Тереза Дескейру - Моріак Франсуа
Як усе могло б бути просто, якби вона захотіла! Досить було тільки взяти його за руку... Але, зрозумівши, чого він сюди прийшов, вона підвелася.
— Мені вже не холодно,— сказала.— Ні, не вставай, сиди, будь ласка. Я не хотіла, щоб наші стосунки закінчилися цим листом. Не хотіла покинути тебе, не сказавши "прощай". А тепер клянусь, що залишу тебе в спокої...
Він почав її запевняти, що зовсім не прагне, щоб вона залишала його в спокої, але ці запевнення' аж ніяк не втішили Марію. Вона впізнавала вираз, якого в такі хвилини набирало його обличчя, приспішене коротке дихання і звичку копилити надто велику й червону нижню губу; байдуже спостерігала за ним, аж нітрохи не розділяючи його замішання і навіть відчуваючи до нього певну відразу. І все ж не він її любив, а вона задихалася від пристрасті і готова була за нього вмерти.
Жорж зрозумів, що "справа провалилася", і більше не наполягав (він ніколи не наполягав). Навіть докоряв собі за те, що прийшов сюди, і, втупивши погляд у вогонь, почав насвистувати.
— У мене є нові пластинки,— промовив,— може, послухаєш? Та, правда, музика і ти...
І вже не звертаючи на Марію жодної уваги, взявся давати самому собі концерт: "ля! ля! лі! ля! ля!" Марія думала про матір, яка залишилася сама в похмурій кімнаті з вікнами на 8ахід, по яких стікали дощові патьоки, згадала вираз жаху, який застиг на обличчі матері, коли вона виходила. Щоб припинити це насвистування, задала перше-ліпше питання, яке спало їй на думку:
— Як почуває себе твій друг Монду?
— Ого! Я зовсім забув, що ти його не знаєш. Вас обов'язково треба познайомити! Уяви собі, він несподівано відкрив жінок. Каже, Що це чудово і що од них можна мати все, що захочеш. Бідний Монду! Це стало його ідеєю. фікс... Ех, якби ти його знала... Але ж, Маріє, чому ти плачеш? Я сподівався, що ти стала поміркованішою.
Вона пробелькотіла крізь сльози:
— Я плачу не через тебе.
— Значить, я більше не завдаю той болю? Мені треба було б здогадатися про це.
Він силувано засміявся.
— Я дуже прив'язалася до неї,— мовила Марія, втираючи очі,— хоч раніше так її ненавиділа... Бувають хвилини, коли в неї зовсім потьмарюється розум. І все ж, як не дивно, це ніскільки не принижує її. Але вона довго так не протягне: можливо, ще декілька місяців... Кожної хвилини можна сподіватися нового приступу, якого вона не витримає.
— Про кого це ти? — запитав Жорж.
Марія здивовано подивилася на нього. Вона навіть не уявляла собі, як він, будучи тут уже більше доби, міг не знати про присутність Терези та її хворобу. Вона здогадалася, що Філо остерігалися вимовляти це ім'я, в його присутності.
— Я змушена була привезти сюди свою матір,—сказала вона. — Це виявилось чимось серйознішим, ніж звичайна неврастенія... Тут у неї було ще два приступи... Вона помре,— додала вона крізь ридання.
Стан здоров'я її матері того дня не був загрозливішим, ніж •у попередні дні, коли очі Марії були сухі; їла вона з апетитом, читала газету, думала про те, яким буде її життя після смерті Терези. Марія втерла сльози. Не треба набридати Жоржу, який, очевидно, задля ввічливості перестав свистати.
— Пробач мені,— попросила вона.
Він ближче підсів до вогню, закриваючись від нього долонями.
— Як ти думаєш, вона впізнає мене? — запитав він, не повертаючі? голови.
— Ну, звичайно ж! У неї в голові бродять якісь маячні думки: їй здається, що поліція її розшукує, але коли мова йде про все інше, вона зовсім сповна розуму, і, якщо тільки вона не зарахує тебе до своїх ворогів...
— Це неймовірно, — мовив він глухо. — Така розумниця!.. Але тепер це вже не має значення, раз ти кажеш, що дні її полічені. Ти переконана в тому, що її справа так безнадійна? — запитав він з виразом скорботи на обличчі.
І тому, що Марія подивилася на нього, знову відвернув голову до вогню.
— Лікар, не думає, що вона витримає новий приступ.
— Тереза! — майже уголос простогнав він.
Марія не бачила його обличчя, але вона помітила, що він декілька разів провів руками по очах. Відтак запитала: ~ Ви були настільки здружені? Я цього не знала.
— Я бачився з нею всього лише три або чотири рази. Ллє досить було раз зустрітися...
Він замовк, потім пробелькотів:
— Світ без неї...
Вода крапля за краплею просочувалась крізь покрівлю і, падаючи на землю, скупчувалася поміж кам'яними плитами підлоги. Сосни, які оточували закинутий хутір, хиталися від вітру, і в їхньому шумі вчувалася безконечна скарга. Марія напружила увагу, розум її запрацював "з холодною ясністю. Вона ніколи не бачила, щоб цей хлопець страждав через когось іншого, крім самого себе. Ніколи не бачила на його обличчі такого пристрасного виразу. Буваючи з нею, він здавався наче мертвим; про нього частенько говорили: "По-моєму, він ніби неживий, ніби йому три чисниці до смерті". І ось уперше він ожививсь на її очах, він жив...
Проте думка, що мати могла б її зрадити, не приходила дівчині в голову. Марії було сімнадцять,— хіба могла вона собі уявити, щоб цей молодий хлопець міг відчути сердечний потяг до цієї старої, божевільної жінки? Бо, правду кажучи, вона завжди була не сповна розуму. І раптом Марія сухо заявила:
— А втім, вона завжди була божевільною. Ми завжди знали її такою. Це небезпечна, неврівноважена людина; перш ніж переконатися в цьому, нам довелося заплатити дорогою ціною. Тебе, напевно, саме це й зацікавило в ній, правда?
Він відповів з виразом утоми у всьому тілі:
— Ти мене не розумієш... Ти ніколи мене не розуміла. Якщо я тобі говорив, що не можу ні на кого звертати уваги, крім самого себе...
— Ах, так! — перебила вона його, сміючись.— Я розумію тебе!
— Ні,— вів він своєї, і голос його сповнився презирством,— ти мене не розумієш. Ти не знаєш, що становить собою людина, яка щомиті сумнівається в тому, хто вона й що вона... Це здається ідіотством, безумством... Однак не моя вина в тому, що я кожної миті відчуваю в собі розщеплення власної особистості... Так ось! Коли я вперше побачив Терезу, я зразу зрозумів...
— Терезу! Ти називаєш її Терезою? І Марія знову заходилася сміятись.
— Я зрозумів — як тобі сказати? —що вона допоможе мені вбагнути, в чому коріння і смисл моєї туги. Авжеж, з перших її слів... Вона читала в моїй душі з дивовижною проникливістю, визначала, класифікувала мене, нарешті, я став набувати певної форми у своїх власних очах. Я існував, доки вона була зі мною... Тепер... Тереза мертва! — вимовив він пошепки, закривши обличчя руками.
Марія переживала неясне почуття роздратованості й ревнощів, як і тоді, коли Жорж закладав нестерпну, на її думку, грамофонну пластинку, в той час як їй хотілося б розмовляти з ним або цілуватися. Але тепер до цього приєднувався якийсь величезний і неясний біль, що в ньому вона не могла розібратися.
— Проте не треба забувати...— мовила вона сухо.— Бачить бог, що я їй простила! Але врешті-решт вона все-таки...
— Ну! Що ти? Невже ти знову будеш говорити про ту стару історію? — заперечив Жорж, знизуючи плечима.
У відповідь на це Марія сердито закричала:
— Але мені здається, що ти сам надавав цій історії дуже важливого значення! Пригадуєш, як ти обурювався через те, що я не добивалася від матері, щоб вона мені пояснила мотиви свого вчинку?.. Ти вже забув?
— Це правда... Я й сам не знав, чому мене так цікавила та історія з отруєнням. Мабуть, тому, — вагаючись у виборі слів, він скинув на Марію швидкий погляд,— що я її дуже поважав і мені, як я тоді думав, хотілося раз і назавжди все з'ясувати. Підозрівати цю людину в такому мерзенному вчинкові мені здавалося нестерпним. Принаймні я так думав... Але мені самому важко визначити, якими насправді були мої почуття! Тільки згодом я усвідомив, чого добивався. Авжеж, тим, що я не вірив у винність твоєї матері, я висловлював свій протест, удавав, ніби не допускаю, щоб вона могла вчинити влочин, але робив це тільки задля того, щоб почути відповідь, яка була мені потрібна і яку вона не загаялась дати. Вона сказала, що цей злочин був одним із багатьох, які вона здійснювала кожного дня і які ми здійснюємо всі... Так, Маріє, і ти також. В людських очах злочином звичайно називається тільки те, що становить собою порушення загального права, що приносить той або інший матеріальний збиток... О! Вона легко примусила мене витягнути з найпотаємніших глибин мого життя огидний вчинок, отого скорпіона серед багатьох інших...
— Якого скорпіони?
— Якби я тобі розповів цю шкільну історію, ти сказала б: "І це все? Але ж це дрібниця!" Навіщо силкуватися пояснювати тобі те, що знаю я і що знає твоя мати...
— Атож! — буркнула Марія.— Я ж ідіотка. Хіба я не знаю, яким тоном ви говорите: "Ну й ідіотка!.." Ні, не намагайся заперечувати...
Він і не збирався цього робити. Він був цілком згоден* з нею: вона ідіотка, якій недоступний світ його страждань, світ, у який вона ніколи не зможе ввійти, щоб супроводжувати його в ньому. Однак вона володіє чимось таким, чого нема в її матері,— як все-таки добре мати сімнадцять років і усві-1 домлювати, що можеш притулитися до любимої істоти... Вона сіла на купу хмизу і стала ніжно гладити Жоржеве обличчя, його скроні, небриті щоки. Без сумніву, він вважав її сповненою жадоби життя дівчинкою. Однак він помилявся: не цього хотілося їй, але що їй залишалося робити? Вона все віддала б, щоб бути достойного його, чого її мати досягла без будь-яких зусиль.,. Та вона труснула головою, ніби бажаючи прогнати почуття жаху, яке охопило її. Ця божевільна! Божевільна? Вона не була такою в Парижі, коли Жорж познайомився з нею... Бідна Марія! Що вона уявила собі? Вона поклала голову на плече Жоржа і, притулившись лицем до його шиї, обвила його руками. Так просиділи вони досить довго. О хвилини блаженства! Здавалося, що на цей раз він не відкидав її...
— Як ти гадаєш,— раптом запитав він,— чи вона погодиться прийняти мене?
Дівчина різко відсахнулася від нього.'
— Хоч зараз, якщо тобі так хочеться,— сказала, виходячи.
— Ні, ні, тільки не зараз.
— Тоді кожного дня після обіду... Я завжди буватиму р цій порі.
— Може, буде краще, якщо нас не бачитимуть разом,— мовив Жорж, трохи помовчавши.
Йому треба було докласти певних зусиль, щоб, говорячи з нею, дивитися їй у вічі. Що читав він на її обличчі, що так налякало його в ньому?
— Знаєш, вона любила тебе, — сказав поспішно, — всі її думки були пройняті тобою.