Тяжкі часи - Діккенс Чарлз
Відколи вона з Луїзою стрілись поглядами, обидві ні разу не вимовили Стівенового ім’я і взагалі не згадали за нього вголос; і навіть коли пан Товкматч знімав річ про грабунок, вони відразу звертали на щось інше.
Минули два призначені, дні, і три доби минули, а Стівен Бездол не приходив, ані звістки про себе не давав. Четвертого дня Рейчел, вірячи в Стівена так само непохитно, але вирішивши, що він не одержав її листа, пішла до банку й показала листа від нього з адресою: він мешкав у одному з численних робітничих селищ, осторонь залізниці, миль за шістдесят від Кокстауна. Туди послано людей, і все місто чекало, що другого дня Стівена привезуть.
Увесь той час щеня ходило назирці за паном Горлодербі, наче його тінь, помагаючи йому в усіх його заходах. Воно страшенно хвилювалось, було наче в гарячці, пообгризало нігті до живого м’яса, голос йому захрип, а губи посмагли, аж почорніли. На станції, як прийшли зустрічати потяг, що мав привезти підозрюваного, воно пропонувало забитись навзаклад, що Бездол не приїде, бо він утік перше, ніж прибули послані по нього люди.
Щеня мало рацію. Посланці вернулись самі. Рейчелиного листа було відіслано з Кокстауна й доручено Бездолові; тої ж години він зник із селища, і більше ніхто його не бачив. Тепер у кокстаунців лишився тільки один сумнів: чи Рейчел, писавши йому, справді вірила, що він повернеться, чи просто попередила його, щоб він утікав. Щодо цього думки розходились.
Минуло шість днів, і сім днів минуло, пішов другий тиждень. Нещасне щеня сяк-так підбадьорилось і стало задирливе: "Чи справді то він грабіжник? Ще й питаєте! Коли ні, то де ж він подівся і чого не повертається?"
Де він подівся й чого не повертається? В нічній тиші відлуння власних щенятиних слів, що за дня розносилось бозна-як далеко, поверталось до нього натомість і не давало йому заснути до ранку.
Розділ V. КОГОСЬ ЗНАЙДЕНО
Минула ще одна доба, і ще одна. Стівен Бездол не з’являвся. Де він подівся, чого не повертається?
Щовечора Сесі приходила до Рейчел додому й сиділа з нею в її чепурненькій кімнатці. Цілий день Рейчел працювала, як мусять працювати трудящі люди попри всі свої турботи. Димовим гадюкам байдуже було, хто пропав, кого знайдено, хто виявився чесним, а хто злодієм; тихобожевільні слони, як і споборники фактів, не відступались від заведеного ладу, хоч би що сталося. Минула ще одна доба, і ще одна, а одноманітності не порушувало ніщо. Навіть зникнення Стівена Бездола помалу ставало звичною річчю, не дивовижнішою за будь-яку з кокстаунських машин.
— Тепер, либонь, — сказала Рейчел, — у цілому місті й двадцятьох душ не зосталося таких, щоб вірили, що сердега нічим не винен.
Вона зверталась до Сесі, що сиділа з нею в кімнатці, освітленій тільки світлом вуличного ліхтаря на розі. Сесі прийшла, як уже смеркло, і сіла біля вікна чекати, поки Рейчел повернеться з роботи. Там Рейчел її застала, там вони й сиділи відтоді, не потребуючи яснішого світла для сумної своєї розмови.
— Якби мені господь не послав вас та не мала я з ким і словом перекинутися, — казала далі Рейчел, — то я б, може, й ума вже рішилася, так мені часом тяжко буває. Та ви мені піддаєте надії й сили. Ви ж таки вірите, що безвинність його вийде наверх, хоч би як усе проти нього свідчило?
— Вірю з усього серця, — відповіла Сесі. — Коли ви, Рейчел, не вважаючи ні на що, така певна за нього, то не може того бути, щоб ви помилялись! І я, дивлячись на вас, вірю в нього так, неначе сама знала його, як ви, всі ті тяжкі роки.
— Так, любонько моя, — відмовила Рейчел тремтячим голосом, — знала я його всі ці роки і бачила, який він терплячий та який непохитно чесний і добрий, і якщо я навіть ніколи вже більше не почую про нього, то й до ста років доживши, в останню свою хвилину скажу: бог мені свідок, що я ні разу ні на мить не стратила віри в Стівена Бездола!
— Ми, Рейчел, у Кам’яній Осаді всі віримо, що раніш чи пізніш підозра спаде з нього.
— Ой, любонько, — сказала Рейчел, — що більше я бачу, як ви всі там у його безвинність вірите, і що дужче чую вашу ласку, як оце ви сюди приходите зі мною посидіти та розрадити мене і не боїтеся, що нас люди разом побачать, хоч на мені самій ще підозра лежить, то прикріш мені робиться, що я такого наговорила молодій пані, так погріхувала на неї. І все ж…
— А тепер ви вже нічого на неї не думаєте, Рейчел?
— Тепер ні, як через вас спізнала її ближче. Але однієї думки не можу я збутися…
Вона заговорила так тихо й замислено, ніби сама до себе, що Сесі, хоч і сиділа зовсім поруч, мусила уважно прислухатись.
— Однієї думки не можу я збутися — що хтось лихе діло зробив. Не знаю, хто він, не знаю, як і нащо він те зробив, тільки боюся, що хтось прибрав Стівена з дороги. Я боюся, що якби Стівен вернувся сам та довів, що він не винен, то цим би він когось іншого висвідчив, отож той лиходій, аби до цього не допустити, десь його підстеріг та й прибрав з дороги.
— Це страшна думка, — мовила Сесі, збліднувши.
— Еге ж, страшно думати, що його, може, вбито.
Сесі здригнулася й поблідла ще дужче.
— Як западе воно мені в голову, — провадила Рейчел, — а воно часом таки западає, хоч як я силкуюся його не пускати: то рахую за роботою до тисячі й далі, то без кінця переказую собі всі віршики, які вчила ще малою, — отже, як западе воно мені в голову, то я роблюсь наче несамовита, наче в пал мене кидає, і я б кудись ішла, кудись бігла світ за очі, хоч яка втомлена. Ось і тепер я мушу походити, поки спати лягатиму. Я вас проведу додому.
— А може, він занедужав, вертавшися, — сказала Сесі, кволо намагаючись дати їй хоч марну крихту надії, — та зостався в якому-небудь містечку при дорозі, поки оклигає.
— Але ж його ніде нема. Його скрізь там шукали і не знайшли.
— Правда, — неохоче погодилась Сесі.
— Він би дійшов сюди пішки за два дні. А якби підбився йдучи, то я на той раз йому й грошей у листі послала, думала, може, своїх йому не стане.
— Сподіваймося, що завтра чогось кращого діждемо. Ну, ходімо надвір, Рейчел.
Сесі ласкаво запнула їй лиснючі чорні коси хусткою — так само, як Рейчел запиналася завжди, — і вони вийшли. Вечір був ясний і теплий, то там, то там на розі стояли купкою й гомоніли робітники, одначе більшість їх у ту годину саме вечеряли й на вулицях було не дуже людно.
— Ви вже спокійніша, Рейчел, і рука у вас не така гаряча.
— Та мені легше стає, любонько, як пройду трохи та свіжого повітря хоплю. От коли не можна, отоді мені млосно й у голові мішається.
— Глядіть тільки не заслабніть, Рейчел, бо ж Стівен щохвилини може вернутись і вашої помочі потребуватиме. Завтра субота. Коли не буде жадних вістей, поїдьмо в неділю вранці за місто, погуляймо, щоб ви набралися сили ще на тиждень. Хочете?
— Гаразд, любонько.
Вони саме дійшли до вулиці, де стояв будинок пана Горлодербі, і звернули в неї, бо Сесі малося йти додому саме тудою. До Кокстауна щойно прибув якийсь потяг, і з вокзалу в усі кінці мчали візники, гуркочучи по брукові. Коли Сесі з Рейчел поминали оселю пана Горлодербі, кілька повозів їхало й поперед них, і позад них, і нараз один з тих задніх так прикро спинився проти дверей, що обидві аж озирнулись мимохіть. При яскравому світлі газового ліхтаря, що горів над дверима, вони побачили в повозі пані Спарсіт, чимось до нестями схвильовану. Вона силкувалась відчинити дверцята, а загледівши Рейчел і Сесі, крикнула їм, щоб вони зачекали.
— Який щасливий випадок, що ви тут! — вигукнула пані Спарсіт, коли візник випустив її. — Сама доля вас сюди привела! — потім сказала до когось усередині повоза: — Виходьте, добродійко! Виходьте, а то ми вас витягнемо силоміць!
І тоді з повоза вийшла не хто інша, як таємнича бабуся. Схопивши її за комір, пані Спарсіт вигукнула владно:
— Не підходьте до неї ніхто! І не торкайтеся! Я її знайшла, і вона моя! — а тоді звеліла, вивернувши навиворіт першого свого наказа: — Заходьте, добродійко! Заходьте, а то вас затягнуть силоміць!
Таке видовище — жінка з подобою римської матрони, що вхопила за горлянку стару бабу й тягне в чийсь дім, — будь-коли й будь-де спокусило б усіх щиро англійських роззявляк, яким пощастило таке диво побачити, вбгатись і самим до того дому та додивитися всю пригоду до кінця. А ще як у тому домі живе власник недавно обікраденого банку й ціле місто знає, що злочину ще не розгадано, — тоді вже ніяка сила не втримала б їх: за такою необорною принадою вони б поперлись туди, хоч би там мала ось-ось завалитися стеля. Отож усі випадкові свідки тієї події, душ із двадцять п’ять, усе найулізливіші сусіди, негайно збіглись, обступили Сесі, Рейчел і пані Спарсіт із її здобиччю, і вся та юрма безладно ввалила до їдальні пана Горлодербі, де ті, хто був ззаду, не гаючи ні хвилини, позлазили з ногами на стільці, щоб бачити все не гірше за передніх.
— Покличте пана Горлодербі! — гукнула пані Спарсіт. — Рейчел, ви знаєте, хто це?
— Пані Пеглер, — відповіла Рейчел.
— Ще б пак ні! — закричала пані Спарсіт у захваті. — Покличте пана Горлодербі. Відійдіть, не підступайте ніхто!
Старенька пані Пеглер, знічено кутаючись у хустку від цікавих очей, щось благально зашепотіла до неї.
— Мовчіть! — уголос відрубала пані Спарсіт. — Я вам дорогою двадцять разів казала, що не відпущу вас, поки не доручу йому самому.
Ту хвилину надійшов сам пан Горлодербі в супроводі пана Товкматча й щеняти, що з ними він радився в себе нагорі. Загледівши у своїй їдальні цілий гурт непроханих гостей, він радше здивувався, ніж зрадів.
— Що це таке? — спитав він. — Пані Спарсіт, що сталося?
— Пане добродію, — відповіла поштива жінка, — я маю це за велике щастя, що зуміла приставити перед ваші очі особу, яку ви так жадали знайти. Палко бажаючи зняти тягар з вашої душі, я звела докупи всі вбогі відомості про можливе місце пробування цієї особи, які лише, змогла здобути від оцієї ось жінки, Рейчел, що так до речі опинилась тут, аби її висвідчити, і зуміла добитись успіху — привезти її до вас, хоч як вона, самі розумієте, опиралася. Звісно, це діло коштувало мені немалої мороки, але там, де треба прислужитися вам, будь-яка морока для мене втіха, а холод, голод і спрага — найкраща нагорода.
На тому пані Спарсіт умовкла, бо щойно пан Горлодербі розгледів стареньку пані Пеглер, на обличчі його виступили у дивовижній суміші всі барви й усі відтінки щонайприкрішого збентеження.
— А це що таке? — ревнув він у страшному гніві на сторопілу пані Спарсіт.
