Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Турбота про твоє щастя просто переслідувала її. Я повинен тобі також сказати, що я для неї існував виключно задля тебе. В цьому я можу тобі поклястися. Але ж ти сама знаєш, Маріє,— додав він.— Ти віриш у це?..

— Мене дивує,— сказала вона, сміючись,— що ти відчуваєш потребу переконувати мене в цьому.

Вона помахала йому рукою, а він дивився, як за нею змикалася стіна дощу, відтак повернувся до багаття і знову, зіщулившись, сів на купу хмизу.

XII

Марія пішла у ванну, щоб повісити дощовик, який аж стікав водою. Тереза стежила за нею очима і за ледве помітними ознаками виявила, що в кімнату зайшов ворог — смертельний ворог. Дім начеб занімів у тиші, яка порушувалася тільки шумом дощу. Бернар Дескейру поїхав в Аржелуз, до матері. Тереза запитала:

— Ти не дуже намокла, моя дорогенька? Але відповіді не одержала.

— Ти ні 8 ким не зустрічалася?

— Ні з ким особливим... Прийміть мікстуру.

Стук тарілки об мармур комода, відкоркування пляшечки з отрутою, дзенькання ложечки об чашку, в якій розмішується питво,— весь цей набір звуків знову постає з глибини років перед збожеволілою від страху жінкою. Так же прислухову-валась вона колись у мертвій тиші післяобіднього перепочинку, коли, поспішаючи, вливала в склянку останню краплю отрути, аби нарешті запанував спокій і німа смерть могла закінчити своє діло, не порушуючи тиші кімнати й цілого світу.

А тепер ось Марія підходить до неї з чашкою в руках, помішуючи в ній ложечкою рідину. Підходить до ліжка, схиляється над питвом. Не можна розрізнити рис її обличчя, бо світло з-за її спини б'є просто в вічі. Вона нічим не подібна до своєї матері. Але коли її силует тінню відбивається на вікні, вона скидається на привид матері. Це сама Тереза наближається зараз до Терези.

— Ні, Маріє... Ні!

Вона з жахом відштовхує від себе чашку і зводить на дівчину благальний погляд. Марія раптом усе зрозуміла; їй не коштувало б ніякого зусилля випити кілька крапель, як це вже робила не раз: досить такої дрібниці, щоб заспокоїти хвору. Можливо, вона саме цього тільки й чекає? Але Марія наказує:

— Ви мусите випити!

І коли Тереза вся аж затіпалась у дрижаках, Марія запитала з удаваною невинністю:

— Чи не я вас часом так лякаю?..

Тереза дійшла до краю. Ось вона зупиняється й переводить дух. Досягнута нею межа не є межею людських страждань, але вже її власна межа. Настав час заплатити свою данину! Вона більше не тремтить. Дивлячись на Марію, бере з її рук чашку і одним духом випиває напій. Очі її весь час втуплені в це байдуже обличчя. Забравши від неї чашку, так само як Тереза п'ятнадцять років тому забирала її в Бернара, Марія йде у ванну сполоснути її, так само як це колись робила вона.

Тереза відкидає на подушки голову. Тепер тільки залишається чекати, коли вона зможе сказати Йому: "Ось твоє творіння, вимучене до краю безконечною боротьбою проти самого себе, як Ти того хотів". Злегка повернувши вбік голову, Тереза дивиться на гіпсове розп'яття, що висить на стіні. Обережно, з зусиллям кладе вона ліву ногу на праву, повільно розводить руки, розкриває долоні.

Тепер вона знала, що в чашці не було ніякої отрути, що Марія не винна в цьому злочині. "Значить, я була божевільною, коли так думала?" Завіса туману| розірвалася і перед її очима відкрився реальний світ.

— Маріє!

Дівчина підвелася з крісла, на якому вона нерухомо сиділа.

— З ким ти зустрічалася сьогодні вранці? Ні, не повертайся спиною до вікна: сядь так, щоб я могла бачити твоє обличчя.

— Ви хочете знати, з ким я зустрічалася? З однією людиною, яка призначила мені побачення, яка чекала мейе у віддаленому куточку...

— Навіщо ти хочеш мене налякати, дитино?

— Я зовсім не хочу вас налякати. Той, що тільки-но розмовляв зі мною в Сіле, не належить до ваших ворогів. Навпаки... Скоро він сам прийде сюди, в цю кімнату.

— Ніхто в світі мене не любить.

— А той, що чекав мене на покинутому хуторі?.. Ось бачите! Мені нема потреби навіть називати його імені. Ви самі здогадалися.

— Ти бачила його? Він тебе чекав? Ну, гаразд. Подивися мені в очі. Невже у мене такий вигляд, ніби я жалкую, що це сталося? Маріє, невже ти не пригадуєш, що я задля тебе робила? Хіба ж я тобі не казала?..

Дівчина знехотя хитнула головою.

— Ти ж знаєш, чого я так палко бажаю?

— Авжеж, можливо...— Але їй пригадався Жорж на кухні в Сіле, його сльози.— Щодо вас, то можливо... але він! Якби ви знали, ким ви є для нього...

— Дурненька! — мовила Тереза.—Стара жінка, яка вислуховує різні історії і робить вигляд, що розуміє їх, завжди до певної міри імпонує. Нею захоплюються, навіть журяться, коли бачать, що вона вмирає. У молодих людей нема нікого, з ким би вони могли говорити. У двадцять років так рідко трапляється, щоб хтось і вислухав тебе, і водночас зрозумів... Але, дорогенька моя* це зовсім не те... Воно не має нічого спільного з любов'ю. Мені навіть соромно вимовляти це слово...

— Якби ви бачили його горе...

— Ну, звичайно ж! Він по-своєму прив'язаний до мене; декілька днів йому навіть не вистачатиме мене... А потім ти побачиш! Таких історій у тебе буде з ним більше, ніж треба. Не раз подумаєш: "От якби моя бідна мама була зі мною, вона б хоч трохи звільнила мене від них..."

Кажучи це, вона сміялася природним сміхом, який наче омолоджував її. Але вигляд її оголених ясен все ж справляв жахливе враження. "Ну, звичайно ж, це щось зовсім інше,— думала Марія.— З якої рації мені турбуватись? Адже Жорж першим прийшов у Сіле, він чекав мене там, мріючи про пестощі, в яких я йому відмовила. .До того ж якими вірними є слова, сказані матір'ю: "В сімнадцять років ти не можеш претендувати на те, щоб усе збагнути в мужчині... Твоя влада над ним зростатиме з року в рік... Ти побачиш!"

Дощ перестав. З віття платанів спадали на площу останні краплі.

— Тобі треба було б скористатися сонцем і піти прогулятися.

— А як ви, мамо?

— Мені хочеться трохи подрімати. Не турбуйся про мене... Тепер ти можеш залишити мене одну: я вже— більше не боюся.

Марія обняла її.

— Значить, ви вилікувалися?

"Кивнувши, Тереза посміхнулася до неї. До її слуху долітали затихаючі кроки доньки. Нарешті вона зможе навтішатися своїм відкриттям: Жорж страждав через неї, він плакав, дізнавшись, що вона вмирає... Ні! Геть цю радість! Требаї будь-що прогнати цю потворну радість! Ах, серце, воно не дає нам спокою навіть на порозі смерті, так, ніби нам належиться ще якийсь залишок пристрасті... Він прийде... Марія буде поруч... Терезі слід добре приготуватися до цієї зустрічі, аби нічим не видати ні своєї муки, ні любові...

XIII

Того вечора, коли він прийшов, на столі горіла лише одна лампа. Тереза знаком дала йому зрозуміти, що не може розмовляти. Він подивився на її простягнуті поверх ковдри худі кістляві руки, вкриті великими рудими веснянками. Поступово став розрізняти те, що залишилося від її обличчя: загострений ніс, виступаючі кості чола і вилиць. Але до чого живим був її погляд, нестерпну пильність якого йому ще раз доведеться витримати! Коли Жорж підійшов до її ліжка, вона взяла його за руку, в той час як Марія, що стояла трохи позаду, спостерігала за ними.

— Маріє, підійди.

Дівчина ступила кілька кроків. Тереза вхопила її за за-' , п'ястя і намагалася з'єднати їхні руки у своїй. Марія хотіла вирвати руку, але Жорж з силою затримав її, поки вона не змирилася. Вони не наважувалися розійтися, бо пальці Терези стискали їх з'єднані руки.

Поволі вона розслабила долоню. Вони подумали, що хвора заснула, і навшпиньки вийшли за двері. Тоді Тереза розплющила очі. Вона задихалася. Як довго не повертається Марія! Напевно, вона вирішила провести його аж до фіртки. Грязь під чногами й зігниле листя були, Можливо, німими свідками першого поцілунку заручених... Жахливий біль, який стискав їй груди, заспокоївся тільки тоді, коли, нарешті, з'явилася Марія і сіла в глибині кімнати, якомога далі від ліжка.

Тереза нічого не могла прочитати на цьому закинутому на спинку крісла обличчі, вона не знала, про що думає дівчина. За все своє життя Марія не пройшла ц половини тієї дороги, яку ця стара немічна жінка подолала всього за ці кілька днів...

"Це тільки заради неї він підбирає мене, погоджується підібрати... Тільки заДля неї! Й пам'ять про неї..."

Тереза була далекою від думки, що її дитина може палати до неї такою зненавистю. А якби й дізналася, що б вона тоді відчувала: гіркоту? радість? Сама не знаючи, яку відповідь їй хотілося б почути, Тереза раптом запитала:

— Ти щаслива, Маріє? Дівчина' відвела руку від очей.

— А я думала, що ви спите...

Голос Терези був сповнений благання:

— Поклянися мені, що ти щаслива! Підійшовши до столу, Марія мовила:

— Саме час приймати мікстуру.

І знову Тереза з напруженою увагою прислухалася до кла-. цання корка, коли Марія відкривала пляшечку, здригалася від калатання ложечки об чашку. •

Біля півночі з хворою знову трапився припадок. Опритомнівши, вона перш за все побачила стурбоване обличчя Марії.

— Як ви, певно, тяжко страждали, мамо!

— Зовсім ні, я нічого не відчувала, от тільки тропіки коль--нуло, коли ти вводила голку...

Як же це так? Невже харчання й посиніння обличчя не були ознаками страждання? Невже людина може пройти крізь пекельні муки, не зберігши про них жодного спогаду?

Приїхав заспаний лікар. Очі в нього. були підпухлі, волосся на голові скуйовджене і наїжачене. Він одягнув пальто прямо на нічну сорочку. Вислухавши Терезу, він вийшов у коридор до Марії. Іноді серед шепоту лунали вигуки:

— Авжеж, авжеж... Обов'язково треба їх викликати. Арже-луз не за горами... Завтра раненько, як тільки благословиться на світ.

Невже це кінець? Але ж Тереза не почуває, що їй погано, їй здається неймовірним, що вона може померти. Коли вона прокинулася, в узголов'ї стояли, не спускаючи з неї очей, Марія і Бернар Дескейру, який ще навіть не встиг зняти кожуха. Посміхнувшись, вона запевнила їх, що почуває себе краще. Бернар вийшов, порипуючи чобітьми, а Марія, опорядивши хвору, допомогла їй сісти в крісло. Відтак вона вийшла до батька в коридор. Цього разу Тереза не могла зрозуміти, що вони говорили, дарма що досить чітко розрізняла фальцет свекрухи. Вся сім'я застигла в очікуванні фатальної події; біг життя припинився. "Однак це непорозуміння",— подумала Тереза: вона ще не збирається вмирати.

Бернар знову зайшов у кімнату; на ньому вже не було кожуха.

— Я прийшов змінити Марію...