Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

— Не треба ніяких подяк. Мені подяки не потрібні. Я виконую свій обов'язок. Звичайно, не кожен зробив би так, але мені приємно (хоч я й обачний чоловік) віддати належне синові мого брата; приємно думати, що тепер ми порозуміємось, як і годиться таким близьким людям.

Своєю чергою, я відповів йому теж якомога великодушніше, але весь час сушив собі голову, що ж буде далі і чому він розлучився зі своїми дорогоцінними гінеями, бо навіть мала дитина не повірила б його поясненню.

Потім дядько знову скоса глянув на мене.

— А тепер, — мовив він, — послуга за послугу.

Я сказав у відповідь, що готовий довести свою вдячність у будь-якій розумній мірі, і замовк, чекаючи якоїсь неймовірної вимоги. Та коли дядько, нарешті, наважився заговорити, то сказав тільки (досить справедливо, на мою думку), що він старіє і стає кволим, а тому сподівається, що я допоможу йому поратися в будинку і в садку.

Я відповів, що радий прислужитися йому.

— Гаразд, — зрадів дядько. — Почнемо відразу ж. — Він видобув з кишені іржавий ключ і подав мені. — Ось ключ від башти в самому кінці будинку. Потрапити в неї можна тільки знадвору, бо та частина будинку не закінчена. Увійди в башту, піднімися сходами вгору й принеси мені з горища скриньку. У ній папери, — додав він.

— Можна взяти з собою свічку, сер? — спитав я.

— Ні, — сказав він з хитрим виглядом. — У моєму домі не можна запалювати вогонь.

— Гаразд, сер, — погодився я. — А сходи там у порядку?

— Сходи чудові, — заявив він і, коли я вже виходив з кімнати, додав: — Тримайся ближче до стіни, поручнів там нема. Але східці дуже зручні.

І я вийшов у темряву ночі. Вдалині ще завивав вітер, хоч біля будинку не відчувалося навіть його подиху. Безпросвітна темрява огорнула все навколо, і я був радий, що міг рухатися попід стіною, поки, нарешті, дійшов до дверей башти в кінці недобудованого крила. Я встромив ключа в [187] замкову дірку і ледве встиг повернути його, як раптом без жодного подиху вітру чи звуку грому все небо на якусь мить осяяла блискавиця, а потім знову запала непроглядна темрява. Мені довелося затулити рукою очі, щоб знову призвичаїтись до темряви, і я ще був напівосліплений, коли зайшов у башту.

Всередині башти стояв такий густий морок, що від страху в мене перехопило дух, але, простягти руку перед собою, я ступив крок у пітьму і зразу ж наткнувся рукою на стіну, а ногою натрапив на перший східець. Виявилося, що стіна зроблена з чудового тесаного каменю; рівні й міцні сходинки, хоч надто круті й вузькі, теж були з шліфованого каменю. Пам'ятаючи дядькові слова про поручні, я намагався триматися ближче до стіни башти і з завмиранням серця намацував дорогу в цілковитій пітьмі.

Шооз-гавз мав п'ять поверхів, не рахуючи горища. В міру того, як я просувався вперед, мені здавалося, що в башту звідкись проникає повітря і що стає трохи світліше. Я ніяк не міг зрозуміти, що могло б бути причиною такої зміни, як раптом знову спалахнув відсвіт грозової блискавки. Якщо я не закричав, то лише тому, що страх паралізував мій голос, і тільки завдяки долі, а не власній силі я не впав зі сходів. При спалахові блискавки я побачив у стіні численні проломи, так що здавалося, ніби я дерся вгору по відкритому риштованню, та й східці були не однакової довжини, і моя нога саме в ту мить була за два цалі від порожнечі.

"Так ось вони які, ці чудові сходи!" — подумав я, і з цією думкою серце моє закипіло гнівом, що додав мені хоробрості. Дядько послав мене сюди на явну небезпеку, а можливо, й на смерть. Я заприсягся, що з'ясую це "можливо", хоч би мені довелося навіть скрутити собі в'язи, став рачки й повільно, як слимак, почав підніматися сходами, промацуючи перед собою кожен цаль простору і випробовуючи міцність кожного каменя. Від контрасту з блискавкою темрява наче подвоїлась, та це ще було не все, бо мене оглушував і бентежив страшенний шум, який здіймали кажани у верхній частині башти, до того ж ці огидні тварюки, спускаючись, іноді вдарялися об моє обличчя або об спину.

Слід зазначити, що башта була чотирикутна, і в кожному кутку для сполучення сходів на поворотах лежало по великому каменю різної форми. Я доповз до одного з цих поворотів, мацаючи, як і раніше, перед собою; несподівано моя рука зісковзнула з каменя і повисла в порожнечі. Сходів далі не було. Посилати по них у пітьмі чужу людину означало посилати її на неминучу смерть; і хоч я, завдяки блискавці [188] та власній обережності, залишився живий, однак на саму лише думку про небезпеку, яка мені загрожувала, і про страшенну висоту, з якої я міг би впасти, холодний піт пройняв мене, і все тіло моє розслабло.

Але тепер я знав усе, що хотів знати, а тому повернув назад і, затаївши в серці страшенну злість, почав навпомацки спускатися. Коли я пройшов майже половину шляху, з шумом налетів вітер, струсонув башту і знову стих. Потім пішов дощ і, перше ніж я встиг спуститися, линув як з відра. Я виставив голову просто під зливу й глянув у бік кухні. Двері, які я, виходячи, зачинив за собою, тепер були відчинені навстіж, і звідти проникало надвір ледь помітне світло. Мені здалося, що я бачу постать, яка стоїть непорушно під дощем, немов до чогось прислухаючись. Потім спалахнула сліпуча блискавка й освітила мого дядька, який стояв саме на тому місці, де я щойно бачив ту постать. І зразу ж за блискавкою пролунав оглушливий гуркіт грому.

Не знаю, чи дядько сприйняв гуркіт грому за звук мого падіння, чи, може, почув у ньому голос неба, який сповіщав про заподіяний злочин, про це я лишаю вам здогадуватися самим. У всякому разі певне те, що його охопив панічний страх, і він вбіг у будинок, залишивши двері відчинені. Я покрався якомога обережніше слідом за ним, увійшов нечутно на кухню і почав стежити.

Він уже встиг відчинити буфет, що стояв у кутку, витягти звідти велику пляшку з горілкою і тепер сидів за столом спиною до мене. Час від часу все його тіло тіпалось, як у лихоманці, він голосно стогнав і, підносячи пляшку до рота, ковтками пив міцний трунок.

Я підійшов упритул до нього ззаду і, несподівано вдаривши його обома руками по плечах, вигукнув:

— А-а!

Дядько скрикнув, немов бекнула коза, опустив руки і, як мертвий, повалився на підлогу. Це мене трохи спантеличило, але насамперед треба було подбати за себе. Не вагаючись ні хвилини, я полишив його, а сам вирішив до того, як він опритомніє і вигадає якесь нове зло, запастися зброєю. Ключі висіли в буфеті. Там було кілька пляшок, очевидно, з ліками, безліч рахунків та інші папери, які я переглянув би з великою охотою, коли б мав час, а також інші найдоконечніші речі, непотрібні мені зараз. Тоді я взявся за скрині. Перша була наповнена борошном, друга — торбинками з грішми та паперами, зв'язаними в пачки, в третій між різними речами (переважно одягом) я знайшов заржавілий [189] страхітний на вигляд верховинський кинджал без піхов. Я сховав його під камізельку і повернувся до дядька.

Дядько ще лежав у тій самій позі, весь скорчений, відкинувши вбік руку і зігнувши в коліні ногу. Обличчя його дивно посиніло; здавалося, що він не дихає. Я злякався, гадаючи, що дядько помер, швидко приніс води і хлюпнув йому в обличчя. Він почав наче опритомнювати, поворушив губами і закліпав очима, нарешті глянув угору, побачив мене, і в очах його застиг вираз смертельного жаху.

— Ну, а тепер сядьте, — обізвався я.

— Ти живий, — схлипнув він. — Скажи, ти живий?

— Як бачите, — відповів я. — Та не вам я маю дякувати за це.

Він почав задихатися, хапаючи ротом повітря.

— Синя пляшечка... — прохрипів він, — у шафі... синя пляшечка. — Він дихав усе повільніше.

Я підбіг до буфета і розшукав там синю пляшечку з ліками. Доза була вказана на наліпці, і я чимшвидше дав йому ліків.

— Це від хвороби, — промовив він, трохи оживаючи. —Я хворий, Деві. Підводить серце.

Я посадив його на стілець і мовчки втупився в нього очима. Правда, мені було трохи й жалко цієї безперечно хворої людини, але в мені кипів справедливий гнів, і я висипав перед дядьком усі запитання, на які жадав мати негайну відповідь. Чого він брехав мені на кожному слові? Чого боявся, щоб я не пішов від нього? Чого йому не сподобався навіть натяк на те, що він і мій батько були близнятами? Може, тому, що це правда? Навіщо він дав мені гроші, на які я напевне не мав ніякого права? І, нарешті, чому він намагався вбити мене? Дядько мовчки слухав, а потім розбитим голосом попросив, щоб я відпустив його в ліжко.

— Завтра скажу тобі все, — пообіцяв він. — Неодмінно скажу.

Він був такий кволий, що я не міг не погодитись. Однак я замкнув його в кімнаті й поклав ключа до кишені, а потім повернувся в кухню й розвів таке вогнище, якого тут, мабуть, не бачили вже багато років, загорнувся у свій плед, ліг на скринях і заснув. [190]

Розділ V

Я ЙДУ В КВІНЗФЕРІ

Вночі лив рясний дощ, а вранці повіяв різкий холодний вітер з північного заходу, що гнав по небу клапті хмар. Та однаково я до схід сонця, коли на небі ще мерехтіли останні зорі, пішов на берег бурхливого глибокого струмка й скупався в ньому. Тіло ще горіло від купання, коли я знову сів біля каміна і, підкинувши дров, серйозно замислився над своїм становищем.

Тепер уже не було жодного сумніву в тому, що дядько вороже ставиться до мене, що мені слід остерігатися його і що він не зупиниться ні перед чим, аби лише занапастити мене. Але я був молодий, відважний і, як більшість сільських хлопців, вважав себе дуже хитрим. Я прийшов до дядька мало не жебраком, ледве вийшовши з дитячого віку, а він зустрів мене зрадою і насильством; добре було б прибрати його до рук і правити ним, як отарою овець.

Я сидів, обхопивши коліно руками, і посміхався, дивлячись на вогонь. Уява малювала мені, як я помалу одну за одною розгадую дядькові таємниці, стаю його повелителем. Кажуть, що ессендінський чаклун зробив таке дзеркало, в якому можна читати майбутнє: воно, очевидно, було зроблене не з жару в каміні, бо серед усіх образів і картин, які малювала мені уява, не було ні корабля, ні моряка у волохатій шапці, ні здоровезного дрючка на мою дурну голову, ані бодай найменшого натяку на всі ті напасті, які мене чекали.

Чванькувато набундючившись, я встав, піднявся сходами нагору і звільнив свого в'язня.