Тяжкі часи - Діккенс Чарлз

— Тепер не час для листів! Нікому не раджу торочити Джозаї Горлодербі з Кокстауна про якісь там листи, коли він у такому настрої, як оце тепер!

— Горлодербі, — сказав пан Товкматч остережливо, — я вам кажу про дуже поважного листа, що я вам написав про Луїзу.

— А я, Томе Товкматчу, — знову гримнув Горлодербі, розлючено ляскаючи долонею по столі, — кажу вам про одну дуже поважну звістку, що я одержав про Луїзу. Пані Спарсіт, підійдіть, прошу вас, ближче!

Нещасна жінка почала викладати своє свідчення, однак голосу її зовсім не було чутно, і вона тільки жалібно показувала на своє захрипле горло та стражденно кривилася. Врешті панові Горлодербі урвався терпець, і він схопив її за плече та струсонув як слід.

— Як ви не можете розповісти, добродійко, то я сам усе розповім, — сказав він. — Не така тепер хвилина, щоб панії, хоч би й якого високого роду, харчати та кривитись, немов вона крем’яхи ковтає. Томе Товкматчу, пані Спарсіт нещодавно трапилось ненароком підслухати в гаю одну розмову між вашою дочкою і вашим дорогим високородним приятелем, паном Джеймсом Гартгаусом.

— Он як? — озвався пан Товкматч.

— Еге ж, он як! — передражнив його Горлодербі. — І в тій розмові…

— Не треба переказувати мені її зміст, Горлодербі. Я знаю, що сталося.

— Ах, знаєте? — витріщився Горлодербі на свого тестя, навдивовижу спокійного й примирливого. — То, може, ви й те знаєте, де ваша дочка тепер?

— Аякже! Вона тут.

— Тут?

— Любий мій Горлодербі, перш за все я б вас попрохав не галасувати так. Луїза тут. Щойно їй пощастило спекатися того чоловіка, що його ви оце згадали і що з ним, на превеликий мій жаль, ви познайомились через мене, вона зразу подалась сюди шукати захисту. Я сам тоді тільки-но повернувся з Лондона, коли вона прийшла до мене, в оцю кімнату. Вона приїхала першим же потягом до Кокстауна, а тоді прибігла до Кам’яної Осади пішки, в страшенну бурю, і стала переді мною майже не при тямі. І, звичайно, від тої хвилини ввесь час була тут. Тож прошу вас дуже, задля вас самого й задля неї, заспокойтеся.

Пан Горлодербі якусь хвильку мовчки водив виряченими очима в усі боки, тільки не в бік пані Спарсіт, а тоді, раптово повернувшись до небоги леді Скеджерс, сказав сердешній жінці:

— Ну то що, добродійко? Ми були б дуже раді почути від вас, чим ви сподіваєтесь виправдати оце ваше гасання по всій країні без ніякої поклажі, крім пустих брехень!

— Пане добродію, — просичала пані Спарсіт, — мої нерви тепер так прикро розхитані, а здоров’я так тяжко підірване вірною моєю службою вам, що я можу тільки шукати утечища в сльозах. (Що вона й зробила негайно).

— Знаєте що, добродійко? — відповів Горлодербі. — Я не хочу сказати вам нічого такого, чого б не годилося казати жінці з доброго роду, та все ж мушу зауважити, що, по-моєму, ви можете шукати утечища ще в одному місці, а саме в повозі. А що той повіз, яким ми сюди приїхали, стоїть біля дверей, то дозвольте мені провести вас до нього й відрядити додому, до банку; приїхавши ж туди, раджу я вам, устроміть ноги в чимгарячішу воду, яку лишень можете витерпіти, а лігши в ліжко, випийте склянку гаряченного рому з маслом.

По тих словах пан Горлодербі подав праву руку залитій слізьми дамі й повів її до вищезгаданого екіпажа; дорогою вона раз у раз жалібно чхала. За хвильку він повернувся до кабінету сам.

— З вашої міни, Томе Товкматчу, я бачив, що ви хочете зі мною поговорити, — знову почав він. — Ну що ж, прошу. Тільки я вам зразу кажу: я тепер не в дуже мирному настрої, бо вся ця історія однаково мені не до смаку, і взагалі я вважаю, що ваша дочка не виявляла мені такої відданості й послуху, яких Джозая Горлодербі з Кокстауна має право сподіватись від своєї дружини. Я знаю, що у вас про це є своя думка, але й у мене є своя. І якщо ви хочете зараз сказати щось навкір моїм відвертим словам, то ліпше цього не робіть.

Бачивши, що пан Товкматч поводиться лагідніше, ніж звичайно, пан Горлодербі тим дужче силкувався поводитись якомога крутіше. Така вже була його щира вдача.

— Любий мій Горлодербі… — почав був на відповідь пан Товкматч.

— Вибачайте, — відрубав Горлодербі, — але я волію не бути для вас дуже любим. Це насамперед. Бо як я роблюся комусь дуже любий, то звичайно виявляється, що мене хочуть убрати в шори. Я говорю з вами не дуже чемно, але ви й самі знаєте, що я не дуже чемна людина. Як ви любите чемність, то вам відомо, де її шукати. У вас же є високородні приятелі, то вони вам можуть постачити цього добра скільки вам захочеться. А я такого краму не тримаю.

— Горлодербі, — налягав пан Товкматч, — усім нам трапляється помилятись…

— А я гадав, що ви ніколи не помиляєтесь, — знову впав йому в річ Горлодербі.

— Може, я й сам так гадав. Одначе, кажу, всім нам трапляється помилятись. І я був би вам дуже вдячний, якби ви трохи стримались та не натякали мені раз у раз на Гартгауса. Я не збираюсь зачіпати в цій розмові вашу з ним приязнь та гостинність, що ви йому виявили, отож, будь ласка, не тикайте ним і ви мені раз у раз у вічі.

— Та я ні разу й імення його не згадав! — відказав Горлодербі.

— Ну гаразд, гаразд, — мовив пан Товкматч терпляче, навіть покірливо. Тоді хвильку замислено помовчав і нарешті сказав: — Горлодербі, я маю підстави сумніватись, чи добре ми розуміли Луїзу.

— Хто це "ми"? — визвірився Горлодербі.

— Ну, хай буде "я", — відповів пан Товкматч. — Я маю сумнів, чи так, як треба, я розумів Луїзу. Я маю сумнів, чи добре я їй дав виховання.

— Оце ви правду сказали, — підхопив Горлодербі. — Отут я з вами згоден. Нарешті й вам свінуло, еге? Виховання! Я вам скажу, що таке виховання: коли тебе витурять утришия за двері, і живи, мовляв, чим знаєш, хоч би й самими стусанами. Оце я називаю вихованням!

— Все ж, гадаю, ваш добрий розум підкаже вам, — лагідно домовляв йому пан Товкматч, — що цю систему, хоч би які вона мала переваги, не завжди можна застосовувати до дівчат.

— Не бачу, з якої речі, — вперто відповів Горлодербі.

— Ну дарма, — зітхнув пан Товкматч, — зараз не варто вдаватись у це питання. Запевняю вас, що мені зовсім не хочеться з вами сперечатись. Я лише хочу, скільки моєї змоги, направити лихо і сподіваюся, що ви, Горлодербі, з вашої доброї ласки мені в тому поможете, бо мені тепер дуже тяжко.

— Я ще не добрав, куди це ви хилите, а тому нічого наперед обіцяти не можу, — ще затятіше відмовив Горлодербі.

— Сталося так, любий мій Горлодербі, — провадив пан Товкматч так само журно і примирливо, — що за кілька годин я дізнався про Луїзину натуру більше, ніж за всі попередні роки. Це не моя заслуга, мені відкрито очі силоміць, і то вельми болюче. Тепер я гадаю — ви, Горлодербі, певне, здивуєтесь, почувши таке від мене, — тепер я гадаю, що в Луїзиній вдачі є риси, які… яким не приділялось належної уваги, і тому… І тому вони розвивалися збочено. І я хотів вам сказати, що… що якби ви ласкаво підтримали мої зусилля, погодившись, що їй треба на якийсь час дати цілковитий спокій… полишити її на саму себе, щоб у ній відродилися її кращі якості… та сприяти тому ласкою й увагою… то так було б краще і для її щастя, і для вашого, і для мого. Ви ж знаєте, — докінчив пан Товкматч, прикривши рукою очі, — що Луїзу я з усіх своїх дітей найдужче люблю.

Слухавши ті слова, загонистий Горлодербі так надувся й почервонів, неначе його ось-ось мав ударити, а може, й справді трохи не вдарив грець. Хоч йому аж вуха збуряковіли, проте він стримав своє обурення й спитав:

— То це ви хочете на якийсь час зоставити її в себе?

— Я… я хотів порадити вам, любий мій Горлодербі, щоб ви дозволили Луїзі трохи погостювати в Кам’яній Осаді, побути вдвох із Сесі (цебто з Сесілією Джуп), що її розуміє і що з нею в Луїзи щира приязнь.

— З усього цього, Томе Товкматчу, — сказав Горлодербі, підвівшись і застромивши руки в кишені, — я бачу, що ви гадаєте, ніби межи мною й Лу Горлодербі, як то кажуть, немає злагоди?

— Я відчуваю, що Луїза тепер у незлагоді з… майже з усім тим оточенням, що я для неї добрав, — скрушно відповів батько.

— Ну, то слухайте, Томе Товкматчу, — почав зчервонілий ще густіше Горлодербі, широко розставивши ноги й застромивши руки ще глибше в кишені, а чуприна йому колихнулась, мов трава під бурею його гніву. — Ви своє сказали, тепер я скажу своє. Я кокстаунець. Я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Я знаю кожну цеглину в цьому місті, знаю всі фабрики в ньому, і всі комини, і дим з усіх коминів, і всіх робітників у цьому місті. І знаю дуже добре. Це все справжнє. Та як хто-небудь починає мені торочити про щось вигадане, то я йому, хоч би хто він був, завше кажу в вічі, що в нього на думці. В нього на думці черепаховий суп та дичина з золотої ложки. І ще він хоче, щоб його возили в кареті шестернею. Оце й вашій дочці того забаглося. Та як ви думаєте, що їй треба дати все, чого вона хоче, то доведеться вам самому його для неї добувати, бо від мене, Томе Товкматчу, вона цього не діжде.

— А я, Горлодербі, сподівався, що ви після мого прохання заговорите не таким тоном, — сказав пан Товкматч.

— Стривайте, — відрубав Горлодербі, — ви, здається, своє вже сказали. Я вас дослухав, тепер будьте ласкаві й ви дослухати мене, не хитруючи. Бо мені й так прикро бачити, що Том Товкматч розкис і зрікся своїх принципів, то принаймні не завдавайте мені ще більших прикрощів, почавши хитрувати. Ви дали мені наздогад, ніби межи мною й вашою дочкою є, мовляв, якась незлагода. Ну, на це я вам мушу відповісти, що, по-моєму, незлагода таки справді є, та ще й дуже велика, і полягає вона в тому, що ваша дочка не вміє належно цінувати свого чоловіка й не відчуває так, як повинна б відчувати, що він, грім побий, учинив їй велику честь, одружившися з нею! По-моєму, ясно сказано.

— Горлодербі, але ж це нерозумно, — не здавався пан Товкматч.

— Та невже? — відмовив на те банкір. — Дуже радий, що ви так гадаєте. Бо коли Том Товкматч, набравшися нової мудрості, каже мені, що мої слова нерозумні, то я зразу впевняюся, що вони з біса розумні. Слухайте ж, будь ласка, далі. Ви знаєте, з якого я поріддя, і знаєте, що я замолоду по багато років не купляв собі шнурків, бо не мав черевиків. А тим часом — хоч вірте, хоч ні, це ваше діло — є такі жінки, не прості, а природжені леді, з вельможних родів — вельможних! — що трохи не моляться на ту землю, по якій я ступаю.

Горлодербі вистрелив те, мов бомбу, на голову тестеві.

— А ваша дочка, — провадив він, — зовсім не з вельможного роду.