Саламбо - Флобер Гюстав
Він розсудив, що вежа має стати перед ним, навпроти найневразливішої частини мурів, де саме через те не було ніякого захисту. Давно вже його раби носили бурдюки на жолобчасту фортечну доріжку і там, поставивши з глини дві гатки, спорудили щось ніби невеличкий водозбір. Вода поволі просякала на насип, але, дивна річ, Гамількар, здавалося, зовсім не турбувався.
Та коли вежа була вже за яких тридцять кроків, він наказав покласти поміж будинками, від цистерн до валу, над вулицями дошки; вояки, ставши цепом, передавали з рук у руки шоломи й амфори, що їх на валу спорожнювали. Дивлячись, як марнують воду, карфагенці обурювались. Таран пробивав стіну. Раптом з-поміж розсунутих брил ринула вода. Височезне бронзове громаддя на дев'ять поверхів, тримаючи в собі понад три тисячі вояків, стало поволі хитатися, неначе корабель. То вода, просякнувши крізь насип, розмила шлях, і колеса загрузли; в першому поверсі з-за шкіряної заслони показалася голова Спендія; він щодуху трубив у ріг із слонової кості. Велетенська споруда, ніби спинаючись в корчах, проповзла ще кроків із десять; але грунт ставав дедалі драглистіший, колеса вгрузли по самі осі, і вежа, страшенно перехилившись набік, захрясла. Катапульта зсунулась на край площадки; потягнена донизу своїм важким дишлем, вона впала, трощачи під собою нижні поверхи. Вояки, що стояли у дверях, зривалися в провалля або хапалися за кінці довгих поперечин, та ще більше нахиляли вежу, що, розпадаючись на уламки, тріщала всіма своїми суглобами.
Раптом варвари кинулись їх рятувати. Всі збилися докупи. Карфагенці спустилися з валу і, напавши на них ззаду, заходилися вільно крушити їх. Аж тут приспіли обладнані косами колісниці. Вони мчали, охоплюючи те стовпище; карфагенці знову вибралися на мури; запала ніч; мало-помалу варвари відійшли назад.
Тільки й видно було, як по всій рівнині, від блакитної затоки до білої лагуни, комашилося щось чорне; а ще далі озеро, куди стікала кров, слалося, наче якась велика пурпурова калюжа.
Насип тепер був такий завалений трупами, що можна було подумати, ніби його складено з людських тіл. Посередині бовваніла муроломна вежа, повна всілякої зброї; час від часу великі її уламки відпадали, неначе брили піраміди, що розвалюється. На мурах помітні були широкі патьоки, що їх полишило розтоплене олово. То тут то там догорали повалені дерев'яні вежі; а будинки в темряві скидалися на східці зруйнованого амфітеатру. Здіймалися важкі клуби диму, несучи за собою іскри, що гасли в чорному небі.
Тим часом карфагенці, що конали від спраги, метнулися до водозборів. Виламали двері. На дні зосталася сама тільки багниста калюжа.
Що його робити? До того ж варварів — тьма-тьменна, і, перепочивши, вони знову підуть на приступ.
Скупчившись на рогах вулиць, люди цілу ніч радились. Ті казали, що треба вирядити геть жінок, хворих і старих; інші пропонували покинути місто й осісти десь подалі, в колонії. Та бракувало на те кораблів; вже й сонце зійшло, а вони так і не дійшли якоїсь ради.
Того дня не билися, бо всіх знемагала втома. Поснулі були схожі на трупи.
Отож карфагенці, обмірковуючи причини своїх поразок, раптом згадали, що вони не послали до Фінікії щорічних дарів Мелькартові Тірійському; їх тоді охопив безмірний жах. Боги, розгнівані на Республіку, мстити-муться на них і далі.
Богів вважали за лихих володарів, яких можна власкавити молитвами або ж підкупити дарунками. А проти Молоха-пожирача всі вони були безсилі. Йому належало не тільки людське життя, а й тіло; тим-то задля порятунку свого карфагенці, уже заведеним звичаєм, віддавали у жертву йому якусь частину тіла, що мала вгамувати його гнів. Часто вовняним ґнотом припікали дітям на лобі чи на потилиці шкіру; а що цей спосіб задовольняти Ваала давав чималий прибуток і жерцям, то вони й не проминали нагоди порадити його як найпростіший і найлегший.
Та тепер ішлося вже про саму Республіку. А будь-яку вигоду доводилося купувати коштом певної втрати, в кожній угоді треба було виходити з потреб слабшого і вимог дужчого; не було такої надто тяжкої муки, якої не можна витерпіти задля бога, бо він кохався в найлютіших тортурах, і тепер була тільки його воля — помилувати їх чи кинути на згубу. Тож мали задовольнити його як-найщедріше. Бували випадки, коли саме так уникали божої кари. Та ще сподівалися, що жертовний вогонь очистить Карфаген. І ті міркування заздалегідь розпалювали жорстокість юрби. До того ж вибір мав упасти виключно на когось із вельможних родин.
Старійшини зійшлися на раду. Тяглась вона довго. Прийшов і Ганнон. Сидіти він уже не міг і лежав на ношах коло дверей, напівзаслонений торочками довгої завіси; а коли Молохів жрець запитав усіх, чи погоджуються вони віддати в жертву своїх дітей, у сутінку пролунав його голос, немовби то в глибині печери загарчав якийсь демон. Він, мовляв, шкодує, що, не маючи дітей, не може пожертвувати родинною кров'ю; а докінчивши, глянув на Гамількара, що сидів проти нього в другому кінці зали. Суфет так збентежився під тим поглядом, що опустив додолу очі. На знак згоди всі по черзі кивнули головами. За обрядом суфет повинен був на жерцеве запитання відповісти: "Хай буде так"! Тоді старійшини постановили принести жертву, вдаючись до звичайних у такі хвилини двозначних слів, бо є речі, що їх важче сказати, аніж зробити.
Ухвала старійшин відразу стала відома всьому Карфагенові. Зчинився лемент. Всюди чути було жіночі зойки. Чоловіки заспокоювали дружин або докоряли їм і лаяли.
Та через три години поширилася ще незвичайніша новина: суфет знайшов під прибережним урвищем джерела. Всі кинулись туди. В ямах, викопаних у піску, видніла вода; дехто, простягшись ницьма, пив її.
Гамількар і сам до ладу не знав, чи те сталося волею богів, чи він якось невиразно пригадав таємницю, що її звірив йому колись батько, але, покинувши раду старійшин, він спустився на берег і заходився з рабами своїми розкопувати пісок.
Він роздав одяг, взуття, вино. Він роздав усі рештки збіжжя, які в нього ще залишалися. Він навіть впустив юрбу до свого палацу і повідчиняв їй кухні, комори і всі кімнати, крім покою Саламбо. Він сповістив, що до них мають незабаром надійти шість тисяч галльських найманців і що македонський цар посилає військо.
Та вже другого дня джерела почали вичерпуватись, а на третій увечері й зовсім води не стало. Тоді знову повсюди загомоніли про ухвалу старійшин, і Молохові жерці взялися до свого діла.
Люди, одягнені в чорне, заходили в оселі. Чимало було таких батьків, що загодя йшли з дому ніби в якійсь справі чи, мовляв, купити ласощів; тим часом з'являлися
Молохові служителі й забирали дітей. Дехто, геть отупівши, й сам віддавав. Відводили їх до Танітиного храму, де жерці мали доглядати й годувати дітвору аж до врочистого дня.
Зненацька прийшли вони й до Гамількара, якого застали в саду.
— Барко! Ми прийшли по щось, сам знаєш... по твого сина!
Вони додали, що минулого місяця люди бачили, як зоряної ночі хлопчика вів через Маппали якийсь дід.
Спочатку Гамількарові перехопило дух. Та, хутко збагнувши, що сперечатися було б марно, він покірливо вклонився й завів їх до торгового дому. Рабам, що підбігли, він кивнув стерегти виходи.
Сам не свій увійшов він до кімнати Саламбо. Одною рукою схопив Ганнібала, другою відірвав шнура від якоїсь одежини, зв'язав йому ноги й руки, а кінцем заткнув рота і заховав малого під ложем із волових шкур, спустивши до землі широку заслону.
Він ходив туди-сюди по кімнаті, здіймав руки, крутився, кусав собі губи. Тоді, втупивши перед себе непорушні очі, став задихатися, ніби прийшов йому край.
Нарешті він ляснув тричі в долоні. Прибіг Гідденем.
— Слухай! — сказав йому суфет. — Вибери з-поміж рабів хлопчика, років восьми-дев'яти, з чорним волоссям і опуклим чолом! І — сюди його! Мерщій!
Невдовзі Гідденем вернувся, ведучи малого хлопчину.
Це було якесь бідолашне хлоп'я, худе й заразом одутле; і шкіра на ньому, і смердюче рам'я, що звисало з його стегон,— здавалися однаково сірими. Воно втягувало в плечі голову й протирало оченята, обліплені мушвою.
Як же можна повірити, що то Ганнібал! Та вже не було часу шукати когось іншого. Гамількар дивився на Гідденема; йому хотілося задушити його.
— Іди геть! — крикнув він. Начальник над рабами втік.
Отже, лихо, якого він так довго боявся, таки спіткало його; і він докладав незмірних зусиль, добираючи способу, як би йому запобігти.
Аж ось за дверима почувся Абдалонімів голос. Суфета вже кликали. Молоховим служникам уривався терпець.
Гамількар, немов до нього торкнулися розпеченим залізом, трохи не скрикнув. Він почав знову, як божевільний, метатися по кімнаті. Потім опустився біля поруччя і, спершись ліктями в коліна, стиснув кулаками чоло.
У порфіровому басейні залишалося трохи чистої води, щоб Саламбо мала де обмитися. Суфет, перемагаючи огиду і всю свою пиху, зіпхнув туди хлопчика й заходився, немов работоргівець, мити його й терти щіткою та червоною глиною. Потім дістав із скринь, що стояли попід стінами, дві пілки пурпурової тканини, одну приклав йому до грудей, другу до спини і зчепив їх через плечі двома діамантовими застібками. Він покропив йому голову пахощами, на шию повісив бурштинове намисто, взув у сандалі на підборах, оздоблених перлами, — у сандалі своєї дочки! Він аж тремтів з ганьби та гніву; Саламбо, що похапцем допомагала йому, була така сама бліда, як і він. А дитина всміхалася, засліплена блиском тих розкошів, і, коли Гамількар повів її, вона, вже зовсім оговтавшись, навіть почала підстрибувати та плескати в долоні.
Він міцно тримав хлопчину за руку, наче боявся його загубити; а малий, тільки пхикаючи від болю, дріботів поруч нього.
Біля ергастула, під пальмою, почувся голос, жалібний і благальний. Хтось волав:
— О господарю! Господарю!
Гамількар обернувся й побачив збоку якогось гидкого на вигляд чоловіка, одного з тих бідолах, що животіли в його домі.
Чого тобі треба? — спитав суфет. Раб, увесь тремтячи, пробелькотав:
Я його батько!
Гамількар ішов далі, а той і собі за ним, згорблений, ноги в колінах зігнуті, голова витягнута вперед. Невимовна скорбота викривляла лице, дух йому забивало стримуване ридання; йому хотілося воднораз і розпитати Гамількара, й крикнути йому: "Змилосердься!"
Нарешті він таки насмілився легенько торкнутися до його ліктя пальцем.
— Невже ж ти його?..
Йому не стало духу докінчити, і Гамількар спинився, вражений цією мукою.
Йому б ніколи й на думку не спало — така безмежна безодня розділяла їх,— що між ними може бути щось спільне.
