Айвенго - Скотт Вальтер

— Якщо виявиться непридатним, то це буде перший випадок, коли його розум не прийде на виручку його дурості.

— То вдягай рясу, добра людино, — сказав Чорний Лицар, — і нехай твій господар через тебе надішле нам звістку про справи у замку. Там, мабуть, мало народу, тож раптовий і сміливий напад може скінчитися цілком успішно. Проте час минає, поквапся.

— А ми тим часом, — сказав Локслі, — так обляжемо всі стіни довкола, що й муха не пролетить… Ти скажи тим лиходіям, друже мій, — вів далі він, звертаючись до Вамби, — що за всяке насильство, що чиниться над полоненими, ми з ворогів стягнемо удесятеро.

— Pax vobiscum[59]! — сказав Вамба, який вже встиг повністю напнути на себе чернече вбрання.

Вимовляючи ці слова, він набув статечної та врочистої постави і поважно вирушив виконувати свою місію.

Розділ XXVI

Бува, гарячий кінь стоїть,

А шкапа вскач жене;

Чернець, як блазень, джеркотить,

А блазень — як чернець.

Старовинна пісня

Коли блазень, убраний в рясу самітника і підперезаний вузлуватим мотузком, з'явився перед ворітьми замку Реджинальда Фрон де Бефа, чатовий запитав, хто він і навіщо прийшов.

— Pax vobiscum! — відповів блазень. — Я покірливий чернець францисканського ордену, прийшов надати останню втіху нещасним в'язням, які перебувають у стінах цього замку.

— Хоробрий же ти, чернече, — сказав вартовий, — коли наважився прийти сюди; тут, за винятком нашого п'яного капелана, вже двадцять років не кукурікали такі півні, як ти.

— Уже, будь-ласка, зроби милість, — сказав удаваний чернець, — скажи про мене господареві замку. Повір, що він мене прийме охоче. А півень так гучно закукурікає, що на весь замок буде чути.

— Гранмерсі! — сказав чатовий. — Але якщо мені дістанеться за те, що я полишив варту заради твого доручення, я подивлюся, чи витримає сірячина ченця стрілу дикого гусака.

Із цими словами чатовий вийшов із башточки і попрямував до великої зали замку з нечуваною звісткою, що біля воріт стоїть святий чернець і просить дозволу негайно увійти. На неабияке його здивування, господар наказав мерщій впустити святу людину, і чатовий, спершу добре розставивши своїх товаришів-вартових охороняти браму, довго не розмірковуючи, виконав наказ.

Всієї хоробрості і винахідливості Вамби ледь вистачило на те, щоб не розгубитися у присутності такої людини, яким був страшний Фрон де Беф. Бідолашний блазень вимовив своє "Рах vobiscum", на яке сильно розраховував під час виконанні своєї ролі, таким тремтячим і кволим голосом, яким іще ніколи не виголошували цього вітання. Але Фрон де Беф звик, щоб люди всякого стану тремтіли перед ним, тож боязкість удаваного ченця не викликала жодних підозр.

— Хто ти, чернече, і звідки? — запитав він.

— Рах vobiscum! — повторив блазень. — Я бідний служитель святого Франциска, йшов через ці ліси і потрапив до рук розбійників, як сказано в писанні — guidarn viator incidit in latrones[60], які відправили мене в цей замок виконати священний обов'язок при двох особах, засуджених вашим високоповажним правосуддям на смерть.

— Так, так, — мовив Фрон де Беф. — А чи не можеш ти мені сказати, святий отче, чи багато там цих бандитів?

— Доблесний пане, — відповів Вамба, — nomen illis legio — ім'я їм легіон.

— Ти мені просто скажи, скільки їх, чернече, бо ні твоя ряса, ані мотузок не захистять тебе.

— На жаль, — сказав удаваний чернець, — cor meum eructavit[61], що означає — я трохи не вмер зі страху! Але здається мені, що всіх — і йоменів, і простолюдинів — там набереться принаймні п'ятсот чоловіків.

— Як! — вигукнув тамплієр, який у цю хвилину увійшов до зали. — Так багато злетілося цих ос? Тож час передушити цей шкідливий рій.

Він відвів господаря убік і запитав його:

— Знаєш ти цього ченця?

— Ні, — відповів Фрон де Беф, — він нетутешній, з дальнього монастиря, і я його не знаю.

— У такому разі не передавай йому на словах того, що ти хотів доручити, — сказав тамплієр. — Нехай він віднесе листа від імені де Брасі з наказом його вільній дружині поспішити сюди. А тим часом, щоб цей чернець не здогадався, що відбувається насправді, дозволь йому виконати своє завдання і приготувати саксонських свиней до бійні.

— Гаразд, так і вчинимо, — відповів Фрон де Беф і наказав служці провести Вамбу в ту кімнату, де були Седрик і Ательстан.

Тим часом нетерпіння Седрика все зростало й зростало. Він ходив із кутка в куток з виглядом людини, яка кидається в атаку або бере приступом фортецю. Він то гучно скрикував, то волав до Ательстана, який, зважено й холоднокровно очікуючи результату пригоди, спокійнісінько перетравлював вельми поживний обід. Вочевидь, питанням, чи довго триватиме їхнє ув'язнення, він мало переймався, твердо сподіваючись, що, як і всяке земне зло, колись і це скінчиться.

— Рах vobiscum! — мовив блазень, увійшовши до них. — Нехай буде над вами благословення святого Дунстана, святого Дениса, святого Дютока та всіх святих!

— Увійди, ласкаво просимо, — сказав Седрик фальшивому ченцеві. — Навіщо ти прийшов до нас?

— Я прийшов приготувати вас до смерті, — відповів блазень.

— Не може бути! — вигукнув Седрик, здригнувшись. — Які вони не є злостиві та зухвалі, вони не наважаться чинити таку показну і безглузду розправу.

— На жаль, — сказав блазень, — покладатися на їхнє людинолюбство було б так само марно, як стримувати коня, що поніс, шовковою ниткою замість вуздечки. Атому подумайте гарненько, шляхетний Седрику, а також і ви, доблесний Ательстане, які гріхи вчинили ви во плоті, бо сьогодні ж будете покликані до одвіту перед вище судилище.

— Ти чуєш, Ательстане? — запитав Седрик. — Зміцнімося духом для останнього нашого подвигу, бо краще вмерти, як годиться чоловікам, аніж жити в неволі.

— Я готовий, — сказав Ательстан, — витримати все, що може вигадати їхня злість, і піду на смерть так само спокійно, як пішов би обідати.

— Тож приступімо до святого таїнства, отче мій, — сказав Седрик.

— Зачекайте хвилинку, дядечку, — відповів блазень своїм звичайним голосом, — куди це ви так швидко зібралися? Краще озирніться гарненько, перш ніж стрибати в непроглядну пітьму.

— Дивно, — сказав Седрик, — цей голос мені знайомий.

— То голос вашого вірного раба і блазня, — відповів Вамба, скидаючи з голови каптур. — Якби ви раніше послухалися моєї безглуздої поради, сюди не потрапили б. Дослухайтеся ж хоч тепер до порад дурня, і ви недовго тут залишитеся.

— Як так, шахраю? — запитав Седрик.

— А ось як, — відповів Вамба. — Надягайте цю рясу і мотузок — адже саме вони є ознакою мого священного сану — і спокійнісінько йдіть із замку, а мені залиште свій плащ і пасок, щоб я міг посісти ваше місце і стрибнути за вас, куди доведеться.

— Ти маєш посісти моє місце? — перепитав Седрик, здивований такою пропозицією. — Але ж вони тебе повісять, сердешний мій дурню!

— Хай чинять як знають, а там — як Бог звелить, — відповів Вамба. — Я сподіваюся, що Вамба, син Безмозкого, може висіти на ланцюзі так само поважно, як ланцюг висів на шиї у його пращура олдермена.

— Гаразд, Вамбо, я згоден прийняти твою пропозицію, лише з однією умовою, — сказав Седрик. — Поміняйся одягом не зі мною, а з лордом Ательстаном.

— Ба, ні, присягаюся святим Дунстаном, — відповів Вамба, — це мені не пасує! Син Безмозкого згоден постраждати, рятуючи життя синові Гереварда, але яка ж мені користь вмирати через чоловіка, батько якого не був знайомий із моїм батьком?

— Негіднику, — сказав Седрик, — пращури Ательстана були владиками Англії!

— Мені байдуже, ким би вони не були, — заперечив Вамба, — проте я не бажаю, щоб мені скрутили голову заради його пращурів. А тому, мій добрий господарю, приставайте швидше на мою пропозицію або дозвольте мені піти з цієї башти.

— Дозволь старому дереву всохнути, — вів далі Седрик, — аби збереглася краса цілого лісу! Врятуй благородного Ательстана, мій вірний Вамбо. Кожен, у кому тече саксонська кров, зобов'язаний це зробити. Ми з тобою разом віддамо себе на розправу жорстоких гнобителів. А він, звільнившись із полону, збудить дух помсти в наших одноплемінниках і відплатить за нас ворогам.

— Та ні, батечку, — сказав Ательстан, потискуючи йому руку. Кожного разу, коли якісь небезпечні обставини розбурхували його думку і змушували до діяльності, почуття його і дії були гідні його високого походження. — Ні, — повторив він. — Я радше погоджуся цілий тиждень просидіти в цій залі на хлібі та воді, аніж скористаюся можливістю врятуватися, яку вигадала відданість слуги для його господаря.

— От ви називаєте себе мудрими людьми, панове, — сказав блазень, — а я називаюся дурнем. Проте, дядечку Седрику і братику Ательстане, дурень винесе ухвалу і тим покладе край усім вашим суперечкам. Я все одно що Джонова кобила, яка нікому не дає на себе сідати крім Джона. Я прийшов задля того, щоб урятувати свого господаря. Якщо він відмовиться од моєї допомоги — ну що ж, піду додому, і справі кінець. Відданість не можна перекидати з одних рук до інших, як кільце або кулю в грі. Я згоден гойдатися в зашморзі, але не інакше, як замість мого родового господаря.

— Йдіть, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан, — не втрачайте такої нагоди. Ваша присутність там, поза стінами цього замку, надихне наших друзів і пришвидшить наш порятунок, а якщо ви залишитеся тут, всі ми загинемо.

— А хіба там, за стінами, є надія на порятунок? — запитав Седрик, поглянувши на блазня.

— Ще й яка надія! — вигукнув Вамба. — Знайте, що, натягнувши мій балахон, ви одягаєтеся в мундир полководця. П'ятсот чоловіків зібралися під стінами цього замку, і сьогодні я був одним із головних ватажків. Моя безглузда шапка правила за шолом, а брязкальце — за маршальське берло. Ось побачимо, чи багато вони виграють, змінивши дурня на розумну людину. Хіба що я побоююся, щоб вони, збагатившись мудрістю, не втратили хоробрості. Отже, прощавайте, господарю, будьте милостиві до бідного Гурта і згляньтеся над його собакою Ікланем, а мій ковпак повісьте на стіну в Ротервуді на згадку про те, що я віддав своє життя за господаря як вірний… дурень.

Останнє слово він вимовив якось неоднозначно — чи то серйозно, чи жартома. Сльози виступили на очах у Седрика.

— Пам'ять про тебе житиме. — сказав він, — поки вірність і любов будуть у пошані на цьому світі.