Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

А мені й це було неможливо. Обидва фронтони були відкриті. Підлогу зроблено з планок дикої арекової пальми. Помітно було також потяг до прикрас: кінці сволока, що виставали, були вирізьблені на взірець крокодилячої голови (за словами тубільців, в озері водиться багато крокодилів).

Я нарисував портрет старшого вуоусірау, так званого "капітана", та одного з його людей (найвродливішого й найвищого), а також портрети двох жінок – капітанової дружини та дочки. З відомостей, які я зібрав, виявилося, що число всіх вуоусірау не переважає тридцять п'ять – сорок душ, беручи сюди чоловіків, жінок і дітей.

Мені хотілося вивідати те, чого я не міг дізнатися ранком, а саме: скільки років тому вода в озері була висока й коли вона знизилась. Я добрав для цього такого способу: показуючи на кількох дітей, я спитав, чи бачили ці діти високу воду; виявилося, що ні – вони народились далеко пізніше. Я перейшов до інших – підлітків, – також – ні. Я показав на капітанову дочку, яку звали Сосі; цього разу мені пощастило: батько сказав, що саме невдовзі перед тим, як Сосі народилася, вода в озері раптом знизилась. Цій дівчинці не можна було дати більше як чотирнадцять років. Отже, виявляється, що десь чотирнадцять років тому вода Камака-Валлар знизилась; відтоді, як одностайно казали всі тубільці, вода трималася на тому ж самому рівні. Однак були ще й інші питання. Я знову почав допитуватися людей, чи пам'ятають вони, коли вода знизилась до того рівня, на якому вона була чотирнадцять років тому. Виявляється, що ніхто не бачив і ніхто не пам'ятає оповідань старших людей про підвищення рівня води. Найстаршому з вуоусірау, які стояли навколо мене, було сорок п'ять років. Отже, виходить, що вода в озері підвищилася перед 1825 роком.

Проте є певний доказ того, що вода в озері була колись на далеко нижчому рівні, ніж тепер, метрів, може, на сорок або й нижче, бо в багатьох місцях уздовж берега видно самі тільки верхівки дерев. Щоб вирости до того обсягу, якого досягли дерева, що стоять тепер у воді, треба не одного десятка років. Отож усередині минулого століття вода в озері Камара-Валлар була на далеко нижчому рівні. Озеро було куди менше проти теперішнього, і береги його, які тепер під водою, були вкриті рослинністю.

Годині о третій пополудні я мусив рушити назад до урумбаю, бо ні в мене, ні в моїх супутників, ба навіть у вуоусірау не було чого їсти.

Вуоусірау позапихали собі у волосся, за пояс та за браслети на руках і ногах різнокольорове листя, і отак ми спустилися в Аріку, де нас дожидали урумбай та піроги. Того ж вечора я рушив на стару стоянку біля острова Кайра в супроводі дев'ятьох пірог. Вигляд цієї процесії був характерний: усі хотіди перегнати один одного, лишаючи, проте, урумбай завжди попереду. На кожній пірозі було багато народу, жінки й діти; всі співали й кричали, намагаючись перекричати одне одного. На трьох пірогах, не закритих покрівлею, де були тільки чоловіки, один з тубільців виконав войовничий танець. Стоячи на платформі, він то стрибав, вимахуючи руками, то співав, причому крик його переходив на скавуління; іноді він щосили рубав повітря своїм парангом або, схопивши лук, пускав високо в повітря стріли; іноді, набравши в жменю піску з ящика з вогнищем, він спритно кидав пісок угору.

На довколишніх горах громадилися чорні хмари, й заносилось на дощ, тому багато тубільців заходилося "заворожувати грозу", причому вони зверталися лицем до хмари, раз у раз погрожуючи їй пальцем або тою річчю, що була в них у руці, й старанно щось бурмотіли.

Ввечері, відпочивши трохи після прогулянки, я був на березі й бачив тубільні танці, де чоловіки відіграють головну роль.

Дощ змусив мене повернутися на урумбай, але він не завадив тубільцям танцювати; гамір тривав далеко за північ.

24 березня

Вітер був несприятливий увесь день, отож надвечір ми дісталися тільки до Вайкали, на північному березі острова Айдуми. Коло самого берега стояла хатина, або, точніше, руїни її. За тутешнім звичаєм по смерті господаря хатину його покидають, бо, за повір'ям, жити в ній небезпечно. В хатині Вайкали уже багато років ніхто не жив, і покрівля її була мов решето, стовпи ледве трималися, а підлога завалилась би, тільки-но ступи на неї. Мої матроси скористувалися старою линвою, яку знайшли в хатині, та кількома дошками.

26 березня

Близько Другої години пополудні ми підійшли до східного піщаного берега маленького острівця Лакахія, що буває заселений тільки тимчасово, коли, наприклад, торговельна прау кидає неподалеку якір. Мої люди подалися по воду на південний берег, де є, кажуть, невелике водоймище дощової води, яка виявилася солонуватою на смак. На піщаному березі розкидано грудки кам'яного вугілля, поклади якого відомі тут уже давно.

Набравши води, ми подалися вздовж низенького південного берега й, пропливши затоку Терера та острівець Нія, прийшли до входу в затоку Куруру. Берег був болотяний і вкритий мангровими деревами. Людей ми помітили тільки коло мису Ваймета. У відповідь на наш постріл показався високий стовп диму. Коли ми під'їхали ближче, тубільці бігали берегом, махали знятою одежиною та підкидали вгору пісок, що й видавалося здалека маленькими хмарами диму. Години зо дві мої люди перегукувалися з папуасами, та тубільці не зважувалися наблизитись і, дарма що в них були піроги, кидалися навтікача, тільки-но урумбай сунув у їх бік. Імена "Оран-Серам", "Гесір" не допомагали нам. Тоді я вирішив спробувати, чи не зможе вигляд білої людини привабити їх. Я вийшов з каюти, звелів людям замовкнути й сказав по-малайському, що, коли вони підійдуть, я дам їм тютюну. На мій подив, мені пощастило. Спочатку вони наблизилися трохи, але потім, наважившись, підійшли ближче, а далі й до самого борту; та зійти на палубу вони відважилися тільки після того, як я підняв завісу моєї каюти й вони пересвідчилися, що там немає схованих озброєних людей. Переконавшись у своїй безпеці, вони з криком злізли на урумбай, почали обіймати всіх, голосно говорити, сміятись і все ж таки часом боязко озиралися довкола. Я міг, проте, зауважити, що ці веселощі були тільки маскуванням. Таке недовір'я цілком зрозуміле. Скільки разів цих людей грабували, били, хапали в рабство. Самий тільки тидорський принц Амір кілька років тому вивіз, кажуть, багато сотень людей звідси; в січні цього року люди Камрау повбивали й поранили людей Каймера, а жінок та дітей повезли з собою. Не дивно, що кожний чужий здається їм ворогом. Вони й самі також намагалися віддячити, не розбираючись, кожному, хто легковажно попадався їм до рук. Саме ця місцевість, берег коло Лакахії, має лиху славу. Тут забито матросів капітана Кольфа, багато людей з Сераму та інших.

Ніч перебули, кинувши якір коло острова Бавія.

27 березня

Пішов до водоспаду Гуру-Гуру, описаного в звіті експедиції пароплава "Етна". Вода Гуру-Гуру виявилася дуже доброю, і для купання це було чудове місце.

Проїхавши вузьке місце, ми ввійшли в басейн з багатьма виходами. Один з них, праворуч, як виявилося, був протокою між островом Бавією та іншим; другий ішов просто на схід між низькими островами; третій, ліворуч, являє собою продовження так званої затоки "Етни", або Телок-Кіруру, як її називають тубільці. Ми посувалися, гребучи веслами, річкоподібною затокою. Праворуч берег був низький і являв собою болотяні острови з мангровою рослинністю. Ліворуч підносилися високі гори, вкриті лісом.

28 березня

Ранком, десь після години плавання, вузька затока трохи розширилася; кілька каналів між островами, а може, й річок впадали в цьому місці. Десь об одинадцятій годині ми ввійшли у великий басейн, оточений горами. Ми рушили до місця, де стояли дві кокосові пальми й видно було напівзруйновану хатину. Я пішов у ліс з Давидом та трьома серамцями уздовж лівого схилу гірського хребта. Ми досягли хребта години через дві після того, як вийшли. Він тягнувся з південного заходу на північний схід. Перед заходом сонця мої люди прив'язали гамак між двома деревами; над ними як покрівлю напнули каучукову ковдру.

29 березня

Перед ранком почувалася свіжість, хоч термометр не спускався нижче за 25 градусів тепла. Перед світанком ми чули кроки казуара, але нам не вдалося вбити жодного. Цей птах дуже обережний. Я рушив вище, щоб заглянути по той бік хребта, але, крім лісу й гір, нічого не бачив. Дуже заважали дерева. Треба було злізти на самісіньку їхню верхівку, щоб мати змогу розглянути всю панораму пагорків і гір цієї частини перешийка, який саме тут не дуже широкий. Ця подорож показала мені, що ліс тут далеко не такий непрохідний і що експедиція вглиб країни тут не матиме перешкод з боку людності, яка в цьому лісі, без сумніву, існує; про це свідчили щойно зрізані гілки кущів, які я бачив учора й сьогодні, а також і численні стежки.

Близько полудня я пішов до урумбаю, знаючи, що мої люди внизу дуже бояться нападу папуасів. Я спустився вниз коротшою, але дуже крутою дорогою.

З Тімбони я подався вздовж берега тою ж дорогою, якою прийшов учора, бажаючи захопити три черепи, яких мої люди помітили. вчора в розколеній скелі. Ми, справді, знайшли місце з черепами, та не встиг один з матросів дістати їх і передати мені, як ми всі були дуже здивовані, побачивши п'ять великих пірог з вельми великим числом тубільців.

Була хвилина обопільного непорозуміння; мої серамці, подумавши, що за кілька хвилин тубільці нападуть на нас, дуже збентежились і почали готувати рушниці; з другого боку, папуаси на своїх пірогах, бачачи, що ми спинилися, взялися за зброю і собі, миттю урвавши голосні співи. Між тубільцями на пірогах було кілька чоловік, яких мої люди прийняли за жителів селищ Ваймата, Терера та Баїк. Раптовість появи пірог, численність папуасів, їхні гучні співи, а головне, відома непевність жителів саме цих берегів спричинилися до того, що мої серамці гадали, ніби піроги ці з'явилися тут, маючи намір напасти на урумбай.

Передбачаючи можливість нападу, я на всякий випадок наказав шести чоловікам веслувати просто до пірог, а решті приготуватися до оборони, озброївшись своїми рушницями старого зразка та парангами. Давши Давидові, дуже вправному стрільцеві, дві мої двостволки – одну нарізну, набиту кулями, а Другу – великим шротом, я розташувався сам на покрівлі каюти з рушницею, револьвером та скорострільною рушницею системи "Бомон".