Саламбо - Флобер Гюстав

В порожнистих циліндрах мигтіли люди, що здіймалися з площадки на площадку. Зарипіли блоки й ковпаки, спустилися мотузяні запони, посипалися заразом і каміння, й стріли. Всі пращники кинулися вперед. Декотрі наближалися до укріплень, ховаючи під щитами горщики із смолою, а тоді щосили шпурляли їх на ворога. Град куль, стріл та вогню перелітав через перші ряди і, креслячи дугу, падав поза мурами. Та раптом на стінах з'явилися довгі щогло-підіймальні крани, і з них спустилися величезні кліщі, які мали на кінці дві захватні дуги, зубчасті зсередини. Вони вп'ялися в тарани. Варвари, й собі вхопившись за колоду, тягли її назад. Карфагенці силкувалися підняти її догори, і це змагання тривало до самого вечора.

Коли ж другого дня найманці знову взялися до штурму, всі мури зверху були вкриті паками бавовника, укривалами, подушками, бійниці позатикувані матами, а на валах поміж кранами стриміла ціла низка вил і сікачів, прилаштованих до київ. Одразу почалась люта оборона.

Стовбури дерев, прив'язані мотуззям, раз по раз падали й падали, б'ючи по таранах; гаки, що їх кидали метальні машини, зривали з куренів покрівлю; а з плоскодахих веж ринули цілі потоки каміння.

Нарешті тарани проламали Хамонську й Тагастську брами. Та карфагенці накидали зсередини стільки всякої всячини, що годі було їх відчинити. Так непорушно вони й стояли.

Тоді підсунули до мурів свердла, щоб, пробивши дірки довкола кам'яних брил, повивалювати їх. Тепер краще налагодили роботу машин; їхню обслугу поділили на невеличкі групи; з ранку до вечора невпинно працювали машини, ритмічно й точно, як ткацький верстат.

Спендій керував машинами, не знаючи втоми. Власними руками натягував він тятиву баліст. Щоб натягнути обидві линви з рівною напругою, їх скручували і по черзі вдаряли то з правого, то з лівого боку, доки не забринять вони однаковим звуком. Вилазив Спендій і на рами машин; легенько стукав у них носком і прислухався, як музикант, що настроює ліру. А коли дишель катапульти злітав догори, коли пружина, звільнюючись, стрясала стовп і каміння вилітало, як пасмо променів, а дротики ринули цілим потоком, він тягся вперед усім тілом і простягав руки, ніби хотів полинути слідом за ними.

Вояки, захоплені спритністю Спендія, виконували всі його накази. Весело пораючись біля машин, вони давали їхнім частинам свої, жартівливі назви. Так, наприклад, кліщі для хапання таранів прозивали вовками, а очеретяні прикриття — виноградними альтанками; себе звали ягнятами, казали, що йдуть оце збирати виноград; закладаючи ядра, зверталися до онагрів: "Ану-бо, хвицни їх замашненько!" А до скорпіонів: "Вжаль їх у самісіньке серце!" І ці дотепи, завжди ті самі, підіймали їхній ДУХ.

Одначе машини ніяк не могли зруйнувати укріплень. Це були подвійні мури, вщерть наповнені землею; ядра обвалювали самий лише гребінь стіни. Та обложені щоразу тут же його лагодили. Тоді Мато наказав спорудити дерев'яні вежі такі самі заввишки, як і вежі фортечних мурів. Щоб якнайшвидше засипати рів, накидали в нього дерну, колод, каміння, навіть закотили цілі вози; ще не всюди заповнили його, а незліченні юрби варварів уже ринули туди, де було завалено, і вдарили в мури, неначе розбурхане море.

Вони поприносили мотузяні й дерев'яні драбини та самбуки, що складалися з двох щогл, із яких по блоках спускалися бамбукові жердини з рухомим мостом унизу. Самбуки низками рівних щогл спиралися на мур, і по них вервечкою тяглися найманці, тримаючи в руках зброю. На мурах не видно було жодного карфагенця; варвари вибрались уже на дві третини фортечного валу. Аж тут зненацька повідтулялися бійниці, як із драконових пащ, вивергаючи вогонь і дим. Розсипався пісок, проходив крізь щілини панцерів; нафта приставала до одежі, розтоплене олово відскакувало від шоломів, пропалювало дірки в тілі; дощ іскор забризкував обличчя; спорожнілі очні западини, здавалося, плакали сльозами, великими, неначе мигдалини. В людей, геть жовтих від олії, спалахувало волосся. Вони кидалися бігти, полум'я перекидалося на інших. Гасили на них вогонь, здаля кидаючи їм на обличчя змочені в крові плащі. Дехто, ще не поранений, стояв скам'янілий, роззявивши рота й розставивши руки.

Приступ починався знову й знову кілька днів поспіль — найманці сподівалися перемогти, покладаючись на свої сили й відвагу.

Бувало, котрийсь із них вилазив на плечі іншому й забивав між каменями кілка, а тоді, ставши на нього, як на щабель, забивав другого, третього, беручись муром усе вище й вище; захищені пругом бійниць, що виступали з мурів, вони видиралися догори, але щоразу, досягши певної висоти, зривалися й падали. Глибокий рів ущерть був захаращений тілами; під ногами живих впереміш лежали поранені, вмирущі й мертві. Серед вивернених нутрощів, розбризканих мозків і кривавих калюж чорними плямами видніли обгорілі тулуби; а руки й ноги, до половини випинаючись із цих куп, стирчали, неначе тички на погорілому винограднику.

Самих драбин було замало, тому користалися й толенонами — пристроями, що складалися з довгої балки, яка була прикріплена навпоперек до другої і мала на кінці чотирикутний кіш на тридцять озброєних піхотинців.

Мато й собі поривався сісти до першого спорядженого коша. Спендій зупинив його.

Люди нагнулися над корбою; довжелезна балка стала здійматися, витяглася горизонтально, тоді звелася трохи не сторчма і, надто обтяжена на кінці, зігнулася, наче велетенська очеретина. Вояки, сховавшись у коші до підборіддя, поприсідали; видніло тільки пір'я шоломів. Нарешті, піднявши їх на п'ятдесят ліктів у повітря, балка хитнулася кілька разів праворуч, ліворуч і зігнулася ще більше; а тоді раптом, як велетенська рука, що затисла в жмені цілу когорту пігмеїв, спустилася й поставила на край муру кіш, повний людей. Вони кинулися в юрбу ворогів і вже не вернулись.

Негайно налагодили всі інші толенони. Та, щоб здобути місто, треба було мати їх у сто разів більше. Тож використовували їх у якомога дошкульніший спосіб: у кіш сідали ефіопські лучники, і тільки було закріплено линву, вони, повиснувши в повітрі, пускали отруєні стріли. П'ятдесят толенонів, здійнявшись отак над бійницями довкола Карфагена, насідали на нього, неначе якісь страхітливі шуліки; а негри з реготом дивилися, як у страшних корчах на валу конає сторожа.

Гамількар посилав туди гоплітів; він велів поїти їх щоранку соком трав, що помагали проти отруєння.

Якось темного вечора він посадив добірних своїх вояків на вантажні судна, а то й просто на дошки, і, звернувши з порту праворуч, зійшов на берег із ними у Тенії. Вони підійшли аж до перших рядів варварів, напали на них із флангу і вчинили страшну різанину.

Ночами із смолоскипами в руках карфагенці спускалися по мотузках із мурів, підпалювали бойові споруди найманців і вибиралися знову на фортечні вали.

Мато лютував. Від кожної перешкоди тільки закипав гнівом. Він пускався на щось химерне й страшне. Подумки кликав Саламбо на побачення й чекав на неї. Вона не приходила; він сприйняв те, як нову зраду, і зненавидів її. Побачивши її труп, він би, мабуть, кинув облогу. Він подвоїв передову варту, повстромлював попід мурами вила, повикопував у землі пастки і наказав лівійцям приволокти цілий ліс, щоб той Карфаген, як лисячу нору, спалити дотла.

Спендій уперто стояв за облогу. Він намагався змайструвати страшні, небачені досі машини.

Інші варвари, що отаборилися далі на перешийку, дивувалися з такої загайної облоги і почали ремствувати; їх пустили вперед.

Вони кинулись до брам і стали гатити в них ножами й дротиками. А що їхні не прикриті одежею тіла вражати було легше, то карфагенці повбивали їх велику силу; та найманці тільки раділи з того, зазіхаючи на більший пай здобичі. Це призводило до сварок, між ними починалися бійки. До того ж околиці були спустошені, і вояки кидалися один на одного, видираючи шматок хліба. Найманці почали занепадати духом. Цілими загонами розбігалися хто куди. Та тут була така тьма-тьменна люду, що того й не помічали.

Найкмітливіші вояки стали підкопуватись; та сипуча земля завалювалась. Тоді заходжувалися копати в інших місцях; і щоразу Гамількар, притуливши вухо до бронзового щита, викривав напрям підкопу. Він і собі заходився підкопуватись під шлях, де мали пройти дерев'яні вежі; коли їх хотіли пересунути, вони завалювалися в ями.

Кінець кінцем варвари впевнилися, що міста не здобути, доки не вивершать на висоту мурів довгого насипу, який би дав змогу битися, стоячи на одному рівні з ворогом, а щоб можна було пересувати по ньому бойові машини, вирішили забрукувати його верх. Тоді Карфагенові певно не встояти.

Карфаген починав страждати від спраги. За той самий черпак води, що на початку облоги коштував дві кезити, вже правили срібного шекеля; вичерпувалися й запаси м'яса та збіжжя; люди жахалися голоду; дехто натякав уже й на зайвих їдців, від чого всім ставало моторошно.

Від Хамонового майдану аж до Мелькартового храму вулиці були захаращені трупами. А що діялось це наприкінці літа, то воякам дошкуляли великі чорні мухи. Старі переносили поранених, а побожні люди й далі справляли похоронні обряди комусь із рідні чи друзів, що десь на війні наклали головою. Воскові статуї, з волоссям на голові й одягнені, лежали впоперек дверей. Вони танули від тепла свічок, що горіли біля них. Фарба стікала їм на плечі, а по обличчях живих, що протяжно наспівували жалібних пісень, струмували сльози. В цей же час вулицями метушилися юрби; проходили військові загони; начальники вигукували накази, і чути було, як раз у раз бухають у мур тарани.

Стояла така задуха, що трупи геть роздувало, аж не можна було їх упхати в труну. їх палили посеред подвір'їв. Але там було тісно, і полум'я перекидалось на стіни, раптом довгі язики полум'я шугали з будинків, неначе кров із артерій. Так над Карфагеном запанував Молох; він обхопив мури, котився вулицями, пожирав навіть трупи.

На перехрестях стояли люди, одягнені на знак розпачу в плащі з підібраного ганчір'я. Вони ганьбили і старійшин, і Гамількара, провіщали народові цілковиту загибель, закликали геть усе нищити, ні на що не зважаючи. Найнебезпечніші були ті, хто наївся блекоти, в нападі шаленства вони вважали себе за якихось хижих звірів, кидалися на перехожих, щоб їх роздерти.