Руслан і Людмила - Пушкін Олександр

–
Вона рекла мені в одвіт: —
Вступила в рік я сімдесятий.
Та що робить, — пищить вона, —
Юрбою роки пролетіли,
Пройшла моя, твоя весна —
Обоє ми вже постаріли.
Та, друже, слухай: не біда
Легкої молодості втрата.
Я, звісно, сива, вже не та,
Можливо, трохи ще й горбата;
Не те, що я колись була,
І врода, певне, одцвіла;
Зате я (додала базіка)
Чаклунка, вір мені, велика!"

І все було це справді так.
Німий, недвижний перед нею,
Дурний тоді я був дивак
З моєю мудрістю всією.

Та жах який: прийшла пора,
Здійснилось марення шалене.
Моя божественна мара
Жагою зайнялась до мене.
Скрививши в усмішку свій вид,
Потвора занедбала стид
І бурмотить слова кохання.
Ти уяви моє страждання!
Спустивши очі, я тремтів;
Вона крізь кашель все звертала
До пристрасних, безтямних слів:
"Так, серце я тепер пізнала;
Жадаю присвятить життя
Я чарам ніжного чуття;
Проснулось серце, я палаю,
У пристраснім, палкім огні...
Прийди в обійми запальні...
О милий, милий! помираю..."

Вона в цей час, Руслане мій,
Моргала млосними очима —
1 все за мій каптан старий
Трималась пальцями худими;
А я тим часом завмирав
І жмурив очі, жаху повний;
Одчай почувши невимовний,
Утік — і страшно закричав.
Вона услід: "О ти, негідний!
Ти схвилював мій вік погідний,
Мої ясні, невинні сни!
Добивсь кохання ти Наїни,
І зневажаєш — ось мужчини!
Щоразу зраджують вони!
Ну, що ж, сама себе вини;
Привабив він мене, невинну!
Я від свого кохання гину...
Ганьба вам, зрадники, кати!
Дівочий злодію, тремти!"

Тепер на лоні самоти
Живу з часу того страшного,
В чуттях ошуканий своїх:
Природа й мудрість для старого
Тепер найкращі із утіх.
Уже душа моя заснула:
Та почуття своє п'янке
Бабуся й досі не забула, —
Кохання полум'я палке
В злобу з досади обернула.
Душею чорна і страшна,
Тебе, мій витязю хоробрий,
Також зненавидить вона;
Та все на світі йде на добре".

Наш витязь з розповіді був
Схвильований до краю, очі
Ні на хвилинку не зімкнув
І тихого польоту ночі
В глибокій думі не почув.
Та вже палає день прекрасний...
З сумним зітханням витязь
красний
Обняв старого чаклуна;
Душа в надії порина;
Виходить він. Ногами стиснув
Руслан коня, і в даль жене;
В сідлі оправився, присвиснув.
"Мій батьку, пам'ятай мене".
І мчиться по пустому лугу.
А сивий дід своєму другу
Кричить услід: "Щаслива путь!
Дружину не давай в наругу,
Порад старого не забудь!"

Пісня друга

Суперники в мистецтві бою,
Не знайте миру ні на мить,
Носіть гордливо вашу зброю
І ворожнечею живіть!
Хай перед вами світ німіє,
Гучним дивується ділам:
Ніхто-бо вас не пожаліє,
Ніхто не перешкодить вам.
Суперники другого роду,
Ви, рицарі парнаських гір,
Старайтесь не смішить народу
Сварливим шумом ваших лір;
У лайці будьте обережні.
Та ви, коханці вогняні,
Живіть у злагоді безмежній!
Повірте, друзі, ви мені:
Кому прекрасних дів кохання
Послала сила неземна,
Той буде милий до сконання;
Злоба тут марна і смішна.

Коли Рогдай неугамовний,
В глухім передчутті, безмовний,
Сам без суперників своїх,
В безлюдну в'їхавши країну,
Між нетрів мчався лісових,
У думу вдавшися єдину, —
Злий дух тривожив і труїв
Його смутну, тужливу душу.
Похмурий витязь шепотів:
"Уб'ю!., всі перепони зрушу...
Руслане!., взнаєш ти мене...
Тепер-то дівчина поплаче..."
І раптом він коня жене,
Звернув назад і чвалом скаче.

Фарлаф у полі серед трав
До ранку солодко дрімав;
Уставши ж, у яснім промінні,
Щоб силу духа покріпить,
Біля струмка у самотині
Любенько їсти сів та пить.
Аж ось він бачить: хтось у полі,
Неначе вихор той, летить;
Злякавшися страшної долі,
Фарлаф покинув свій обід,
Шолом, крицевий спис, кольчугу,
В сідло злетів і скільки духу
Летить — а той за ним услід.
"Спинись, втікачу препоганий! –
Кричить Фарлафу хтось незнаний. —
Нещасний, дай себе догнать!
Дай з тебе голову зірвать!"
Фарлаф, пізнавши глас Рогдая,
Зігнувшись з ляку, завмирав,
І от він смерті вже чекає,
І швидше він коня погнав.
Так заєць іноді квапливий
Прищулить вуха боязливо,
І вздовж лугів, ланів, лісів
Тікає, скачучи, від псів.
На місці рицарського бігу
З весни розтопленого снігу
Текли потоки, що в землі
Рови зробили не малі.
До рова кінь прудкий скакає,
Хвостом і гривою махає,
Міцну вуздечку закусив
І перескочив через рів;
Та вершник догори ногами
Упав незграбно в рів брудний,
Не бачить світу він з нестями,
Готов зустріть кінець страшний.
Рогдай до яру підлітає,
Меча жорстокого підняв,
"Згинь, боягузе!" — він гукає...
І враз Фарлафа він пізнав;
Побачив, руки опустились,
Досада, здивування, гнів
У нього на лиці відбились;
І стиснув зуби й занімів
Герой, поникши головою,
Та скоро він поїхав геть
Від рову... Сам він ледве-ледь
Не реготався над собою.

Тоді він під горою стрів
Бабусю зігнуту, безсилу,
Горбату, зовсім посивілу.
Вона кийком без зайвих слів
Йому на північ показала.
"Ти знайдеш там його", — сказала.
Рогдай від радощів засяв,
Вперед на смерть собі помчав.

А наш Фарлаф? В рові лишився,
Дихнуть не сміє; сам не свій,
Він думає: чи я живий?
Де лютий мій суперник дівся?
Та от, за декілька хвилин,
Старої голос чує він:
"Устань, молодче, тихо в полі,
Не стрінеш більше злої долі,
Я привела коня тобі,
Мене послухай, далебі".

Бідаха-витязь мимоволі
Лишає плазом рів брудний;
Навкруг несміло поглядає,
Зітхнув і радісно гукає:
"Ну, слава Богу, я живий!"

"Повір! — бабуся знов сказала: —
Людмилу важко відшукать;
Вона далеко десь пропала;
Не нам тепер її дістать.
Не варто їхати по неї;
Ти, справді, будеш сам не рад.
Послухай ради ти моєї
І стиха завертай назад.
Під Києвом, на самотині,
В своїй дідизні старовинній
Лишайся краще в добрий час:
Людмила не втече від нас".

Сказавши, зникла. В нетерпінні
Герой розсудливий мерщій
Помчався у маєток свій,
Забувши й про жадобу крові,
І про княжну, й про цілий світ.
А шум найменший у діброві,
І гомін вод, і птиць політ —
Усе його вкидало в піт.

А наш Руслан летить стрілою;
Серед лісів, серед полів
Живе він думкою одною
Все про Людмилу, диво з див,
І каже: "Чи знайду я друга?
Де ти, за ким у серці туга?
Чи я побачу зір ясний?
Чи я почую голос твій?
Чи, може, бранкою довіку
У ворожбита будеш ти,
Щоб, дням журби не знавши ліку,
В дівоцтві марнім одцвісти?
Чи мій суперник знахабнілий
Прийде?.. Ні, ні, мій друже милий:
Ще при мені мій вірний меч,
Ще голова не впала з плеч".

От якось темною порою,
Камінним берегом крутим
Наш витязь їхав над рікою.
Все затихало. Враз за ним
Стріли пронизливе дзижчання,
І дзенькіт панцира, і ржання,
І тупіт чується глухий.
"Стій!" — крикнув голос громовитий.
Оглянувсь він: у полі чистім,
Піднявши спис, летить із свистом
Шалений вершник, і помчав
Назустріч князь йому грозою.
"Ага, нарешті я догнав! —
Зухвалий вершник закричав: —
Готуйсь до смертного двобою;
У полі цім навік лягай;
А там дівчат своїх шукай".
Руслан зайнявся весь од гніву;
Він пізнає цей дикий глас...

Та що спіткало, друзі, діву?
Лишімо витязів на час,
Про них я знов згадаю скоро.
А то давно б пора мені
Увагу приділить княжні
І чаклунові Чорномору.

Співець своїх примхливих мрій,
Не досить соромливий, може,
Я розповів, як шлюбне ложе
Чаклун пограбував страшний,
Людмилу вкравши від Руслана
В той час, як мить прийшла жадана.
Нещасна! Тільки лиходій
Тебе вхопив у млі нічній
Своєю дужою рукою,
Він звився аж до хмар густих,
Мов вихор, разом із тобою,
І прудко втік до гір своїх, —
Зомліла ти, мов птах забилась,
Бліда, тремтяча, мовчазна,
І в замку злого чаклуна,
Ти за хвилину опинилась.

Так часом дома бачив я
У сяйві сонячного дня,
Коли за куркою дурною
Султан, охоплений пихою,
Мій півень у дворі скакав,
І раптом крилами палкими
Свою коханку обіймав;
Над ними кільцями страшними
Курей злодюга з давніх пір,
Відомий згубністю своєю,
Ширяв коршак понад землею,
І впав, мов блискавка, у двір.
Злетів і зник. У кігтях дужих
В пітьму, в печери скель байдужих,
Сердешну лиходій помчав.
Даремно півень скрізь гукав,
Уражений холодним страхом,
Дививсь наляканий навкруг...
Він бачить лиш летючий пух,
Занесений летючим прахом.

До ранку молода княжна
В тяжкому забутті лежала,
Немов її мара скувала
В страшному сні; та ось вона
Прокинулась, і стурбувала
Її невпевненість жахна;
Уся в солодкім пориванні,
Когось шукає в хвилюванні;
"Де ж наречений мій лежить?"
Гукає — і змертвіла вмить,
І боязко кругом зорить.
Людмило, де твоя світлиця?
Де радощі твої ясні?
Одна, у тиші мовчазній,
Лежить засмучена дівиця
Серед подушок пухових,
В тіні рясного балдахіна;
Завіси і пухка перина,
В узорах дивних, дорогих;
Усюди парчеві тканини;
Палають яхонтів разки;
Кругом курильні старовинні
Здіймають аромат п'янкий.
Та годі... бо яка ж принада
Змальовувать чарівний дім:
Уже давно Шехерезада
Дала взірець казкам усім.
Та світлий терем не відрада,
Коли не бачиш друга в нім.

Три красні діви яснозорі
У дивнім і легкім уборі
З'явились, мовчки підійшли
Й княжні поклони віддали.
Тоді нечутною ходою
Одна до неї підійшла;
Княжні легенькою рукою
Косу злотаву заплела
З мистецтвом, в наші дні не новим,
І обвила вінцем перловим
Півколо зблідлого чола.
Схиливши погляд, інша діва
До неї підійшла вродлива;
Блакитний, пишний сарафан
Окрив Людмили дивний стан;
І вкрила кучері злотисті,
І плечі й груди ніжні, чисті
Фата прозора, мов туман.
Убрання заздрісне вкриває
Красу, що послана з небес,
І дороге взуття стискає
Дві ніжки, чудо із чудес.
Остання дівчина дбайлива
Із перлів пояс подала,
І десь співачка чарівлива
Пісень веселих завела.
Проте ні осяйне намисто,
Ні сарафан, ні перлів ряд,
Ні пісня влеслива ігриста
Її душі не веселять,
Даремно дзеркало малює
Красу, що словом не списать;
Стражданням очі їй горять,
Вона мовчить, вона сумує.

Хто правду любить у житті
І в темнім серці все читає,
Той знає: в щирім почутті,
Як часом жінка забуває
Крізь сльози, потай, в смутку час,
На зло і розуму й звичаю,
Заглянуть в дзеркало хоч раз –
То сумно їй уже без краю.

Та ось Людмила знов одна.
Не знавши, що почать, вона
До вікон з ґратами підходить,
І зір її журливо бродить
Серед похмурої імли.
Все мертве. Снігові рівнини
Кругом, мов килими, лягли;
Стоять похмурі верховини
В одноманітній білизні,
Дрімають, дикі і смутні;
Ні диму, ні житла немає,
Не видно ні душі в снігах,
І ріг мисливський не скликає
На влови у гірських борах;
І тільки з невеселим свистом
Бунтує вихор в полі чистім,
І там, де сходиться земля,
Гойдає схилене гілля.

В сльозах розпачливих Людмила
Свій вид, жахаючись, закрила.
Та що її в цю хвилю жде?
Вона у срібні двері йде;
Вони під музику відкрились,
І наша діва опинилась
В саду.