Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Ти — знаряддя в чужих руках і підкоряєшся силі, якої сама не знаєш. Вони хотіли, щоб Жорж зат стрелився. В його самогубстві обвинуватили б мене. Він повинен був померти, тому що знайомий зі мною, але я розладнала їх плани. РозумієЩ? Я розладнала їх плани. Коли я постану перед ними і мені доведеться признаватись, про це обов'язково треба буде сказати... Так, я готова понести відплату і не стану захищатись; Що стосується Жоржа, то я не тільки не вбила його, а врятувала йому життя. А втім; чи варто кричати в цій пустелі? Навіщо кричати* з глибини цього могильного склепу? Ти сидиш ось поруч і разом з тим перебуваєш за тисячі кілометрів од мене...

Застогнавши, вона повернулася обличчям до стіни. Марія вже не відчуває, як болить її власна рана.— їй хотілося б щось зробити для матері. "Я перешкодила цьому самогубству", — сказала мати. А коли це правда? Як часто Марія схилялася над безоднею смутку, з якої Жорж так рідко піднімався до неї!..

В кімнатній тиші вона слухала, як, відвернувшись до стіни, уткнувшись обличчям у зігнуту в лікті руку, плакала її мати. Плакала не так, як дорослі люди, а схлипувала, наче мала дівчинка, покарана за якусь провину, і Марія, мов дитину, повертає її до себе й каже:

— Ніхто вам не бажає зла, мамо! Я приїхала з Сен-Клера, щоб доглядати за вами. Поки я з вами, ніхто вам нічого не зробить.

— Ти не знаєш того, що знаю я. Учора ввечері1 приходив якийсь мужчина і питав, чи я не озброєна. Цієї ночі він заховався в Анниній кімнаті. Цей тип, напевно, з поліції; вони не поспішають: так чи інакше вони матимуть мене в руках, бо знають, що в мене нема виходу, що мені не вирватися від них.

Цієї ночі нічого не трапиться: я ночуватиму біля вас. Засніть...

— Вони звеліли тобі ввійти в довір'я до мене? Я все знаю. Мене не проведеш... однак дуже добре, що ти зі мною...

Як мало ця ніч скидалася на те, чого очікувала Марія! Коли вона спробувала забрати свокк закляклу руку, мати застогнала і змусила знову покласти її на чоло. Марії стало холодно. Довкола неї знову був осінній нічний Париж з невпинним шумом проїжджаючих автомобілів, чахканням локомотива тощо. В одному з будинків спить Жорж, байдужий, недоступний. Вона ніколи не мала для нього якогось значення, дарма що вдавала, ніби не вірить у це. Вона не докоряє, бо повністю віддала йому себе, не сподіваючись щось одержати від нього навзамін. "Ти можеш мене покинути, але не можеш зробити так, щоб я не була твоєю..." Вона плакала, але сльози її не були сльозами злоби і відчаю. Прилігши, не роздягаючись, на одному ліжку з матір'ю, вона слухала, як та дихає; вряди-годи бурмочучи якісь слова... Оскільки ж Марії було сімнадцять, вона заснула.

Не без глибокої радості Тереза відчувала біля себе це молоде тіло, тіло доньки. Дарма що вважала Марію спільницею своїх ворогів, це не завадило їй також поринути Віля неї в сон. Розбудили звуки людських голосів. Був уже зовсім ранок. Марії не було біля неї. Вона шепталася про щось на кухні з Анною! Ого! Та швидко взяла її в свої лапи! Тереза стала прислухатись.

— Ніяк не можна завести сюди лікаря,— говорила Анна.— Вона думає, що він агент поліції. Загрожує, що викинеться через вікно, якщо тільки він наважиться зайти в кімнату. Оскільки ж вона довіряє вам, не покидайте її, мадмуазель, відкладіть свою прогулянку...

— Нізащо в світі я не відкладу її. Це не триватиме довго... 'Я постараюся вернутись ще перед дванадцятою. Ні! Не кажіть і не вмовляйте...

"З ким їй треба бачитись? Хто чекає на неї? — запитувала себе в думках Тереза, підслуховуючи їхню розмову. — Хтось такий, напевно, кого вона дуже боїться, хто може наказувати їй... Але вона не зможе приховати цього від мене. Почекай-но, коли повернешся, я зразу побачу, чим ти дихаєш".

Вона почула, як грюкнули, зачиняючись, двері, відтак зі сходів долинули до неї швидкі затихаючі кроки Марії. Коли Анна зайшла в кімнату, Тереза прикинулася, ніби спить.

Марія так поспішала, що, поки дійшла до бульвару Монпарнас, була вся залита потом. Зайшовши під якусь браму, вона поспіхом привела в порядок своє обличчя. В конторі готелю ще нікого не було: Прибиральник мив у вестибюлі підлогу. Він зірвав Маріїн план — піднятись непоміченою вгору, зайти в кімнату Жоржа і застати його ще в постелі.

— Кого вам, дамочко?

Марія, яка вже була на сходах, гукнула йому згори, що на неї чекають.

— Хто це на вас чекає? Месьє Філо? Дуже ви йому потрібні!

Перехилившись через поруччя, Марія побачила, як він дивився на неї вгору з глузливим сміхом.

— Еге ж, учора десь біля півдня він розрахувався за свою кімнату і поїхав, не залишивши адреси, Звелів, щоб його кореспонденцію пересилали месьє Монду.

Він не розщедрився б так на пояснення, якби його не забавляв вираз обличчя Марії. Не шкода й потрудитись, щоб побачити, яку фізіономію скорчить ця куріпочка.

— Атож, за ним приїжджала автомобілем одна дамочка і повезла до себе на батьківщину, в якесь там село поблизу Парижа. її звуть мадам Гарсен... Вона бувала тут частенько... Ви не знаєте її?.. Молоденька, гарна, а до чого вже щедра!

Марії було знайоме ім'я мадам Гарсен. їй було відомо й те, що мадам Гарсен займає якесь місце в житті Жоржа. Вона навіть пробувала з цього приводу жартувати: "В Парижі я дозволяю тобі мадам Гарсен!" Малося на увазі, що Жорж її не любить. А тут маєш! Написавши Марії лист про розрив, він одразу ж поїхав до цієї жінки. Прибиральнику вже не здавалося таким забавним обличчя гарненької дівчини. Воно мінялося на його очах. Бідна вся якось зіщулилась і, ніби боячись упасти, схопилася за поруччя. Чого доброго, з цього може ще вийти історія. Він ступив кілька приступок угору і взяв її за руку. Вона не боронилася. Дивилася прямо*' перед себе.

— Якщо ви хочете трішечки перепочити, на сьомому поверсі знайдеться для вас кімнатка.

І він, присунувши до неї обличчя, заглянув їй прямо в вічі. Не зрозумівши, що йому треба від неї, Марія тихенько відсторонила його і, вийшовши на вулицю, покликала таксі.

— Як гарно з вашого боку, що ви так швидко справились! — сказала Анна, відчиняючи їй двері. В передпокої було надто темно, щоб вона могла помітити, як змінилося обличчя молодої дівчини. Марія кинула пальто і берет на вузенький стільчик і ввійшла в спальню до матері, яка робила вигляд, що спить. Проте з-під напіврозплющених повік Тереза пильно стежила за Марією. З ким вона зустрічалася сьогодні? Який тягар звалили на плечі бідній дитині, що вона така прибита? Тереза не могла вже більше вдавати, що спить, бо все її тіло почало судорожно тремтіти. Даремно вона стискала зуби.

— Вам холодно, мамо?

Сівши на краєчку ліжка, Марія обняла матір, а та спробувала посміхнутись до неї.

— Мені не холодно, мені страшно.

Оскільки ж дівчина тихенько запитала: "Боїтеся мене?" — Тереза відповіла, що її треба було б остерігатися так само, як і інших!

— Але це понад мої спли: я не можу повірити, що тп хотіла б заподіяти мені зло... Що з тобою, моя мила, ти плачеш?

Раптом Марія залилася сльозами і цим самим, навіть не підозріваючи, допомогла своїй матері, відвернула від власних тривожних роздумів.

— Ну, ну, поплач, — повторювала вона, колишучи Марію так лагідно, як ніколи її не колихала навіть тоді, коли Марія була ще немовлям.

— Мамо,тцо ми такого зробили, що нам випали самі страждання?

— Ти нічого. А я...

— Мамо, він поїхав, не залишивши навіть адреси... з іншою... Всьому кінець!

Дозволяючи матері пестити її, Марія витирала об подушку сльози.

— Ні, дитино моя, ні!

— Чому ви кажете "ні"?

— Він првернеться. Ти не втратила його.

І вона сказала своїм звичним голосом так, начеб читала її думки:

— Ні, не думай, що я божевільна. У день свого щастя ти згадаєш про те, що я тобі зараз скажу. Пригадаєш собі цей похмурий ранок.

Не треба дуже багато, щоб повернути молодому серцю на— . дію. Як не дивно, Марія перестала плакати і притулилася до матері. Так вони пролежали, досить довго.'

Марія сама зварила каву і насмажила грінок. Після того, як вони попоїли, Тереза погодилась скупатися у ванні. Вона не почула, як у дверях чорного ходу задзеленчав дзвінок, і не знала, що на ім'я Марії прийшла, телеграма. Батько наказував їй повернутися того ж вечора: "Вимагаю повернення першим поїздом". Очевидно, він втрачав самовладання. Дівчина зустрілася з Терезою у вітальні і знову побачила її тремтячою, пригнобленою. Мати говорила, що їй уже починало здаватися, ніби вона врятована, що тепер вона віддасть себе на поталу Анні. Анна — полюбовниця поліцейського. їм непогано платять, їй і двірничці. Після того, як приїхала Марія, вони поховалися. Марія наганяє на них страх. Доки Марія буде тут, нічого не може трапитись^ Вона розладнує їх злі наміри. А тепер ось вона каже, що покине її!

Тереза ридала, Марії насилу вдалося її стримати від того, щоб вона не впала перед нею на коліна. Вона була вся охоплена відчаєм, який інколи більше скидався на дитячий каприз: мати не хотіла, щоб Марія від'їжджала. Вона не пустить її. Оскільки ж Марія почала її запевняти, що повернеться, що їй треба тільки поїхати до Сен-Клера, аби пояснити їм ситуацію, Тереза ще рішучіше запротестувала:

— Але вони Краще знають про твоє становище, ніж ти, нещасна дитино! Ти не поїдеш!

— Я мушу їхати, мамо рідна.

— Гаразд,— скрикнула раптом вона,— гаразд! Раз таке діло, куди ти, туди й я.

Видно було, що цю фразу вона часто повторювала в дитинстві, і. тепер вона знову раптом спливла їй на уста, відродившись у пам'яті через багато-багато років.

— І не подумайте!

Однак Тереза, схвильовано бігаючи по кімнаті, вперто, по-дитячому, твердила одне і те ж:

— Куди ти, туди й я! Чому б мені не поїхати у Сен-Клер? Я почуватиму там себе в більшій безпеці, бо ти ж будеш біля мене.. До того ж я буду там мадам Дескейру. А сен-клерські жандарми не наважаться ввійти в дім Дескейру. Для членів нашої сім'ї поліція не існує. В цьому ми наочно пересвідчились ще п'ятнадцять років тому... Крім того, — додала вона, притишуючи голос, — якщо я виїду, то всі Аннині підступи розвіються в прах. Твій батько не зможе заперечити проти цього. Він не викине мене на вулицю в такому стані.

Цю останню фразу Тереза вимовила своїм звичайним голосом, так, ніби вона раптом глянула на себе збоку і сама винесла собі вирок.

Марія повторила:

— Ви навіть і не думайте про це!

Вона взяла Терезу руками за голову і похитала то в один, то в другий бік, ніби хотіла розбудити її зі сну.

— Після стількох років, мамо,, повернутися в той дім, ввійти в нього з власної волі, коли ви там мало не задушилися, коли здобули собі свободу, та ще такою ціною...

— Якою ціною? — повторила Тереза,— насупившись, і зовсім серйозно додала: — Знаєш, я більше не серджуся на твого батька.