Саламбо - Флобер Гюстав

Усі відчули як урвалась остання нитка, що в'язала їхні душі з милосердним божеством.

Та через своє каліцтво Шагабарім не міг служити Ваалові. Люди в червоних мантіях вивели його з огорожі; опинившись за нею, він по черзі обійшов усі жрецькі колегії; потім жрець, що відтепер зостався без бога, зник у юрбі. Люди розступалися перед ним.

Тим часом між ногами колоса запалало вогнище із алое, кедра і лавра. Полум'я охоплювало кінці довгих ідолових крил. Масті, що ними понамащували його, наче піт, стікали йому по мідному тілу. На круглій плиті, на яку він опирався ногами, нерухомим колом стояли огорнені чорними покривалами діти; і надміру довгі Молохові руки спускалися своїми долонями аж до них, ніби хотіли вхопити цей живий вінок і занести його в небо.

Багатії, жіноцтво, старійшини — вся ота юрба купчилась позаду жерців, на терасах будинків. Великі барвисті зорі вже не крутилися; скінії стояли на землі; смуги диму від кадильниць здіймалися прямовисно, подібні до височезних дерев, що п'ялися в небо синюватим гіллям.

Дехто зомлів; інші скам'яніли в екстазі. Невимовна тривога гнітила серця.

Один по одному стихали останні вигуки,— карфагенський люд задихався, пойнятий жадобою страху.

Нарешті верховний Молохів жрець, просунувши ліву руку під покривало до дітей, повискубував у них над чолом по пасму волосся і кинув його в вогонь. Тоді люди в червоних мантіях заспівали священний гімн:

— Слава тобі, Сонце! Царю двох сфер, створителю, що сам себе народжуєш, Отче й Мати, Отче й Сину, Боже й Богине, Богине й Боже!..

І голоси їхні загубилися в громі музичних інструментів, що гримнули всі воднораз, щоб заглушити одчайдушне лементування жертв. Восьмиструнні шемініти, десятиструнні кінори, дванадцятиструнні небали бренькали, скрипіли, гриміли; величезні міхи з натиканими в них трубами хрипко вищали; під хапливий стукіт глухо торохтіли тамбурини, і серед дикого ревіння сурем тріскотіли, немов сарана крильми, сальсаліми.

Храмові служники довгими гаками повідчиняли сім комірок, розташованих одна над одною в Молоховому тулубі. У найвищу поклали борошна, в другу — двох голубів, у третю — мавпу, в четверту — барана, в п'яту — вівцю, а що для шостої бракувало бика, то вкинули туди видублену шкуру, взяту із вівтаря. Сьома залишалася порожньою.

Перш ніж подавати Молохові жертви, треба було випробувати, як орудують його руки. Тоненькі ланцюжки йшли від пальців до пліч і звисали ззаду; коли тягнули їх донизу, розтулені долоні підіймалися до рівня ліктів, а тоді, поволі зближуючись, притискалися до черева. їх кілька разів підряд отак підняли легенько, то смикаючи, то попускаючи ланцюжки. Музика стихла. Гуготіло полум'я.

Молохові жерці походжали по великій плиті, приглядаючись до натовпу.

Потрібно було, щоб хтось приніс добровільну жертву і тим заохотив інших. Та ніхто досі не вихоплювався, і сім проходів від огорожі до колоса були порожні. Тоді, щоб якось розворушити народ, жерці, вихопивши із-за поясів шила, стали колоти собі обличчя. До загорожі впустили приречених, що лежали горілиць на землі. Потім кинули їм зв'язку страшного залізного приладдя, і кожен обрав собі катування. Вони втикали в груди швайки, розтинали собі щоки, одягали на голови тернові вінки. А далі вхопилися за руки і, оточивши дітей, розташувалися другим великим колом, яке то стягувалося, то знову поширювалось. Вони підступали аж до поруччя, а тоді кидалися назад і так, раз у раз метаючись, отим паморочливим рухом серед крові й галасу поривали за собою очманілу юрбу.

Потроху люди посувалися проходом до самого вогнища; кидали в полум'я перли, золоті вази, келихи, смолоскипи — всі свої скарби; пожертви були дедалі пишніші й щедріші. Аж раптом, хитаючись на ногах, якийсь блідий, аж гидкий із жаху, чоловік штовхнув наперед дитину; в руках колоса майнуло щось чорне й маленьке; воно зникло в темному отворі. Жерці схилилися понад край великої плити — і знову розітнувся спів, що прославляв радість смерті і воскресіння у вічності.

Діти здіймалися повільно, а що дим, валуючи, клубочився вгорі, то здалеку здавалося, ніби вони зникають у хмарі. Жодне з них і не ворухнулось; їм позв'язували руки й ноги, а через оті чорні покривала ні вони нічого не бачили, ні їх не можна було розпізнати.

Гамількар, як і Молохові жерці, у червоному плащі, стояв біля Ваала, проти великого пальця його правої ноги. Коли підвели чотирнадцяту дитину, всі помітили, як він подався назад із жаху. Та хутко набравши тієї самої постави, схрестив руки і потупився долі. По другий бік ідола стояв непорушно, як і він, верховний жрець. Опустивши голову, обтяжену ассірійською митрою, він приглядався до золотої пластинки, що висіла у нього на грудях, уся вкрита віщими камінцями, на яких веселкою грало полум'я. Він стояв блідий, сам не свій. Гамількар понурив голову; вони обидва були так близько від вогню, що подоли їхніх плащів, здіймаючись, мало не торкалися полум'я.

Мідні руки почали рухатись швидше. Вони вже не спинялися. Щоразу, коли на них клали дитину, Молохові

жерці простягали над нею руки, щоб перекласти на неї злочини народу, і голосно вигукували:

— Це не люди, це бики!

А юрба довкола і собі ревла.

Бики! Бики! Побожні люди кричали:

їж, володарю!

А Прозерпінині жерці, підкоряючись із страху вимогам Карфагена, бубоніли елевсінське заклинання:

— Подай дощу! Вроди!

Жертви, опинившись край отвору, миттю зникали, неначе краплина води на розпеченій плиті, і щоразу серед великого багряного полум'я вихоплювались клуби білого диму.

Але бог був ненаситний. Він жадав усе нових жертв. Щоб наситити його, на руки йому навалювали цілі копиці, а тоді стягували жертви грубим ланцюгом, щоб не розсипалися. Ревні служителі Ваала бралися були рахувати число жертв, щоб знати, чи відповідає воно числу днів у сонячному році; та їх навалювано такі купи, що в шаленому русі отих страхітливих рук їх несила було порахувати. Тривало те довго, безконечно, до самого вечора. Потім внутрішні стінки комірок жаріли вже тьмяніше. Тоді було помітно, як згорають тіла. Декому здавалося навіть, що він розпізнає волосся, якусь частину, а то й цілу дитячу постать.

Западав вечір, над Ваалом скупчилися хмари. Багаття, яке вже не палало, становило піраміду з жару, що здіймалася аж до колін Молохові. Увесь червоний, неначе закривавлений велетень, він, із закинутою назад головою, здавалося, хитався, обважнілий від сп'яніння.

Що квапливіше орудували жерці, то буйніше навісніла юрба; все менше ставало жертв; хто кричав, щоб їх помилувано, хто — домагався ще. Здавалося, що мури, обтя-жені натовпом, валяться під рев, повний жаху та містичної сласності. Потім проходами ще тиснулися побожні шанувальники ідола, тягнучи за собою дітей; діти чіплялися за їхню одежу, а ті били їх, силкуючись відірвати і передати червоним людям. Вкрай знеможені музиканти часом переставали грати, і тоді чути було, як голосять матері, як, стікаючи на жар, шкварчить сало. Понапивавшись блекоти, дехто рачкував навкруги колоса й ричав, неначе тигр; ідоли віщували; приречені співали своїми розсіченими губами; натовп уже поламав грати — всім хотілося справляти жертву; батьки, у яких діти давно повмирали, кидали в огонь їхнє зображення, іграшки, їхні збережені останки. Дехто, мавши з собою ножа, кидався на інших; зчинялася різанина. Храмові служники позмітали на бронзові віялки попіл, що осів по краях плити, і розвіяли його в повітрі, щоб жертовна сила, розсіявшись над містом, сягнула зоряних просторів.

Це ревище і це яскраве світло привабили варварів під самісінькі мури; видряпуючись, щоб краще бачити, на уламки муроломної вежі, вони дивилися, ціпеніючи з жаху.

XIV МІЖГІР'Я СОКИРИ

Не встигли карфагенці й по домівках розійтися, як нахмарило; хто, піднявши голову, дивився на Молоха, відчув на чолі великі краплини: пустився дощ.

Він ішов цілу ніч, рясний і щедрий. Гуркотів грім; то був голос Молоха — він переміг Таніту, і, вже запліднена, вона розкривала з небесної височини своє широке лоно. Інколи видно було, як вона в ясному сяйві спочиває на подушках із хмар. А то раптом оповивав її морок, немовби, ще надто стомлена, вона хотіла заснути; карфагенці, віривши, що вода — виплід срібної планети, голосно стогнали, щоб полегшити їй пологи.

Дощ порощив по терасах, заливав їх, утворюючи в дворах цілі озера, водоспади по східцях, крутіші на перехрестях вулиць. Вода ринула важкою, теплою й суцільною лавиною; з рогів усіх будівель струмували піняві потоки; здавалось, із стін звисали якісь невиразні білясті заслони, і чорним полиском вихоплювались під блискавицями обмиті покрівлі храмів. Тисячею стежок збігали з Акрополя ручаї; валилися будинки; крокви, шматки тиньку, меблі — всяка всячина крутилася в потоках, що невтримно бурхотіли по плитах.

Люди виставляли амфори, дзбани, стелили мати; та в них гаснули смолоскипи, і вони стали вихоплювати з Ваалового багаття головешки; щоб погамувати спрагу, карфагенці закидали назад голови й роззявляли роти. Дехто припадав до брудної калюжі, по самі плечі занурював туди руки і так жадібно жлуктив воду, що починав блювати нею, наче буйвіл. Мало-помалу свіжішало; люди вдихали вологе повітря, оживали всім тілом і в розкоші цього сп'яніння незабаром перейнялися великими надіями. Всі злигодні хутко пішли в непам'ять. Знову оживала батьківщина.

Вони відчували щось ніби потребу вилити на інших надмір своєї люті,— не могли-бо обернути його проти самих себе. Така жертва не повинна була піти намарне; і хоча вони в ній не каялись, а проте переймалися тим несамовитим захватом, до якого призводить усяка причетність до непоправного злочину.

Буря застала варварів у недбало запнутих наметах; ще й другого дня, пойняті жахом, вони брьохались у болоті, шукаючи своїх розгублених і попсованих обладунків, зброї.

Гамількар сам пішов до Ганнона і, пославшись на свої найвищі повноваження, доручив йому провід над військами. Старий суфет на якусь мить завагався між своєю ненавистю до нього та жадобою влади. Нарешті таки погодився.

Потім Гамількар спустив на воду галеру, поставивши на ній з обох кінців по катапульті. Він зупинився в затоці навпроти плота. Тоді посадив на кораблі, що мав під своєю рукою, найдужчих вояків.