Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

Я не міг не думати, що їх мучить сумління і що вони не були б такі добрі зі мною, якби раніше не поводились так погано з Ренсомом.

Що ж до містера Шуена, то пияцтво, а може, його злочин, чи те й друге, безперечно, потьмарили йому розум. Я більш не побачив його в нормальному стані. Він ніяк не міг звикнути до моєї присутності в каюті, завжди пильно дивився на мене (іноді, здавалося, навіть із жахом) і кілька разів одсахнувся, коли я подавав йому їжу. З самого початку я був майже певен, що він так і не усвідомив, чого накоїв, а на другий день мого перебування в каюті остаточно переконався в цьому. Ми залишилися з ним удвох у каюті, і він довго не зводив з мене очей, а потім раптом устав, блідий як смерть, і, па мій превеликий жах, підійшов до мене. Але я даремно боявся.

— Вас тут раніше не було? — спитав містер Шуен.

— Не було, сер, — відповів я.

— Тут був інший хлопець? — спитав він знову, а коли я відповів йому, промовив: — Я так і думав, — і, не кажучи більше ні слова, відійшов до столу і звелів принести горілки.

Може здатися дивним, що попри весь жах перед ним мені все ж було жаль його. Містер Шуен був одружений, чужіша його жила в Лейті. Я вже забув, чи були в нього Йти, сподіваюся, що не було. [209]

У всякому разі життя моє протягом цього часу, що (як ви побачите) тривав недовго, було не дуже важке. Харч я мав той самий, що й капітан та помічники, мені дозволили навіть їсти пікулі* — їхні найбільші ласощі; і коли б я тільки хотів, то міг би пити з ранку до вечора, як містер Шуен. Я мав також товариство, і порівняно непогане. Містер Ріак, який раніше вчився в коледжі, дружньо розмовляв зі мною, коли не був сердитий, і розповідав багато цікавого й повчального; навіть капітан, хоч і тримався майже завжди осторонь, іноді бував не такий стриманий і розповідав мені про чудові краї, які йому пощастило відвідати в плаваннях.

Тінь нещасного Ренсома лежала, очевидно, на всіх нас, але особливо важким тягарем на мені й містерові Шуені. Крім того, я мав ще й власні турботи. Я виконував брудну роботу для трьох чоловік, хоч вважав їх негідними себе і був певен, що принаймні одному з них уже давно слід було б гойдатися на шибениці. Така була моя теперішність, а щодо майбутнього, то я міг уявити себе тільки невільником, що працює поруч з неграми на тютюнових плантаціях. Містер Ріак, мабуть, з обережності не дозволяв мені більше говорити з ним про моє нещастя, а капітан, з яким я намагався зблизитись, не захотів навіть вислухати мене й прогнав, мов собаку. Дні минали за днями, я дужче й дужче занепадав на дусі й уже починав радіти, знаходячи якусь роботу, що не залишала мені часу на роздуми.

Розділ IX

ЧОЛОВІК З ЧЕРЕСОМ, ПОВНИМ ЗОЛОТА

Минуло більше тижня, і невдачі, які досі переслідували "Завіт" у цьому плаванні, стали позначатися ще дужче. Іноді корабель просувався трохи вперед, а в інші дні його насправді відносило назад. Кінець кінцем нас занесло далеко на південь, і весь дев'ятий день ми тільки те й робили, що повертали з одного галсу на другий поблизу мису Рес і дикого скелястого берега по обидва боки від нього. Тоді капітан з помічниками порадились і вирішили щось не зовсім зрозуміле для мене: ми змінили курс і з ходовим вітром швидко рушили на південь.

На десятий день після обіду хвилі почали спадати, і бриг огорнув густий, вогкий сивий туман, так що з одного кінця корабля не видно було другого. Спускаючись на палубу, я бачив, що матроси й командири уважно прислухалися, стоячи біля фальшбортів, "чи немає бурунів", і хоч не розумів [210] цих слів, але теж відчував у повітрі небезпеку й хвилювався.

Десь близько десятої години вечора я подавав вечерю містерові Ріакові й капітанові, як раптом корабель об щось ударився з величезною силою і ми почули, що хтось кричить за бортом. Мої обидва зверхники рвучко схопилися на ноги.

— Бриг на щось наскочив! — вигукнув містер Ріак.

— Ні, сер, — заперечив капітан. — Ми всього-на-всього перекинули човна.

І вони вибігли з каюти.

Капітан мав рацію. Ми в тумані наскочили на човен, він розколовся навпіл і пішов на дно з усім екіпажем. Живим лишився один чоловік. Він (про це я дізнався потім) сидів на кормі як пасажир, а решта людей веслували. Руки в цього чоловіка були вільні, йому не заважало ніщо, крім довгого —нижче колін — плаща з грубого ворсистого сукна, і коли від удару корму човна підкинуло в повітря, він підскочив і вхопився за бушприт корабля. Те, що він зміг таким чином урятуватися від смерті, свідчило про його щастя, неабияку спритність і незвичайну силу. Проте, коли капітан увів цього чоловіка в каюту і я вперше побачив його, то не помітив на його обличчі хвилювання.

Це був невеликий на зріст, але гарної статури чоловік, спритний, як кізка; у нього було приємне відверте обличчя, дуже засмагле від сонця, густо вкрите ластовинням і подзьобане віспою. В його незвичайно ясних очах було щось божевільне, вони одночасно приваблювали і викликали тривогу. Скинувши плаща, врятований поклав на стіл два майстерно оздоблені сріблом пістолі; на поясі в нього висіла довга шпага. Манери незнайомця були елегантні, він дуже чемно поводився з капітаном. З першого ж погляду на нього я подумав, що переді мною стоїть чоловік, якого я волів би назвати своїм другом, а не ворогом.

Капітан теж вивчав незнайомця, але звертав більше уваги на його одяг, ніж на нього самого. І справді, як тільки той скинув плаща, його зовнішній вигляд виявився надто пишним для кормової рубки купецького корабля: на ньому був капелюх з плюмажем, червона камізелька, штани з чорного плющу й блакитній камзол зі срібними ґудзиками й гарним срібним позументом. Це був дорогий одяг, хоч трохи й попсований у дорозі, бо незнайомцеві, очевидно, доводилося в ньому спати.

— Мені дуже прикро, що загинув човен, сер, — сказав капітан. [211]

— З ним пішли на дно кілька славних людей, — зауважив незнайомець, — яких я волів би бачити знов на суходолі більше, ніж десяток човнів.

— Ваші друзі? — поцікавився Гозісен.

— У вашій країні не знайдеш таких друзів, — почув він у відповідь. — Вони віддали б за мене життя, як вірні пси.

— Пусте, сер, — кинув капітан, все ще пильно придивляючись до нього. — На світі людей більше, ніж човнів для них.

— Теж слушно! — вигукнув незнайомець. — Ви, здається, дуже проникливі.

— Я жив у Франції, сер, — зауважив капітан. Було ясно, що він хотів сказати цими словами більше, ніж вони означали.

— Ну й що ж, — осміхнувся незнайомець. — Там бувало й багато інших славних людей, мабуть, з тою ж метою, що й ви.

— Безперечно, сер, — погодився капітан. — І заради гарних мундирів.

— Ого! — вигукнув незнайомець. — Так он звідки вітер віє! — І він швидко поклав руку на пістолі.

— Не кваптеся, сер, — сказав капітан. — Не починайте сварки, доки немає в цьому потреби. На вас мундир французького солдата, а розмовляєте ви по-шотландському, та в наші дні багато чесних людей роблять те саме, і я сказав би, що від цього вони аж ніяк не стали гіршими.

— Невже? — здивувався чоловік у гарному мундирі. — Ви належите до чесної партії? (Він мав на увазі партію якобітів*, бо кожна партія в таких політичних чварах вважала, що епітет "чесна" належить саме їй.)

— О ні, сер, — відповів капітан. — Я щирий протестант і дякую за це Богові. (Я доти ніколи не чув, щоб він узагалі говорив про будь-яку релігію, хоч пізніше дізнався, що він неодмінно відвідував церкву, коли сходив на берег.) —Однак, — вів далі капітан, — я вмію жаліти людину, коли бачу її в скрутному становищі.

— Справді? — спитав якобіт. — Що ж, сер, відверто кажучи, я один з тих чесних джентльменів, які брали участь у повстанні в сорок п'ятому і сорок шостому роках; і коли б я потрапив до рук кого-небудь із дворян у червоних мундирах, мені б не минути біди. А зараз я мав їхати у Францію, тут крейсував французький корабель, щоб підібрати мене, але в тумані він пройшов повз нас — як би я хотів, щоб це пройшли саме ви, і ось що я скажу вам на закінчення: якщо ви [212] висадите мене там, куди я прямую, то я маю чим щедро винагородити вас за ваші турботи.

— У Франції? — спитав капітан. — Ні, сер, цього я не можу зробити. Але висадити вас там, звідки ви пливли, — про це ми можемо говорити.

Тут, на нещастя, капітан помітив, що я стою у своєму кутку, і випровадив мене на камбуз принести вечерю врятованому. Я не барився, запевняю вас, а коли повернувся до рубки, то побачив, що незнайомець зняв із себе черес із грошима й висипав на стіл кілька гіней. Капітан переводив погляд з гіней на черес, а потім на обличчя незнайомця і помітно хвилювався.

— Половину цього, — вигукнув він, — і я ваш покірний слуга!

Той згорнув гінеї назад у черес і знову надів його під камізсльку.

— Я вже сказав вам, сер, — відповів незнайомець, — що жодне пенні з них не належить мені. Це гроші вождя мого клану. Було б безглуздо з мого боку пошкодувати частину грошей з тим, щоб урятувати решту; але я був би поганим собакою, коли б купив свою власну шкуру надто дорогою цілою. Тридцять гіней, якщо висадите мене на березі моря, або шістдесят, коли приставите в Лінні-Лох. Беріть, якщо хочете, а коли ні, то чиніть, як вам завгодно.

— Гм... — гмукнув Гозісен. — А якщо я видам вас солдатам?

— В" пошиєтеся в дурні, — відповів незнайомець. — У мого вождя, дозвольте вам сказати, сер, усе майно конфісковане, як і в кожної чесної людини в Шотландії. Його маєток у руках чоловіка, якого називають королем Ґеоргом*; урядовці короля збирають або, радше, намагаються збирати подать. Та Швтландії робить честь те, шо бідні орендарі не забувають свого вождя, який перебуває на вигнанні, і ці гроші є частиною тієї самої орендної плати, якої чекає король Ґеорг. Сер, мені здається, цю ви кмітливий чоловік і розумієтесь на цих справах: коли вв віддасте ці гроші урядові, скільки з них потраплять у вашу кишеню?

— Дуже мало, звичайно, — відповів Гозісен і сухо додав: —Якщо тільки уряд дізнається про це. Але я думаю, що при бажай" зміг би тримати язик за зубами.

— Он як! — вигукнув незнайомець. — Але я зможу вивести вас на чисту воду. Коли ви будете нечесним у грі, я перехитрую вас. Якщо мене схоплять, то дізнаються, що це за гроші.

— Гаразд, — сказав капітан.