Руслан і Людмила - Пушкін Олександр

Руслан і Людмила.
Поема.

Присвята

Для вас, очей моїх цариці,
Красуні, я лише для вас
Подій минулих небилиці
У золотий дозвільний час,
Під шепіт давнини пестливий,
Рукою вірною списав;
Прийміть же твір мій жартівливий!
Хвали собі я не шукав,
Та мрія у душі не тане,
Що, може, діва крадькома
На грішні ці пісні погляне,
Любові сповнена сама.

Край лукомор'я дуб зелений,
І золотий ланцюг на нім:
Щодня, щоночі кіт учений
На ланцюгу кружляє тім;
Іде праворуч — спів заводить,
Ліворуч — казку повіда.

Дива там: лісовик там бродить,
В гіллі русалка спить бліда;
На невідомих там доріжках
Сліди нечуваних страхіть;
Там хатка на куриних ніжках
Без вікон, без дверей стоїть;
В примарах там ліси й долини;
Там на світанні хвиля лине
На берег дикий пісковий,
І тридцять витязів чудових
Із хвиль виходять смарагдових,
Та ще й дозорець їх морський;
Там королевич мимоходом
Полонить грізного царя;
Там серед хмар перед народом
Через ліси, через моря
Чаклун несе богатиря;
В темниці там царівна тужить,
А бурий вовк їй вірно служить;
З Ягою ступа там бреде,
Вперед сама собою йде;
Там цар Кащей над злотом чахне;
Там руський дух... Там Руссю пахне!
І я там був, і мед я пив;
Край моря бачив дуб зелений;
Під ним сидів, і кіт учений
Своїх казок мене учив.
Одну згадав я: добрі люди,
Нехай для вас ця казка буде.

Пісня перша
Діла давно минулих днів,
Казки старовини глухої.

Веселих друзів і синів
Посеред гридниці ясної
Князь Володимир частував;
Дочку найменшу видавав
Він за хороброго Руслана,
І мед із кованого жбана
За їх здоров'я випивав.
Не скоро їли предки наші,
Не скоро за гучним столом
Ходили келихи та чаші
З кипучим пивом та вином.
Вони серця всім веселили,
Шипіли пінистим питтям,
Їх важно чашники носили
І низько кланялись гостям.

Злилися речі в шум неясний;
Гуде гостей веселий рій;
Враз голос чується прекрасний,
І гусел перебір дзвінкий;
Всі стихли, слухають Баяна:
І славить піснею співець
Красу-Людмилу та Руслана
І Лелем звитий їм вінець.

Вогнем жадання оповитий,
Руслан не може їсти й пити;
На друга любого зорить,
Зітхає, сердиться, горить,
Щипає вуса з хвилювання
І лічить кожну мить чекання.
Зажурені, з смутним чолом,
За гомінким сидять столом
Три витязі на цім весіллі;
Німують за ковшем пустим,
Чарки забули спорожнілі,
Наїдки неприємні їм;
Не чують віщого Баяна,
Ніщо їх тут не веселить:
То три суперники Руслана,
Що в серці кожен мимохіть
Любов і ненависть таїть.
Один — Рогдай, вояк суворий,
Що розширяв мечем простори
Розкішних київських полів;
За ним — Фарлаф, крикун порожній,
На бенкетах непереможний,
Та воїн скромний між мечів;
Останній з них — подібний бурі,
Хазарський юний хан Ратмір.
Бліді всі троє і похмурі,
І їм чужий бенкетний вир.

Ось і кінець; ідуть юрбою,
Безладною і гомінкою,
І дивляться на молодих, —
Як наречена коло столу
Спустила сумно очі долу,
І сяє радісний жених.
Та обняли природу чари,
І тіні півночі встають;
Від меду сонні вкрай бояри
З поклонами додому йдуть.
А молодий, з жаги сп'янілий,
В уяві пестить образ милий,
Що в ніжній чистоті розцвів.
Та князь в сумнім замилуванні
Прекрасну пару в час прощання
На шлюбну ніч благословив.

От наречену соромливу
Ведуть на постіль із шовків;
Огні погасли... Лель пестливо
Нічну лампаду засвітив.
Здійснились любі сподівання
В обіймах приязної тьми;
Ревниве падає убрання
На цареградські килими...
Чи чуєте ви звабний шепіт
І звук цілунків запальних,
І мовчазний останній трепет
Пручань несміливих?.. Жених
Блаженство відчува зарані;
Вже ось воно... Та з хмар нічних
Ударив грім; огонь в тумані,
Лампада гасне, дим летить,
Усе померкло, все тремтить,
І завмира душа в Руслані...
Все змовкло. В грізній тишині
Почувся двічі крик таємний,
І хтось у млистій далині
Здійнявся, наче привид темний...
І от порожній терем знов;
У жениха хвилює кров,
І піт з лиця його стікає;
І тремтячи, мов навісний,
Питає морок він нічний...
0 горе: подруги немає!
Схопив повітря сам не свій;
Людмилу десь у млі густій
Таємна сила обіймає.

Ах, серце змучене щемить,
Коли кохають нещасливо;
Хоч так і сумно, друзі, жить,
Одначе жити ще можливо.
Та після довгих літ сумних
Обнять закохану дружину,
Предмет бажань і сліз гірких,
І раптом подругу хвилинну
Навіки втратить... о, брати,
Вже краще б смерть собі знайти!

Проте живе Руслан нещасний.
Та що великий князь повів?
Запавши в розпач непогасний,
На зятя обернувши гнів,
Його він і двірських скликає:
"Де, де Людмила?" — князь питає
З чолом розпаленим, жахним.
Руслан не чує. "Друзі, діти!
О, як мені це пережити? —
Над горем згляньтесь ви моїм!
Скажіть, хто згоден без вагання
Шукать дочку, її знайти?
Кому по силі це завдання,
Тому — злочиннику, тремти!
Не міг дружини вберегти! —
Її віддам я по заслузі
З півцарством прадідів моїх.
Хто ж обізветься, діти, друзі?.."
"Я!" — вимовив сумний жених.
"Я! Я! — гукнули із Рогдаєм
Фарлаф і радісний Ратмір: —
Ми зараз коней осідлаєм;
Об'їздим світ увесь, повір.
Не бійся довгої розлуки,
Не плач по донечці своїй".
І ось в подяці мовчазній
Старий їм простягає руки,
І сльози капають з-під вій.

Всі четверо ідуть у сумі;
Руслан, мов смерть, блідий з лиця:
Про втрачену кохану думи
Його терзають без кінця.
На огирів баских сідають,
Понад Дніпром щасливим мають,
Летять в хвилястому пилу;
Уже сховалися в імлу;
Вже зникли вершники хоробрі...
Та довго, довго ще зорить
Великий князь в порожній обрій
І вслід їм думкою летить.

Руслан журився у мовчанні,
Без дум, без пам'яті, без слів.
Бундючно, в пишному убранні,
У боки взявшися, сидів
Фарлаф на огирі буланім.
Він каже: "Знов, брати мої,
Я в вільні вирвався краї!
Чи скоро з велетнем поганим
Зійдусь я?.. Кров почне текти,
І покажу я подвиг ратний!
Гей, коню мій, прудкіш лети,
Гей, погуляй, мій меч булатний!"

Хазарський хан в своїх думках
Уже Людмилу обіймає
І мов танцює в стременах;
Кров молода у ньому грає,
Горить. В очах огонь надій:
То скаче він, мов сам не свій,
То бистрого коня дратує,
То ставить дибки скакуна,
То знову в гори мчить-басує.

Рогдай мовчить, — сумний простує...
Своєї долі він не зна,
Та, з марних ревнощів журливий,
Хвилюється найбільше він,
І часто погляд свій жахливий
За князем кида навздогін.

Суперники летять на конях
Вже цілий день одним шляхом.
Темніє берег в оболонях;
Зі сходу встала тінь кругом;
Тумани над Дніпром глибоким;
Пора вже коням одпочить.
Враз бачать: під горбом високим
Шлях перехресний майорить.
"Пора! Роз'їдьмося по полю,
Де зустрічі незнані ждуть".
І кожен кінь, почувши волю,
Обрав для себе дальшу путь.

Що ти, Руслане нещасливий,
В пустельній робиш тишині?
Людмилу, шлюбу день жахливий —
Все бачив ніби ти вві сні.
Насунув ти шолом на брови,
Повіддя опустив шовкове,
По стежці їдеш польовій,
І звільна у душі твоїй
Надія гасне, віра гине.

Аж ось печера старовинна;
В печері світло. Він мерщій
Ввіходить під склепіння тьмяне,
Прапращурам, напевно, знане.
Що ж бачить витязь наш сумний?
В печері дід; він вид ясний
І бороду сивезну має;
Лампада перед ним горить;
При книзі він старій сидить
І пильно книгу ту читає.
"Заходь, мій сину, відпочинь! —
Сказав він з усміхом Руслану: —
Вже двадцять років тут один
У млі свого життя я в'яну;
Та врешті надійшов той день,
Що я передбачав зарані.
Звела нас доля наостанні;
Сідай і вислухай лишень.
Руслане, втратив ти Людмилу;
Твій дух твердий вже губить силу;
Та скоро лихо це промчить;
Настигло зло тебе на мить.
І що б пізніш тебе не стріло,
Іди на все, надію май;
Вперед! грудьми й мечем ти сміло
Свій шлях на північ пробивай.

Руслане, знай: твій кривдник лютий –
Це Чорномор, чаклун страшний,
Крадій дівчат, як здавна чути,
Володар півночі гірський.
Його палац хоч озирнути
Не міг ще погляд анічий,
Та ти, щоб скарб свій повернути,
До нього прийдеш, і старий
Від тебе згине лиходій.
Більш не скажу тобі, доволі:
Усе майбутнє, сину мій,
Залежить од твоєї волі!"

Наш витязь перед ним упав
І з радощів цілує руку.
Перед очима світ засяв,
І серце вже забуло муку.
Він знов ожив; та впала враз
На душу розпачу хвилина...
"Ясна твого жалю причина;
Але твій сум розвіє час, —
Сказав дідусь: — тебе жахає
Любов старого чаклуна;
Та знай: вона вже сил не має
І діві юній не страшна.
Він зорі зводить з небосхилу,
Він свисне — місяць затремтить;
Та біг часу не має сили
Його наука зупинить.
Ревнивий, злий охоронитель
Тяжких замків своїх та брам,
Він тільки немічний мучитель
Своєї полонянки там.
Він коло неї все блукає,
Кляне він долю в злій журбі...
Та день, мій витязю, минає,
І відпочить пора тобі!"

Руслан на мох м'який лягає
Перед скупим огнем нічним,
Заснути хоче сном міцним,
Перевертається, зітхає...
Даремно! Витязь в тишині:
"Не спиться, батьку, щось мені!
Що вдієш: хворий я душею,
І сон не сон, так гірко жить.
Дозволь же серце освіжить
Святою мовою твоєю.
Моє питання ти прости.
Признайся: хто ти, благодійний,
Моєї долі друг надійний?
В пустелю як дістався ти?"

Зітхнувши з усміхом печалі,
Старий на те: "Живу один,
Мій сину; забувать дедалі
Став рідний край. Природний фіни,
Серед безлюдної долини
Ганяв я череду щоднини,
І з юних літ я тільки знав
Ліси дрімучі старовинні,
Печери та струмки між трав,
І злиднів забавки невинні.
Та жити в тихій глушині
Недовго довелось мені.

Тоді близ нашої оселі,
Немовби квіт серед пустелі,
Жила Наїна. У краю
Вона уславилась красою.
От якось ранньою порою
Я вигнав череду свою,
На дудку граючи в долині;
Шумів потік через лісок.
Красуня в мрійній самотині
На березі плела вінок.
Прийшла рокована година...
Ах, друже, то була Наїна!
Я до красуні підійшов,
Одним охоплений жаданням,
І я спізнав тоді любов
З її небесним раюванням,
З її вогнем, що палить кров.

Промчала року половина;
Я, тремтячи, признався їй,
Сказав: "Люблю тебе, Наїно".
Але журливий голос мій
Наїна з гордістю вчувала,
Бо, бач, любила лиш себе,
І байдуже вона сказала:
"Пастуше, не люблю тебе!"

І все мені похмурим стало:
Діброва рідна, тінь кущів,
Веселі ігри пастухів —
Ніщо мене не утішало.
У тузі серце сохло, в'яло.
І от тоді надумав я
Геть фінські кинути поля;
Зібравши молодців ватагу,
Морями в далечінь майнуть
І славним подвигом здобуть
Наїни гордої увагу.
Морських рибалок я повів
Шукати небезпек і злата.
Уперше тихий край батьків
Почув звитяжний звук булата
І шум озброєних човнів.
Полинув я, в надії милій,
З юрбою смілих земляків;
Ми десять літ сніги та хвилі
Багрили кров'ю ворогів.
І слава йшла про мене в світі:
Царі боялись сил моїх,
І вояки їх гордовиті
Тікали од мечів страшних.
Ми весело, ми грізно бились,
Ділили дань країн чужих
І з бранцями ми веселились
Разом на бенкетах бучних.
Та серце, сповнене Наїни,
На бенкеті й серед боїв,
В таємнім болі щогодини
Шукало фінських берегів.
Пора, сказав я, годі, друзі!
Ходити досить у кольчузі,
Спочинем у своїх краях.
Сказав — і весла зашуміли;
І, залишивши в морі страх,
В отчизну, з вірою в очах,
Ми гордо й радо прилетіли.

Збулися мрії вогняні,
Збулось затаєне бажання!
Солодке, думав я, кохання,
Як сонце, блиснуло мені!
До ніг погордої Наїни
Коралі, золото й перлини
І меч кривавий я поклав;
Як бранець, пройнятий жагою,
Перед примхливою красою,
У колі подруг я стояв,
Від пристрасті немов шалений;
Та відказала без жалю
Вона, й не глянувши на мене:
"Тебе, герою, не люблю!"

Та що казати, сину мій,
Коли вже більш немає сили?
Ах, і тепер в пустелі цій,
Заснувши серцем, край могили,
Я лихо згадую, і враз,
Як думка про старе заграє,
По сивій бороді щораз
Важка сльоза тоді стікає.

Та знай: в землі батьків моїх,
Серед рибалок мовчазних,
Наука дивна процвітає.
У млі страшної глушини,
Серед лісів і серед тиші,
Живуть там сиві чаклуни;
Лише думкам про тайни вищі
Себе присвячують вони;
Все чує голос їх жахливий,
Що вже було і буде знов,
Підвладні волі їх правдивій
І домовина і любов.

І я, шукаючи кохання,
У тузі вирішив востаннє
Наїну чарами схилить
І, научившись чаклування,
Любов у серці запалить.
І скерував свої я кроки
В безлюдну темряву лісів;
І там я вчився в чаклунів,
Нечутно жив я цілі роки.
Прийшла давно жадана мить,
І тайни всесвіту глибокі
Я встиг душею зрозуміть:
Спізнав я силу чарування.
Вінець чуттям, вінець бажанням!
Тепер, Наїно, ти моя!
Я переміг! — так думав я.
Але насправді інша воля
Перемогла — жорстока доля.

В надії на палке чуття,
У піалі дивного бажання,
Роблю страшне я заклинання,
Скликаю духів — і з борів
Стріла летить, немов із хмари,
І вихор чарівний завив,
І суходіл застугонів...
Я в ту хвилину очі звів —
Сидить якась гидка примара,
Горбата і страшна почвара,
Трясеться вся, — на схилі днів
Сумної старості картина!
Ах, друже, то була Наїна!..
І я жахнувся, і мовчав,
Очима дивний привид міряв,
У сумніві, я ще не вірив,
І враз заплакав, закричав:
"Це ти, Наїно, друже милий?
Наїно, де твоя краса?
Невже тебе так небеса,
Жалю не маючи, змінили!
Скажи, давно лишив я світ,
Пішов незнаного шукати?
Давно?" "Та рівно сорок літ.