Ти - Оутс Джойс Керол

Хіба личить дочкам бачити свою матір голою? Ми з Мірандою відверталися від тебе, знічені ії злякані. Ні, нам ніколи не стати СХОЖИМИ на тебе; ти нічого не могла розповісти нам про нас самих. Коли ти якось вийшла до нас із обмотаною рушником головою, з виголеними бровами, в мокрій брудній сорочці, і Міранда розплакалася, я зрозуміла, що в тебе ми нічого не зможемо навчитися... "Вона ненормальна! Психопатка!" — скрикнула Міранда.

У твоєму номері готелю дзеленчить телефон. Дзвонять важливі для тебе люди. Тут теж дзеленчить телефон — шукають тебе, чемно розпитують, де ти і коли будеш. "Вона повернеться в понеділок",—відповідаю я. Нарешті ти готова — бюст утиснуто у вечірню сукню, важкі кришталеві підвіски, на очах бірюзові тіні, два ряди золотих вііі на верхніх повіках і по одному на нижніх — вони яріють мов зорі — металеві на вигляд, надзвичайні і несправжні. Блищать губи, відтінені фіолетовим контуром, але вкриті шаром світло-персикової, майже бронзової помади. Яка розкіш! Ти здаєшся мертвою, але смерть тобі до лиця. Ти вже біля дверей, і в цю хвилину дзвонить телефон, але ти виходиш з кімнати, щебечучи про щось з людьми, які прийшли за тобою, тобі не хочеться повертатися і розмовляти. Тут також дзвонить телефон, я беру трубку і одразу здогадуюсь, що це про Міранду — шанобливе мовчання, нарешті обережне професійне запитання: "Це квартира Мадлен Рендл?"

Тобі ніяк не вдається пристебнути ремінь. Ти випила надто багато джину. Літак, розвертаючись, накренився, і ти з надією думаєш про смерть — рев падіння, удар, фотографії в газетах... даремні мрії, політ проходить ідеально, пасажирам ніщо не загрожує. Літак щасливо приземляється. Ти з зусиллям встаєш, ніби велетенська обвисла куля, з якої випустили повітря. Ти плакала?

На твоєму залитому слізьми обличчі не видно слідів горя, але ж ти зараз не в ролі враженої горем матері, ти сама — скорботна мати, і лицедіяти немає потреби.

Я зустрічаю тебе. Сама. Меріон, дівчинка зі страдницьки насупленим чолом, напрочуд невагома, ніби безплотне відображення в дзеркалі, близня без своєї сестри-близняти. Мене штовхають з усіх боків. В аеропорту панує напруження. Невже людям здається, що на них упаде літак? Газетні заголовки сповіщають сенсаційпі новини: замах на президента, загадкові ядерні вибухи у Тихому океані... Газетні заголовки рясніють в усіх кіосках, збивають нас з пантелику і вселяють неспокій; ми кружляємо по велетенському, мов місто, аеровокзалу, чекаючи відльоту до інших міст чи прибуття тих, кого ми зустрічаємо; тиняємось, мов неприкаяні. Та твій літак приземляється неушко-джений. Люди полегшено зітхають. Невже справді була небезпека? Невже небезпека чигає завжди? Літак підрулює до майданчика і зупиняється... підвозять трап... Я ще виснажена моїми вчорашніми відвідинами Міранди в лікарні, та давно хвилюваг/ля пробуджується в мені. Чи ж пізнають її? Чи поцілує вона мене? Чи люди зрозуміють, що я її донька?

Двері широко розчиняються, виходять перші пасажири. Я кидаюся вперед, спрагло вдивляючись. Я маю бачити все. Де ж ти? Першими виходять три чоловіки, за ними жінка з дитиною. Ще одна жінка, не ти. Л тоді... тоді з'являєшся ти... Так, це ти, Мадлен Рендл.

Але ти інша, ніж завжди, ти невпізнанно змінилася... ти спинилася у дверях, ніби боїшся ступити на трап...

Плечі твої зсутулені. Ти дивишся на нас, юрбу тих, що прийшли зустрічати. Я махаю тобі руками, та ти не помічаєш мене. Сонячне світло, мабуть, сліпить тебе, ти мружиш очі без темних окулярів... І коли ти мружиш очі, я здалеку помічаю страждання на твоєму обличчі. Надто бліде у тебе обличчя. Надто багато на ньому косметики. Твоє біляве волосся скуйовджене. Твоє тіло — тіло літньої жіпки. Тепер я це бачу. Всі це бачать. Ти вагаєшся ще мить, а тоді ступаєш на трап... ти сходиш, тримаючись за поручень, наче боїшся впасти. Якщо ти й упадеш, тебе зразу ж підхоплять байдужі руки чергового в уніформі, що стоїть унизу, віп, здається, теж тебе не впізнає. Ніхто не впізнає тебе.

Я поспішаю до тебе, розштовхуючи юрбу. Я хочу взяти тебе за руку. Хтось заступає мені дорогу, я кидаюся вбік, але тебе вже не видно... де ж ти? Тебе ніде не видно! Якась блондинка поспішає до воріт, та це не ти. Вона — не ти. Незнайома жінка з русявим волоссям і білим привабливим обличчям — то не твоє обличчя! Не ти! Я тупо дивлюся на неї, мені не хочеться розлучатися з нею. Авжеж, це не ти. її зустрічає хтось інший, бере під руку, цілує в напудрену щоку...

А ось ти, ти стоїш у дверях літака, ніби в рамці кінокадру. Тепер я бачу, що це ти, без сумніву, ти — в сірому костюмі, як належить занепокоєній, але не згорьованій матері, куца спідничка, величезні окуляри від сонця. На голові у тебе щось на зразок сріблясто-сірого тюрбана. Так, це справжня Мадлен Рендл. Не такою я чекала тебе побачити... Не знаю, чи ти дивишся на мене, чи ні, в усякому разі, ти простуєш до мене, йдеш дуже швидко, несучи в руках білу валізку, і люди, бачачи тебе, розступаються, неясно впі-

знают и тебе, захоплюючись і гніваючись на твій заклопотаний підкреслено значущий вигляд скорботи. Скорбота на твоєму обличчі — ніби вогонь маяка, ніби світло реклами, надто яскрава для наших очей. Вона видається надто яскравою і Міранді, яка лежить в лікарняній палаті, безсловесна, задурмапена величезною кількістю таблеток... Ще кілька кроків, і ти підійдеш до мене, і в цю останню мить я затуляю обличчя руками і плачу. Ні, ти надто сильна для мене — твоє обличчя надто яскраве!

Ти відслоняєш моє обличчя своєю дужою рукою без рукавички. "Меріон!" — кажеш ти. Це наказ, якому годі не підкоритися. Ти знову вдома.