і грім;
Нічим меча не відвернути,
І край спустошений лежить —
Шукає жертви витязь лютий,
Навколо себе мимохідь
Пусте повітря розтинає...
І враз — негаданий удар
З княжни незримої збиває
Прощальний Чорномора дар...
І чарівна зникає сила:
В сітях відкрилася Людмила!
І хто б очам повірить міг?
Зазнавши щастя в ці хвилини,
Наш витязь падає до ніг
Своєї вірної дружини,
Цілує, розриває сіть,
Від щастя плаче і тремтить;
Гука її — вона ж дрімає,
Зімкнула очі і уста,
І мрії ніжна жагота
Дівочі груди підіймає.
На неї мовчки він зорить,
Настала знов журби година...
Та раптом чує він ту ж мить
Слова старого друга Фінна:

"Мужайся! У зворотну путь
Вертай з Людмилою-жоною;
Проймися силою новою,
Коханню й честі вірний будь.
Небесний грім на злобу гряне,
І запанує тишина —
І в світлім Києві княжна
У батьковій світлиці встане
Від зачарованого сна".

Руслан, таку почувши мову,
В міцні обійми взяв жону,
Красою ніжною чудову,
Гірську покинув вишину,
Зійшов у тіняву діброву.

Із ворожбитом за сідлом
Поїхав він своїм шляхом;
В його руках лежить Людмила,
Немов уранішня зоря,
І на плече богатиря
Спокійно личко похилила.
Косою, звитою в кільце,
Вітрець пустельний ніжно грає;
Як часто в сні вона зітхає!
Як часто чарівне лице,
Немов троянди цвіт, палає!
Любов і мрійна таїна
Русланів образ викликає,
І з млосним шепотом вона
Ім'я кохане вимовляє...
І, все забувши, ловить він
Її привабливе дихання,
Усмішку, сльози без причин
І сонних персів хвилювання...

І серед гір і в низині,
У темні ночі й білі дні,
Наш витязь їде без упину,
Про рідну мріючи країну, —
А діва спить.