На Маті Макалоа - Лондон Джек
І я споліскувала пальці в його власній чаші, де в теплій воді плавали духмяні пелюстки квітів. І в усіх на очах він велів мені брати з його мисочки червону сіль, і ліму, і восковий горіх, і червоний перець, а рибу їсти з його таці з дерева ку; колись під час таких прогулянок з неї їв сам Камегамега. Мене пригощали особливими стравами, призначеними тільки для Лілоліло й принцеси. Наді мною повівали його віяла, мені слугували його служники, і принц любив мене всю — від прикрашеної вінком голови до кінчиків ніг.
Знову Бела прикусила своїми дрібними зубами спідню губу й невидющим поглядом задивилась на море, аж поки опанувала себе й свої спогади.
— Ми їхали все далі й далі, поминули Кону й Kay, з Гоопулоа й Капуа подалися до Гонуапо й Пуналуу; ціле життя вмістилося в ті коротенькі два тижні. Квітка цвіте тільки раз. То була пора мого цвітіння: я мала Лілоліло й свого чудового коня, я сама була королева — не Гаваїв, а королева кохання й Лілоліло. Він казав, що я — барвиста цяточка на чорній спині левіафана, що я — крапля роси на димучій лавовій хвилі, що я — веселка на буряній хмарі…
Бела на хвилю замовкла.
— Що він ще казав мені, я тобі не розповім, — поважно мовила вона, — але в його словах були вогонь, кохання і краса, і він складав для мене пісні і при всіх співав мені вечорами під зорями, коли ми бенкетували, лежачи на матах, і моє місце було поряд з ним на маті макалоа.
Коли ми піднялися на вершину Кілауеа, чарівний сон уже доходив кінця. Звісно, ми кинули в кипучий кратер свої дарунки богині вогню: квіти, рибу і тверде пої, загорнене в листя ті. А тоді почали спускатися вниз через старовинну Пуну, бенкетували й танцювали в Когоуалеа, Камаїлі й Опігікао, плавали в прісноводних озерах Кала-пана. І врешті опинилися біля моря в Гіло.
Усе скінчилося. Ми про це не говорили. І так було зрозуміло, що всьому край. Яхта вже чекала біля пристані. Ми спізнилися не на один день. З Гонолулу дійшли звістки про дедалі частіші напади божевілля в короля, про підступні інтриги католицьких і протестантських місіонерів і про те, що наростають неприємності з Францією. Вони від'їздили з Гіло зі сміхом, квітами й піснями — так само, як два тижні тому висіли на берег у Кавайгае. То було веселе прощання — всюди лунали дотепи й жарти, останні доручення перед розлукою, побажання. Коли піднімали якір, хор служників Лілоліло на палубі заспівав прощальну пісню, а ми, сидячи на човнахі побачили, як перші подмухи вітру наповнили вітрила і відстань між нами почала поволі збільшуватися.
Серед тої метушні й гамору принц Лілоліло, замість відповідати на прощання й відбиватися від останніх жартів, стояв біля поруччя й дивився тільки на мене. На голові в нього був вінок, який я сплела для нього й сама йому надягла. Ті, що були на яхті, почали кидати своїм найближчим приятелям у човнах вінки. Я нічого не чекала, не сподівалася… Ні, трохи сподівалася, хоч цього ніхто не завважував: обличчя моє було горде й веселе, як і в усіх. Одначе Лілоліло зробив те, що, на мою думку, й повинен був зробити. Просто й чесно дивлячись мені у вічі, він зняв з голови мій чудовий вінок і розірвав його. Я бачила, як його вуста безгучно вимовили єдине слово — пау. Кінець. І далі, не спускаючи з мене очей, він розірвав обидві половини вінка ще раз навпіл і кинув їх не мені, а у воду, Що розділяла нас дедалі ширшою смугою. Пау. Всьому кінець.
Бела надовго замовкла і втупила порожній погляд у далекий обрій. Марта не зважилася поспівчувати їй уголос, але в очах її стояли сльози.
— Того ж самого дня, — знов почала Бела, і голос її спершу звучав сухо й суворо, — я вирушила назад давньою незручною стежкою вздовж узбережжя Гамакуа. Перший день був ще не найгірший. Я вся немов задубіла. Була ще надто сповнена тим, що мала забути, і тому не усвідомлювала цього свого обов'язку. Ночувала я в Лаупагоегое. Думала, що не зможу заснути. Але, змучившись у сідлі й до вечора ще не отямившись, я проспала цілу ніч, мов убита.
Зате що було другого дня! Знявся вітер, линув дощ. Стежку геть розквасило. Наші коні раз по раз ковзалися вниз. Спершу пастух, якого дядько Джон дав мені в провідники, відраджував мене їхати, потім покірно тримався ззаду, хитав головою і мурмотів, що я, мабуть, збожеволіла. Коня з вантажем ми залишили в Кукуйгаеле. Біля Мад-Лейна ми майже плавом пробирались у багні. У Ваймеа пастухові довелося змінити коня. Але Гіло витримав. Я пробула в сідлі з раннього ранку до півночі, а опівночі в Кілогані дядько Джон зсадив мене з коня, відніс на руках у дім, збудив служниць, щоб вони роздягли й розтерли мене, а сам заходився напувати мене підігрітим вином і снодайним зіллям, щоб я все забула. Мабуть, я марила й говорила в гарячці. І дядько Джон, либонь, про все здогадався. Але нікому, навіть мені, ані словом про це не промовився. Хоч про що б він здогадався, він усе заховав у заповітній кімнаті принцеси Наомі.
У мене збереглися якісь уривки спогадів про той день, сповнений розпачливої, божевільної люті на долю; мокрі коси шмагають мене по обличчю й по грудях, рясні сльози змішуються з патьоками дощу, а в душі — палке обурення і протест проти світу, такого спотвореного й несправедливого. Я безсило стукала кулаком по луці сідла, ображала свого пастуха, заганяла остроги в боки сердешного красеня Гіло, молячись у душі, щоб він став дибки, і впавши, придавив мене до землі, — тоді чоловіки не будуть більше милуватися красою мого тіла, — або скинув мене зі стежки в провалля, і про мене сказали б nay, як уста Лілоліло вимовили пау, коли він розірвав мій вінок і кинув у море…
Джордж затримався в Гонолулу довше, ніж думав. Коли він приїхав до Нагади, я вже там чекала на нього. І вія урочисто обняв мене, звично поцілував у губи, поважно оглянув мені язик, сказав, що я змарніла, і відіслав спати, обклавши гарячими каглянками і напоївши рициновою олією. І я знову ввійшла в сіре життя Нагали, як у годинниковий механізм, стала одним із зубчиків і коліщаток, що ненастанно крутяться по колу. Щоранку Джордж вставав о пів на п'яту і о п'ятій сідав уже на коня. Знову щодня та сама каша, препогана дешева кава і яловичина, свіжа і в'ялена. Я варила, пекла, прала. Крутила ручку деренчливої машинки й шила собі дешеві сукні. Два роки, що здавалися вічністю, я щовечора сиділа навпроти чоловіка за столом до восьмої години, церувала його дешеві шкарпетки і благеньку спідню білизну, а він читав торішні часописи, які позичав у когось, бо сам шкодував грошей на передплату. А як наставала пора спати — треба ж було ощадити гас, — він заводив годинника, записував у щоденник погоду, скидав черевики, спершу правий, потім лівий, і ставив їх рядком у ногах із свого боку ліжка.
Але тепер уже годі було сподіватися, що я прихилюсь до чоловіка, як гадалося раніше, поки принцеса Лігуе не запросила мене на прогулянку і дядько Джон не позичив мені коня. От бачиш, сестро, нічого цього не було б, якби дядько Джон відмовився дати мені коня. А так я спізнала кохання, спізнала Лілоліло; хіба після цього я могла шанувати й любити свого чоловіка? І наступні два роки в Нагалі я була мертвою жінкою, що якось ходила й розмовляла, пекла й прала, церувала шкарпетки й ощадила гас. Лікарі казали, що все сталося через благеньку білизну, бо він і в зимову негоду, і в бурю їздив по горах Нагали.
Коли він помер, я не засмутилася. Бо смуток давно вже посів моє серце. Але я й не раділа. Радість моя зів'яла в Гіло, коли принц Лілоліло кинув у море мій вінок і мої ноги забули втіху танцю. Лілоліло тільки на місяць пережив мого чоловіка. Після того прощання в Гіло я його більше ніколи не бачила. Авжеж, залицяльників у мене було багато, та я мала таку саму натуру, як дядько Джон. Кохати мені судилося тільки раз. У дядька Джона була в Кілогані кімната принцеси Наомі, а в мене вже п'ятдесят років є кімната принца Лілоліло — в моєму серці. І ти, сестро, Марто, перша, кого я впустила до цієї кімнати…
Що одна машина, зробивши коло, спинилася перед бунгало, і на моріжок вийшов Мартин чоловік. Рівний, стрункий, сивий, майже військової постави, Роско Скендвел належав до "могутньої п'ятірки", що, прибравши під свою руку все ділове життя, вирішувала долю Гаваїв. Хоч він був чистий американець, походив з Нової Англії, але за гавайським звичаєм, щиро обняв Белу й поцілувався з нею. Його пильне око відразу завважило, що тут тільки-но відбулася жіноча розмова і що хоч сестри дуже схвильовані, боятися нема чого, набута з роками мудрість поможе їм швидко заспокоїтися.
— Приїздить Елсі з дітьми, я щойно отримав радіограму з пароплава, — заявив він, поцілувавши дружину. — І погостює кілька днів у нас, перше ніж вирушити на Мауї.
— Я хотіла влаштувати тебе в рожевій кімнаті, Бело, — задумливо почала Марта Скендвел, — але їй з дітьми й няньками там буде зручніше, тож ми дамо тобі кімнату королеви Еми.
— Це навіть краще, я й минулого разу в ній жила, — сказала Бела.
Рівний, стрункий, показний Роско Скендвел, що добре знав кохання і шляхи кохання на Гаваях, став поміж красунь сестер, обняв їх обох за пишний стан і повів до бунгало.
КІСТКИ КАГЕКІЛІ
Із верхів'я гір Коолау налітав пасат, ледь ворушив велике, цупке листя бананів, шурхотів у пальмах і шелестів та шепотів у мереживному листі альгароби. Лише коли-не-коли чути було цей подих повітря, бо це був таки подих — зітхання млосного гавайського надвечір'я. А в проміжках між легенькими подувами повітря ставало важке, напоєне пахощами квітів і випарами масної, буйної землі.
Перед низеньким, схожим на бунгало, будинком було чимало людей, але тільки один чоловік спав. А всі інші чекали в напруженій мовчанці. Десь за будинком заплакало немовля, і хоч мати швидко дала йому груди, проте не втихомирила тоненького писку. Тоді вона, струнка гапа-гаоле (напівбіла), в білій мусліновій галоку, сукні вільного крою, тінню майнула поміж бананових і хлібних дерев, несучи крикливу дитину далі від гурту. Інші жінки, гапа-гаоле й тубілки, схвильовано дивилися, як вона бігла.
Перед будинком на траві сиділи навпочіпки десятків зо два гавайців. І всі, як один, — м'язисті, широкоплечі, справжні силачі. Засмаглі, з блискучими карими й чорними очима, з правильними рисами обличчя, вони здавалися такими ж добрими, веселими й лагідними, як і сам гаванський клімат.
