Кракатит - Чапек Карел
Голова в нього пішла обертом.
— Більше не хочете? — вищирив Демон жовті зуби. — Шкода. Не хочете, щоб довго чекала ваша красуня, еге ж?
Сам же він пив келих за келихом; очі в нього блискали зеленим вогнем, він хотів побалакати, але язик заплутувався.
— Послухайте, ви славний хлопець! — сказав він. — Завтра ж беріться до діла. Старий Демон зробить для вас усе, що захочете. — Він підвівся, ледве тримаючись на ногах, і вклонився Прокопові в пояс. — Отже, все гаразд. А тепер стри... стривайте...
Він почав плутати всі мови в світі; Прокоп зрозумів, що то були якнайбрутальніші непристойності. Нарешті заспівав якусь безглузду пісню, тіпався, як в епілепсії, і знепритомнів; на губах виступила жовта піна.
— Гей, що з вами? — крикнув Прокоп і заторсав його.
Демон важко, безтямно розплющив очі.
— Що... що таке? — пробелькотів він, підвівся і здригнувся. — Ага, я... я... Це нічого. — Він потер собі лоба й судомно позіхнув. — Я проведу вас до вашої кімнати, гаразд? — Він був страшенно блідий, аж синій, і все його татарське обличчя раптом обвисло капшуком. Він аж точився, ніби у нього задубіли ноги. — Ну, ходім.
Він пішов прямо до кімнати, де вони залишили дівчину.
— А-а, красуня прокинулась! — крикнув він на порозі. — Будьте ласкаві, заходьте!
Дівчина стояла навколішки біля грубки — видно, тільки що затопила й тепер дивилась на тріскотливе полум'я.
— Бач, як прибрала, — промовив Демон схвально.
І справді, кімната була провітрена, і якимось дивом у ній зникло безладдя. Тепер тут стало затишно й мило, як біля мирного домашнього вогнища.
— Гляньте, що вона вміє! — дивувався Демон. — Дівчино, тобі б уже пора й об'якоритися.
Вона встала, страшенно почервонівши і збентежившись.
— Ну, не лякайся, — усміхнувся Демон. — Цей камарад тобі подобається, еге ж?
— Подобається, — сказала вона просто і кинулась зачинити вікно та спустити жалюзі.
Від грубки йшло тепло і розливалось по світлій кімнаті.
— Дітки, гарно тут у вас, — промовив Демон, гріючи руки. — Я б тут залюбки залишився.
— Ні, вже йди собі, йди, — мовила дівчина.
— Сейчас, — сказав по-російському Демон, усміхнувшись. — Голубко, мені... Мені тоскно без людей. Диви, а твій приятель ніби в рот води набрав. Стривай, я йому вичитаю.
Вона раптом розсердилась:
— Нічого ти йому не вичитуй. Хай буде такий, як йому хочеться!
Демон підвів кошлаті брови, перебільшено вдаючи подив.
— Що, що? Сподіваюсь, ти в нього не... не зако...
— А тобі що до цього? — перебила вона, блискаючи очима. — Кому ти тут потрібен?
Він приглушено зареготав, притулившись до грубки.
— Знала б ти, як тобі це личить! Дівчино, дівчино, отже, й на тебе по-справжньому найшло? Покажись-но!
Він хотів узяти її за підборіддя, але вона відступила, бліднучи од гніву і вишкіривши зуби.
— Що? Кусатись хочеш? З ким це ти була вчора, що така стала... Ага, пам'ятаю: з Россо, так?
— Це неправда! — крикнула вона з слізьми в голосі.
— Дайте їй спокій, — різко промовив Прокоп.
— Ну, ну, таж я жартома, — буркнув Демон. — Тепер вам не заважати, га?.. На добраніч, діти!
І він почовгав попід стіною геть. Прокоп не зчувся, як Демон зник.
Прокоп приставив стільця до грубки, де гуготів вогонь, і задивився на полум'я. Він навіть не оглянувся на дівчину, але чув, як вона повільно, навшпиньках ходить по кімнаті; ось вона щось замикає, поправляє; а далі стала і стоїть мовчки.
Дивну силу має вогонь і текуча вода; станеш, задивишся, зачаруєшся. Не думаєш ні про що, нічого не знаєш, не згадуєш, але в тобі спливає все пережите життя, тільки без форм і часу.
Стукнув один черевичок, потім другий; мабуть роззувається. "Йди спати, дівчино. Заснеш, і я подивлюсь, на кого ти схожа". Вона тихенько пройшла і стала; знову щось прибирає, хтозна-чому вона хоче, щоб тут було чисто й гарно. І раптом опускається перед ним на коліна і простягає свої прекрасні руки до його ніг.
— Я роззую тебе, хочеш? — сказала вона тихо.
Він узяв її голову в долоні і повернув до себе. Вродлива, піддатлива і на диво поважна.
— Ти знаєш Томеша? — хрипко запитав він.
Вона подумала і покрутила головою.
— Не бреши. Ти... ти... є в тебе заміжня сестра?
— Нема. — Вона вивільнила голову з його рук. — Чого б я тобі брехала? Я все тобі скажу навмисне, щоб ти знав... навмисне... Я пропаща дівка... — Вона уткнулась обличчям йому в коліна. — Всі мене... всі до одного... щоб ти знав...
— І Демон?
Вона не відповіла, лише здригнулась.
— Мо... можеш відштовхнути мене ногою, бо я... О-о! Н-н-не торкайся до мене... Я... Коли б ти знав... — І ніби застигла.
— Облиш про це, — втомлено крикнув він і силоміць підвів їй голову.
Її очі зяяли тугою і розпачем. Він пустив її, застогнавши: схожість була така разюча, що він мало не захлинувся від жаху...
— Мовчи, мовчи... — мурмотів він здушеним голосом.
Вона знов уткнула обличчя йому в коліна...
— Дозволь мені... я мушу... все... Я почала ще в тринадцять.
Він затулив їй вуста долонею; а вона кусала його долоню і вела далі свою жахливу сповідь крізь його пальці.
— Мовчи, — наполягав він, але з неї видирався крик, вона цокотіла зубами, тремтіла і говорила затинаючись.
Він так-сяк її заспокоїв.
— О-о, — стогнала вона, — коли б ти знав... що... що... роблять люди!.. Кожен, кожен був зі мною такий грубий... Наче я навіть не тварина, менше, ніж камінь!
— Перестань! — шепотів він і, не усвідомлюючи, що робить, гладив її тремтячими, покаліченими пальцями по голові.
Вона заспокоєно зітхнула і знерухоміла. Він відчував її палючий віддих і пульсування жилки в неї на шиї.
Вона тихесенько засміялась.
— Ти гадав, що я спала... там, у машині? Я не спала, я тільки вдавала, що сплю, і чекала, що ти почнеш... як і інші... Адже ж ти бачив, хто я і яка я. А... ти лиш хмурився і тримав мене, наче малу дівчинку... ніби яку святиню... — Крізь сміх у неї бризнули сльози. — Я раптом так зраділа і була така горда, як ще ніколи... страшенно соромилась... але мені було так хороше. — Схлипуючи, вона цілувала його в коліна. — Ви... ви мене й не розбудили навіть... а поклали... як святиню... прикрили ноги... і нічого не сказали.
Вона зайшлася плачем.
— Я вам буду служницею, дозвольте мені, дозвольте мені... я вас роззую. Будь ласка, не сердьтесь, що я прикидалась, ніби сплю. Будь ласка...
Прокоп хотів підвести їй голову; вона почала цілувати йому руки.
— Ради бога, не плачте! — промовив він.
— До кого це ви? — запитала вона здивовано і перестала плакати. — Чого ви на мене викаєте?
Прокоп нарешті підвів її обличчя, але вона боронилася з усієї сили і знов ховала голову в нього між колінами.
— Ні, ні, — твердила вона злякано і водночас сміючись, — я зарюмсана. Я б... вам... не сподобалась, — промовила тихше і сховала заплакане лице. — Чого ви так... довго... не йшли? Я вам буду служити і вести листування... Я навчуся друкувати на машинці, я знаю п'ять мов — ви не виженете мене? Коли ви так довго не йшли, я думала, що все б зробила... а він мені все зіпсував, він говорив так, ніби я була... Але це неправда, я вже все сказала; я буду... я зроблю все, що схочете. Я хочу бути порядною...
— Встаньте, прошу вас!
Вона сіла навпочіпки, поклала руки на коліна і дивилась на нього як зачарована. Тепер... вона вже не була схожою на ту, у вуалі. І він згадав розплакану Анчі.
— Не плачте, — бурмотів він лагідно і невпевнено.
— Ви такий гарний, — прошепотіла вона в захваті.
Прокоп почервонів і замурмотів хтозна-що.
— Ідіть... спати, — і погладив її по розпаленілому обличчю.
— Я не гидка вам? — спитала вона, зашарівшись.
— Зовсім ні.
Вона не рухалась і дивилась на нього сумними очима; і він схилився й поцілував її. Дівчина почервоніла й віддала йому поцілунок збентежено й невміло, ніби цілувала вперше.
— Йди спати, йди, — промимрив розпачливо Прокоп. — Я ще мушу... дещо обміркувати.
Дівчина слухняно встала і почала тихо роздягатись. Прокоп сів у куток, щоб їй не заважати. Вона скидала з себе вбрання, не соромлячись, але й без найменшої фривольності, просто і природно, ніби жінка в своїй родині: не кваплячись, розстібає ґудзики, розв'язує шнурівку, тихенько складає білизну, повільно стягує панчохи з сильних і гарних ніг; замислюється, потуплює погляд, по-дитячому перебираючи довгими, бездоганними пальцями ніг. Та ось глянула на Прокопа, всміхнулася рум'яною радістю і шепнула:
— Я тихесенько...
Прокоп у своєму кутку ледве дихає: адже ж це знову вона, та дівчина в вуалі. Це міцне, зріле, прекрасне тіло — її; вона так поважно й зграбно скидає своє вбрання; так само спадає в неї волосся на спокійні плечі, так, майже так само гладить, замислена, скулена, свої повні, гарні руки; так само... Він заплющив очі. Серце в нього закалатало. Невже ти ніколи не бачив, заплющивши очі в похмурій самоті, як стоїть вона біля тихої родинної лампи, повернувшись до тебе лицем і щось каже тобі, чого ти ще не чув? Невже ще тоді, стиснувши руки колінами, ти не помітив напівзаплющеними очима руху її рук, простого й чарівного, в якому — вся мирна й тиха радість родинна? Одного разу ти бачив її, коли вона стояла до тебе спиною, схиливши над чимсь голову; іншим разом ти її бачив, як вона читала при вечірній лампі. Це, мабуть, лише продовження тих видінь. Можливо, все зникне, коли розплющиш очі, не залишиться нічого, лише самотність?
Він розплющив очі. Дівчина лежала в ліжку, вкрившись аж по шию, і не зводила з нього очей, повних безмежної, покірної любові. Він підійшов до неї, схилився над її лицем, вивчав його риси з гострою, нетерплячою увагою. Вона запитливо глянула на нього і відсунулась, щоб дати йому місце біля свого боку.
— Ні, ні, — промимрив він і поцілував її легесенько в чоло. — Спи, спи.
Вона слухняно заплющила очі і затаїла дух.
Він повернувся навшпиньках у свій куток. "Ні, вона не схожа на неї", — запевняв сам себе. Йому здалося, що дівчина дивиться на нього з-під примружених повік. Це його мучило, він не міг зосередитись, хмурився, відвертав голову і, нарешті, пішов поглянути на неї. Вона лежала, заплющивши очі, здавалось, навіть не дихала; була чарівна і віддана.
— Спи, — шепнув він.
Вона ледь помітно кивнула головою. Він погасив світло і помацки, навшпиньках вернувся у свій куток до вікна.
Минули довгі, тоскні години.
