Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

— Що це значить, добродійко, я вас питаю!

— Пане добродію! — ледь чутно простогнала пані Спарсіт.

— Чого ви тичетесь, куди вас не просять? — гримів Горлодербі. — Як ви смієте стромляти свого довгого носа в мої родинні справи?

Той натяк на найвизначнішу рису зовнішності пані Спарсіт зовсім прибив її. Якось негнучко, мов замерзла, сіла вона на стілець і втупила в пана Горлодербі застиглі очі, повільно тручи рукавичку об рукавичку, наче вони в неї теж замерзли.

— Джозає, синочку! — озвалась пані Пеглер, уся тремтячи. — Рідненький мій! Не сердься на мене! Я не винна, Джозає. Я ж цій панії казала, казала, що тобі не до вподоби буде те, що вона робить, так хіба ж вона мене послухала!

— А нащо ви далися привезти вас сюди? Чого ви їй у коси не вчепились, або зубів не повибивали, або очей не видряпали, або ще чого не зробили? — спитав Горлодербі.

— Синочку! Вона нахвалялася, що з поліцією мене доправить, як я опинатимусь, то я вже радніша була самохіть тихенько приїхати, аніж наробити гвалту в такому… — пані Пеглер несміливо й водночас гордо обвела очима покій, — … у такому розкішному домі. Бігме, я не винна, синочку мій любий, рідний! Я ввесь час жила собі тихенько, Джозає, синку! Я ні разу не зламала нашої умови. Ніколи нікому не казала, що я твоя мати. Я тільки здалеку пишалася тобою. Хіба коли-не-коли приїду до міста, погляну на тебе, нишком потішусь та й вертаюсь додому, і ніхто того не знав, синочку.

Пан Горлодербі, застромивши руки в кишені, як непишний ходив туди й сюди понад довгим обіднім столом, а глядачі жадібно ловили кожне слово з уст пані Пеглер і за кожним дальшим словом щораз дужче й дужче витріщали очі. Уже пані Пеглер і вмовкла, а він усе ходив мовчки туди й сюди, і тому пан Товкматч звернувся до старої жінки, що про неї він чув стільки огуди.

— Я дивуюся, добродійко, — сказав він суворо, — як ви, у ваших літах бувши, не соромитесь називати себе матір’ю пана Горлодербі, після того як замолоду повелися з ним так не по-людському жорстоко!

— Це я б то жорстока? — вигукнула сердешна пані Пеглер. — Це я не по-людському повелася? З моїм любим синочком?

— Це він тепер вам любий став, коли самотужки добився такого становища, еге, добродійко? А тоді, певне, був не дуже любий, як ви його ще немовлям покинули на знущання п’яниці-баби!

— Я покинула мого Джозаю? — скрикнула пані Пеглер, сплеснувши руками. — Хай вам бог простить, пане, що ви таке на мене вигадали й так спаплюжили святу пам’ять моєї бідної матусі! Та вона вмерла на руках у мене, ще як Джозаї й на світі не було. Отямтеся, пане, і покайтесь, поки не пізно!

Вона говорила так ображено й щиро, що пан Товкматч, приголомшений здогадом, що свінув йому в голові, спитав уже лагідніше:

— То ви, добродійко, заперечуєте, що покинули свого сина напризволяще… рости під тином?

— Джозаю під тином! — ужахнулась пані Пеглер. — Та що це ви, пане! Посоромтеся! Мій синочок сам знає і вам те скаже, що батько й мати в нього хоча й небагаті були люди, а любили й кохали його не менш, ніж будь-які пани, й ніколи не шкодували нічого, аби він гарненько письма й рахунків навчився. В мене вдома ще й досі його зошити лежать, можу вам показати! — відмовила пані Пеглер обурено й гордо. — Мій синочок сам знає і вам, пане, скаже, що як помер його тато, коли Джозаї ще тільки дев’ятий рочок ішов, то я сама, бідна вдова, від свого рота уриваючи, в науку його віддала, аби в люди вивести, і не тільки за обов’язок те мала, а й тішилась тим і пишалася. І сам він не лінувався, і хазяїн йому трапився добрий, підсобив зразу, а далі й він уже самотужки побрався вище й вище, вибився в люди, розбагатів та й живе тепер щасливо. А сама я вам, пане, скажу, — бо він вам цього не скаже, — що, хоч мати його тільки крамничку в селі держить, він її не забуває, дає тридцять фунтів річно, цебто більше, ніж мені треба, бо з тих грошей я ще й відкладаю дещицю, і тільки одну умову поставив мені; щоб я сиділа собі вдома, ніде ним не вихвалялась і його не турбувала. Я його й не турбувала ніколи, тільки раз на рік приїду гляну на нього, так щоб він і не знав. І так воно й треба, — додала сердешна бабуся в матерньому самозреченні, — щоб я сиділа собі вдома, бо я знаю, що, живши тут, я б його не раз осоромила як селючка, і я більше нічого й не хочу, досить з мене й того, що я можу пишатися своїм Джозаєю сама перед собою і любити його задля нього самого, а не задля якої віддяки. А за вас, пане, мені аж соромно, що таке на мене подумали, — сказала наприкінці пані Пеглер. — І в цьому домі я ще ніколи не була й не хотіла тут бути, коли вже мій синочок сказав "ні". І тепер би мене тут не було, якби не привели силоміць. А вам сором, пане, закидати мені, що я була погана мати своєму синові, перед віччю в нього, коли він сам може сказати, як воно направду!

Присутні — ті, що стояли долі, й ті, що позлазили на стільці, — співчутливо загомоніли, і пан Товкматч безневинно відчув себе у вельми ніяковому становищі. Та ось пан Горлодербі, що доти безперестану ходив понад столом туди й сюди, чимдалі дужче й дужче надимаючись та червоніючи, враз зупинився.

— Мені не зовсім зрозуміло, — почав він, — з якої це нагоди мене вшанувало своєю увагою стільки гостей, але я не буду допитуватись. Коли мої гості задовольнилися, то, може, вони будуть ласкаві розійтися, як же не задовольнилися, то я однаково прошу їх розійтися. Я не зобов’язаний давати комусь звіт про свої родинні справи. Я цього нікому не обіцяв і не збираюся робити. А отже, ті, хто сподівається від мене якогось пояснення з цього приводу, будуть розчаровані — головно Том Товкматч, про що я його зразу попереджую. Що ж до пограбування банку, то тут із моєю матір’ю вийшла помилка. Якби не чиясь настирність, то цієї помилки ніколи б не сталось, а я ніколи й ні в чому не любив настирності. Бувайте здорові!

Та хоч як бундючно вимовляв він ті слова, стоячи біля дверей і держачи їх відчинені, щоб непрохані гості виходили, — роблена його пиха здавалася вкрай жалюгідна й безглузда. Викритий чванько-смиренник, що всю свою бучну славу збудував, як виявилось, на брехні, на хвальбі не менш далекій від щирої правди і не менш гидкій, ніж якби він вихвалявся уявним вельможним родом (а що може бути гидше!), він являв собою справжнє посміховище. Повз нього низочкою виходили у двері люди, і він знав, що ті люди рознесуть почуте по всьому місту, що тепер з нього сміятиметься кожне, кому не ліньки, і якби цьому хвалькові втяли вуха, навряд чи й тоді б він міг здаватись упослідженіший. Навіть нещасливій пані Спарсіт, що нараз скотилася з вершини тріумфу в безодню відчаю, і тій було легше, ніж Джозаї Горлодербі з Кокстауна, цьому визначному чоловікові, що самотужки вибився… в дурисвіти.

Рейчел і Сесі, покинувши пані Пеглер ночувати ту ніч у синовому домі, дійшли разом до брами Кам’яної Осади й там попрощались. Ще не відійшли вони далеко від оселі пана Горлодербі, як їх наздогнав пан Товкматч. Дорогою він дуже співчутливо говорив про Стівена Бездола й висловив надію, що тепер, коли розвіялась підозра на пані Пеглер, і йому буде легше виправдатись.

Що ж до Тома, то він і цього разу, як завжди останнім часом, не відходив від Горлодербі. Йому, певне, здавалося, що він більш-менш убезпечений, поки Горлодербі не може нічого виявити без його відома. Сестри він не провідував і взагалі, відколи вона повернулася до батьківського дому, бачив її тільки раз — того вечора, коли разом з Горлодербі, так само не відходячи від нього, приводив до неї Рейчел.

А в сестриних думках непутящого й невдячного хлопця повивала страшна таємниця, така страшна, що вона боялася й сама собі висловити жахливі свої підозри. Така сама невиразна й грізна думка майнула і в голові у Сесі того вечора, коли Рейчел сказала їй, що Стівена хтось міг прибрати з дороги, боячись, щоб той, повернувшись, не висвідчив його. Луїза нікому не признавалася, що має підозру на брата за той грабунок, ані Сесі не ділилася з нею своїми здогадами — хіба тоді, як перезирнулися нишком, коли пан Товкматч схилив на руку свою посивілу голову; але тим єдиним поглядом вони сказали одна одній усе, і обидві те знали. Але нова їхня підозра була така гнітюча, витала над обома такою моторошною примарою, що кожна гнала її від себе, і подумати боячись, що та примара може з’явитися другій.

А щеня чимраз дужче підбадьорювало себе й кокошилось. Коли Стівен Бездол не злодій, то нехай з’явиться. Чого ж він не показується?

Минула ще одна ніч, і ще день, і ще ніч. Стівена Бездола не чути. Де він подівся й чому не повертається?

Розділ VІ. ЗІРКА

У неділю випав погожий осінній день, ясний і прохолодний. Сесі з Рейчел зійшлися рано-вранці й вирядилися на прогулянку за місто.

Через те що Кокстаун посипав попелом не тільки свою голову, а й сусідські — за прикладом усіх тих святенників, що спокутують свої гріхи, надягаючи волосяниці на інших, — його мешканці, як кому з них забагнеться трохи чистого повітря (далебі, не найгріховніша з світових марнот), звичайно від’їздили на кілька миль від міста залізницею, а далі вже йшли гуляти або ж розташовувалися де-небудь на травиці. Так само вибралися з міського чаду й Сесі з Рейчел, доїхавши потягом до однієї станції на півдорозі між Кокстауном і садибою пана Горлодербі.

Хоч на зеленому краєвиді то там, то там чорніли купи вугілля, все ж інде було й зелено, і росли дерева, і співали жайворонки (незважаючи на неділю), і в повітрі віяло пахощами, і над усім синіло склепіння ясного неба. Вдалині з одного боку виднів пасмом чорної імли Кокстаун, з другого здіймалися розлогі пагорби, а з третього небо над обрієм ледь-ледь світліло — там було море. Під ногами в них буяла густа трава, по ній прегарно миготіли тіні від гілля, пишно зеленіли живоплоти, і всюди панував спокій. Не стугоніли паровики над війстями шахт, не ходили по витоптаному колі старі, худі шкапи, на короткий час позупинялися всі колеса, і саме велике земне колесо неначе оберталось навдивовижу рівно й тихо.

Рейчел і Сeci йшли то просто полем, то тінистими путівцями, часом переступаючи рештки огорож, такі струхлілі, що вони падали від самого дотику ноги, а подеколи минаючи порослі травою купи битої цегли й колод, що значили собою покинуті шахти.