Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

Я подалась туди, бо хотіла все ж таки глянути на своє помешкання, а там нічого, нічогісінько, навіть порядної купи грузу нема, а як виписалася з лікарні, другого дня вже прийшли й американці".

Ми вже знаємо, що Ванфт евакуювалась. Очевидно, вона набралась там лиха (оскільки вона про це мовчить, авт. не зміг установити, якого саме лиха: об'єктивного чи тільки суб'єктивного). Вона сказала тільки одне слово: "Шнайде-мюль". Про Кремпа нам відомо, що він загинув біля шосе

1 захищаючи шосе — можливо, зі словом "Німеччина" на устах.

Доктор Генгес "подався" (Г. про Г.) "з графом, своїм начальником, у одне село, де ми могли бути певні, що селяни нас не викажуть. Перебрані під лісорубів, ми жили в простій рубленій хатці, проте з панськими розкошами; все ми мали, і навіть жінки були — самі набивалися, такі віддані графському родові. Правда, признаюся вам щиро, баварські любощі здавались мені занадто грубими, і мені весь час бракувало рейнської витонченості — не тільки в цьому питанні. Дуже тяжкої провини на мені не було, і я вже в п'ятдесят першому зміг вернутись додому, ну, а граф мусив зачекати до п'ятдесят третього, тоді добровільно з'явився до суду, але вже в такий час, коли переслідування воєнних злочинців почали потихеньку згортати. Три місяці він посидів у Верлі, та незабаром після того вже зміг піти на дипломатичну службу. А я вирішив більше в політику не пхатися, тільки служити відповідним установам своїми точними філологічними знаннями ".

Гойзер-старший: "Я не міг покинути своїх будинків — адже я придбав не тільки Груйтенів, у січні й у лютому сорок п'ятого року мені пощастило купити ще два, у людей, що опинилися в дуже непевному політичному становищі. Можете, якщо хочете, назвати це "антиарізацією" чи "ре-ан-тиарізацією",— ті будинки колись належали євреям, а мені їх продали двоє старих нацистів, цілком законно, у нотаря і з оплатою через банк. Цілком легальна й законна передача майна — будинків же не було заборонено продавати й купувати, адже так? Другого числа мені не довелось пережити, бо я тоді саме був на селі,— але хмару пилюки я бачив, за цілих сорок кілометрів,— величезну хмару,— а як вернувся другого дня, то знайшов собі квартиру, як лялечку, на західному кінці міста, й мусив з неї вибратись аж тоді, як прийшли англійці. Бо вони навмисне не бомбардували того району, де збиралися розміститись самі. А ті... Лені, й Лотта, і решта — кинули мене напризволяще, не сказали й слова про той свій маленький радянський рай, що вони там улаштували під землею, в склепах. Авжеж, нащо я їм був здався, такий старий — мені ж тоді вже шістдесят минуло.

Лотта взагалі показала себе досить паскудною людиною — після того, як моя дружина в жовтні померла. Почала волочитися з дітьми по місту — спершу до своїх родичів, потім до тієї повії Маргрет, а далі до знайомих, аби тільки не евакуюватись. А чому? Бо знала добре, де військові склади містяться, й не хотіла проґавити, коли їх грабуватимуть. Дідуся, звичайно, не покликали, коли грабували склад біля колишнього монастиря кармеліток. Де там! Звідти носили мішками, возили візками, й на старих велосипедах, і на покинутих, згорілих автомашинах, якщо тільки їх хоч руками можна було котити, все тягли звідти — яйця й масло, сало й сигарети, каву й одіж, і так розперезалися, що просто на вулиці смажили собі яєшню в покришках від протигазів, і горілка там лилась, і що хочете, справдешня оргія, як у французьку революцію, і жінки теж, а наша Лотта, мов фурія, поперед усіх! І справжні бої там точились — адже в місті ще були наші солдати. Я про все це дізнався аж згодом і радий був, що завчасу вибрався з тієї квартири, бо там незабаром справжній бордель завівся, коли вони вже покинули той свій підземний рай та вернувся Губерт і почав жити з Лоттою. Ви б тоді Лотти не впізнали: то весь час була така сувора, холодна жінка, в'їдлива й гостроязика, а тоді наче змінилася враз. Під час війни ми терпіли її соціалістичний буркіт, хоч воно часом і небезпечне для нас було, те, що вона тоді інколи патякала, і що вона нашого сина Вільгельм а втягла в ті червоні авантюри, нам теж не подобалося, але ми їй пробачили, бо вона все ж таки була порядна, свідома свого обов'язку жінка й мати, а потім вона, мабуть, відразу, п'ятого березня, вирішила, що вже настав соціалізм і все будуть ділити — рухоме й нерухоме майно, все на світі. Вона й справді якийсь час керувала житловою управою, спершу сама захопила ту посаду, бо решта службовців була евакуйована, а потім її й офіційно затвердили, бо ж вона таки була не фашистка, але цього, бачте, ще замало, що ти не фашист. Та один рік вона все ж таки порядкувала там і, не довго думавши, вселяла людей у покинуті вілли, таких людей, що не знали до ладу, як і воду спускати в убиральні, а у ваннах прали білизну, розводили коропів та бурякову гичку квасили. Справді, там потім знаходили по півванни гички. На щастя, соціалізм із демократією плутали недовго, і вона стала знову тим, чим була раніше: дрібною службовкою. Але тоді, в ті дні великого грабунку, вона ж сиділа разом з іншими, і з дітьми, в тому їхньому підземному раю, і хоч знала, де я живу, чудово знала, але й слівця мені не переказала. Ні, ні, про якусь дяку годі й казати, а як подумати добре, то вона ж нам навіть своє життя завдячує. Досить було нам хоч словом прохопитися, що вона ото плескала про війну та мету цієї війни, хоч одне оте її слівце "бридня", і вона б уклепалась по вуха, у в'язницю пішла б, у концтабір, а то й на шибеницю,— і от маєте".

Можливо, комусь іще цікаво дізнатися, що Б. Г. Т. не провалився на своїх маніпуляціях із сечею, підказаних Рахел-лю, вони були успішні до останку, тільки... 'вже не допомагали: його наприкінці вересня 44 року взяли до "шлункового батальйону", не зваживши на те, що виразка шлунка потребує не такої дієти, як діабет, і Б. Г. Т. ще взяв участь у боях — наступ у Арденнах, під Гуртенським лісом, де поблизу селища Вюрзелена попав у полон до американців, і не виключено, що він "боровся пліч-о-пліч" із перетвореним у Кайпера Шлемером. Хай там як, а Б. Г. Т. пережив кінець війни в американському таборі для полонених поблизу Реймса, в "товаристві близько 200 000 німецьких вояків усіх рангів, і я можу вам сказати, що приємного там було мало — як товариство, так і харчі, а насамперед, коли дозволите так висловитись, брак моясливості спілкування з жінками... одне слово, кепсько". (Зауваження, що здивувало авт. Він не вважав Б. Г. Т. за сексуально заклопотаного).

Питати Марію ван Д. про долю Груйтена, щоправда, здавалось авторові трохи нетактовним, і все ж, задля повноти інформації, він зважився на дві чи три обережні спроби, внаслідок яких почув лайку на адресу Лотти, бо та, очевидно, свого часу збудила в Марії ван Д. ревнощі. "Я просто ще не приїхала тоді з села, коли він вернувся, а то, я певна, він би шукав тієї втіхи не в неї, а в мене, і таки знайшов би, хоч я й старша за неї на тринадцять років. Але ж я попала за Рейн — навіть, можна сказати, за Вуппер — і сиділа в тій вестфальській норі, де вони нас, рейнландців, не дуже ласкаво вітали, бо вважали за розбещених, розпещених, зіпсутих ласунів — а американці до нас туди прийшли аж у середині квітня, і, думаєте, легко було тоді добутися на захід, за Рейн? Просто неможливо! Отож я мусила лишатись там до середини травня, а Губерт вернувся додому вже на початку травня і, певне, зразу заліз у ліжко до Лотти. І коли я приїхала, вже нічого не можна було вдіяти. Було вже запізно".

Лотта: "Мені вже все перемішалось у голові, що робилось у лютому й березні сорок п'ятого і потім, аж до початку травня. Так багато всього сталося, що годі охопити оком, навіть тоді, коли ми в самій гущі були. Звичайно, я нагарбала, чого могла, коли грабували склад у Шнюрергасе, тому завулку біля колишнього монастиря кармеліток, і вже тоді воліла вдатись по допомогу до Пельцера, а не до мого вельмишановного свекра. Скільки всяких проблем довелось нам тоді розв'язувати! Я мусила подаватися кудись із квартири, зоставатись там могла сама тільки Лені, але ж їй лишилося кілька днів до пологів, і ми не могли покинути її саму, отож і перебрались усі до того "підземного радянського раю", як він каже. Тоді вже виявилося, що батько дитини росіянин, але так по-дурному склалося, що записати її довелось на іншого, бо Лені ще з вересня чи жовтня сорок четвертого одержувала материнську картку — це Маргрет напоумила, просто підказала їй прізвище одного солдата, що вмер у госпіталі, якийсь Єндріцкі. Вони занадто поквапилися з цим ділом, навіть не з'ясували спершу, чи не був той небіжчик Сндріцкі жонатий,— і міг би з цього вийти великий скандал із його дружиною, ще й дуже гидкий скандал, як на мене, бо як собі хочете, а не годиться накидати покійникові таке. Ну, це діло я змогла залагодити, коли мене військова адміністрація з середини березня поставила завідувати житловою управою. Тоді я мала й бланки, й печатки, й доступ до всіх інших установ і змогла вернути дитині справжнього батька — Бориса Львовича Колтовського: адже всі міські установи тулились тоді в трьох кімнатах, і ви самі розумієте, що це було неважке діло — забрати батьківство в того сердешного Єндрі-цкі й уладнати все як слід. Та все це робилося вже після другого, коли наші німецькі ідіоти нарешті всі забралися геть — вони ще й шостого числа вішали в місті дезертирів, перше ніж відступили й висадили за собою міст. Аж тоді прийшли американські війська, і ми нарешті змогли вернутися додому з того "підземного радянського раю", але й американці не могли нічого добрати в розгардіяші, вони, мабуть, і самі перелякались, побачивши зруйноване місто — декотрі навіть плакали, надто кілька жінок, перед готелем, що біля собору. А скільки тоді всякого люду висипало зі схованок: німці-дезертири, і росіяни, і югослави, поляки, робітниці з Радянського Союзу, втікачі з концтаборів, навіть кілька євреїв — добери там, хто з них був проти фашизму, а хто за, і кого в який табір укинути. Ті американці, певне, уявляли, що їм буде дуже просто з'ясувати, хто був нацист, а хто ні, але насправді не так воно було просто, як вони по-дитячому наївно гадали.