Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Але наперед йому заскакав підоспі-лий командир сотні, схопив Григорійового коня за вузду.

— Куди V! Вб'ють!.. Там, за повітками, в них другий кулемет.

Ще дво$ козаків і ІІрохір, спішившись, підбігли до Григорія, силою стяг ли його з коня. Він забився у них в руках, крикнув:

— Пустіть, гади!.. Матросню... Всіх!.. Ррруб-баю !..

— Григорію Пантелейовичу! Товаришу Мелехов! Та отямтесь ви! — умовляв його Прохір.

— Пустіть, братці! — вже іншим, упалим голосом попрохав Григорій.

Його відпустили. Командир сотні пошепки сказав Про-хорові:

— Садови його на коня і паняй до Гусинки, — він, видко, захворів.

А сам було пішов до коня, скомандував:

— Сіда-ай!..

Але Григорій кинув на сніг папаху, постояв, заточуючись, і враз скреготнув зубами, страшно застогнав і із спотвореним обличчям почав дерти на собі застібки шинелі. Не встиг сотенний кроку ступити до нього, як Григорій — як стояв, так і впав ниць, оголеними грудьми на сніг.

Ридаючії, стрясаючись від ридань, він, як собака, почав хапати ротом сніг, зацілілий під тином. Потім, в якусь хвилину дивовижного просвітлення, спробував підвестись, але не зміг і, повернувшись мокрим від сліз, спотвореним З болю обличчям до козаків, що стовпились круг нього, крикнув надірваним голосом, що пролунав дико:

— Кого ж рубав !.. — І вперше в житті забився в тяжкому припадкові, вигукуючи, випльовуючи разом з піною, що заклуботалася на губах: — Братці, нема мені прощення!.. Зарубайте, ради бога... в бога мать !.. Смерті... предайте!..

Сотенний підбіг до Григорія, із взводним навалились на нього, обірвали на нім ремінь шаблі та польову сумку, затисли рота, придавили ноги. Але він довго ще вигинався під ними дугою, рив корчійно випростуваними ногами зернястий сніг і, стогнучи, бився головою об збиту копитами, ситу, сяйну від чорнозему землю, на якій народився й жив, повною мірою взяв з життя — багатого на болі й бідного на родості — все, що було йому уготоване.

Лише трава росте на землі, байдужо приймаючи сонце й негоду, живлячись земними життьотворчими соками, покірно хилячись під згубним диханням бур. А потім, кинувши за вітром насіння, так само байдужо вмирав, шелестом віджилих билинок своїх вітаючи осінню сонце, що смерть випромінюй. . .

ХЬУ

Другого дня Григорій, передавши командування дивізією одному з своїх командирів, у супроводі Прохора Зикова поїхав до Вешенської.

За Каргінською, на Рогожінському ставу, що лежав у глибокій западині, рясно плавали, присівши на відпочинок, казарки. Прохір показав у напрямку ставу нагадм, посміхнувся:

— От би, Григоре Пантелейовичу, підбити дикого гусака. То ж то до нього ми б самогону випили!

— Під'їдьмо Ьлижче, А спробую з" гвинтівки. Колись я непогано стріляв.

Вони з'їхали до западини. За виступом бугра Прохір став з кіньми, а Григорій скинув шинель, поставив гвинтівку на запобіжника і поповз мілким ярком, що щетинивсь торішнім сірим бур'яном. Повз він довго, майже не підводячи голову ; повз, як у розвідці до ворожого секрета, як тоді на германському фронті, коли біля Стохода зняв німецького вартового. Злиняла захисна гімнастерка зливалася з зеленувато-бурою закраскою грунту; ярок прикривав Григорія від зірких очей сторожового гусака, що стояв на одній нозі біля води, на коричневому горбку весіннього напливу. Підповз Григорій на ближній постріл, трохи підвівся. Сторожовий гусак повертав, як камінь, зміїного складу голову, насторожено оглядався. За ним сірочорною пеленою врозсип сиділи на воді гуси впереміш з крижнями та головатими нирцями. Тихий гелгіт, крякання, сплески води доносило від ставу. "Можна з постійного прицілу",— подумав Григорій, із затріпотілим серцем притискаючи до плеча приклад гвинтівки, беручи на мушку сторожового гусака.

Після пострілу, Григорій схопився на ноги, оглушений лясканням крил, гагаканням гусячого ключа. Той гусак, в якого він стріляв, метушливо набирав висоту, інші летіли над ставом, клубочучись густою купою. Засмучений Григорій прямо в злетілий ключ вдарив ще двічі, простежив поглядом, чи не падад котрий, і пішов до Прохора.

— Диви! Диви !.. — закричав той, скочивши на сідло, стоячи на ньому на ввесь зріст, показуючи нага§м у напрямку гусячого ключа, що віддалявся в заголубілому просторі.

Григорій повернувся й затремтів з радості, з мисливського хвилювання... Одна гуска, відокремившись від вже вишикуваного гусячого ключа, різко йшла на зниження, притишено й з перебоями працювала крилами. Спиняючись навшпинячки, приклавши долоню до очей, Григорій стежив

За нею поглядом. Гуска летіла геть від стривожено з&-гелготілої зграї, помалу знижаючись, слабнучи в польоті, і враз 3 великої височини каменем поринула вниз, тільки білий підбій крил сліпучо блиснув на сонці.

— Сідай!

Прохір, з усмішкою на ввесь рот, підскакав і кинув повід Григорієві. Вони вчвал вихопились на горбок, пробігли риссю сажнів вісімдесят.

— Ось вона!

Гуска лежала, витягши шию, випроставши крила, неначе пригортала напослідок цю неласкаву землю. Григорій, не сходячи з коня, нахилився, взяв здобич.

— Куди ж вона її куснула? — цікавився Прохір*

Виявилось, що куля наскрізь пробила гусці нижню частину дзьоба, вивернула біля ока кістку. Смерть уже в польоті настигла й вирвала її з вишикуваного трикутником ключа, кинула на землю.

Прохір приторочив гуску до сідла. Поїхали.

Через Дін переправились на баркасах, покинувши коні на Базках.

У Вешенській Григорій спинився на квартирі в знайомого діда, наказав зараз же засмажити гуску, а сам, не являючись до штабу, послав Прохора по самогон. Пили до вечора. У розмові господар прохопивсь скаргою:

— Дуже вже, Григорію Пантелейовичу, засилля в нас у Вешках начальство взяло.

— Яке начальство ?

— Самородне начальство... Кудінов та й інші.

— А що?

— Іногородніх усе тиснуть. Хто з червоними пішов, так з їхніх семей жінок сажають, дівчаток, дідів. Сваху мою за сина посадовили. А це зовсім ні до чого! Ну, хоч би ви, до прикладу, пішли б з кадетами за Дінець, а червоні вашого батечка, Пантелея Прокоповича, до буції-гарні загнали, — адже це неправильно було б ?

— Звичайно !

289

10. Тихий Дін

— А от тутешні власті сажають. Червоні йшли, нікого не кривдили, а ці розсобачились, осатаніли, ну, стриму на них немад!

Григорій підвівся, трохи хитнувся, ПОТЯГШИСЬ ДО НОВІ-' шеної на ліжку шинелі. Він був лише злегка п'яний.

— Прохоре ! Шаблю ! Маузер !

— Ви куди, Григоре Пантелейовичу ?

— Не твод діло 1 Давай, що сказав.

Григорій начепив шаблю, маузер, застебнув і підперезав шинель, рушив просто на майдан, до тюрми. Вартовий, 3 немуштрових козаків, що стояв при вході, перегородив було йому дорогу.

— Пропуск д?

— Пусти ! Відступись, кажуть І

-— Без пропуску не можу нікого пускати. Не велено.

Григорій не встиг і до половини витягти шаблю, як вартовий шмигнув у двері. Слідом за ним, не здіймаючи руки з ефеса, увійшов у коридор Григорій.

— Дати мені сюди начальника тюрми! — закричав він.

Обличчя його побіліло, горбатий ніс хижо погнувся,

брова збочилась...

Прибіг якийсь кривенький козачок, що виконував обов'язки наглядача, визирнув парубійко — писар з канцелярій Незабаром появився і начальник тюрми, заспаний, сердитий.

— Без пропуска — за це знадні? — загримотів він, не пізнавши Григорія і вдивившись в його обличчя, злякано залепетав : — Це ви, ваше ... товаришу Мелехов ? В чім тут справа ?

— Ключі від камер !

— Від камер ?

— Я тобі що, по сорок разів казатиму? Ну! Давай ключі, собачий кляп!

Григорій ступнув до начальника, той позадкував, але сказав досить таки твердо:

— Ключів не дам. Не мадте права!

— Пра — а — ава?..

Григорій заскрипів зубами, вихопив шаблю. В руці Його вона з виском описала під низькою стелею коридора сяйне коло. Писар і наглядачі розлетілись, як сполохані горобці, а начальник притисся до стінки, сам біліший від стінки, крізь зуби процідив:

— Чиніть! Ось вони, ключі... А я скаржитимусь.

— Я тобі вчиню! Ви тут, по тилах позвикали... Хоробрі тут, бабів та дідів сажати!.. Я вас всіх тут перетрясу ! Паняй на позицію, гад, а то зараз зарубаю!

Григорій кинув шаблю в піхви, кулакохм вдарив по шиї переляканого начальника; коліном і кулаками штовхаючи його до виходу, горлав:

— На фронт!.. І-ди!.. І-ди... Таку вашу... Тилова воша...

Виштовхавши начальника й почувши гомін на внутрішньому дворі тюрми, він прибіг туди. Коло входу до кухні стояло тро§ наглядачів; один сіпав приіржавілий затвор японської гвинтівки, гарячою скоромовкою викрикував:

— ... Напад ізробив!.. Відбивати треба!.. В старому статуті як!

Григорій вихопив маузер, і наглядачі наввипередки покотились стежками в кухню.

— Ви — хо — одь !.. Додому !.. — гучно кричав Григорій, розчиняючи двері щільно набитих камер, стрясаючи в'язкою ключів.

Він випустив усіх (коло ста чоловіка) заарештованих. Тих, що з остраху відмовились вийти, силою виштовхав на вулицю, замкнув порожні камери.

Коло входу до тюрми почав купчитись народ. З дверей на майдан сунули арештовані; озираючись, зігнувшись, ішли додому. Із штабу, придержуючи шаблі, бігли до тюрми козаки караульного взводу; спотикаючись, ішов сам Ку-дінов.

Григорій покинув спустілу тюрму останнім. Проходячи крізь натовп, що розступивсь, матерно натаяв жадних до

новин бабів, що шушукались, і, горблячись, поволі ііішов назустріч Кудінову. Нідбіглим козакам караульного взводу, що пізнали й вітали його, крикнув:

— Вертайте на помешкання, жеребці! Ну, чого ви біжите, запалились ? Марш !

— Ми гадали, в тюрмі бунтуються, товаришу Мелехов!

— Писарчук прибіг, каже: "Налетів якийсь чорний, замки збивав!"

— Лжива тривога, виявилось!

Козаки, посміюючись та перемовляючись, повернули назад. Кудінов квапливо підходив до Григорія, на ході доправляючи довге волосся, що вибилось спід кашкета.

— Здоров, Мелехов! В чім річ?

— Здоров, Кудінов! Тюрму вашу розгромив.

— На якій підставі? Що таке?

— Випустив усіх — і край... Ну, чого очі вирячив? Ви тут на яких підставах іногородніх, жінок та дідів сажаете ? Це ще що таке ? Ти гляди мені, Кудінов!

— Сваволити не смій. Це буде са — мо — прав ство !

— Я тобі, в гроб твою, посваволю! Я от викличу зараз свій полк спід Каргінської, так аж чорти вас тут візьмуть !

хитаючи, розгойдуючи, з холодною люттю заше

Григорій враз схопив Кудінова за сировий кавказький пасок

потів

— Хочеш, зараз же відкрию фронт ?.