Замкнена кімната - Вале Пер

Про пістолет, який я своїми руками втопив у морі. Про глушник. Чи не будете ласкаві пояснити, як усе це сталося?

Мартін Бек задумався.

— Десь ви допустились помилки,— нарешті відповів він. [400]

— Помилки? Але ж я вам розповів про все якнайдокладніше. Хто краще за мене знає, що я робив? Чи, може...

Маурітсон істерично зареготав, тоді урвав сміх:

— Звичайно, і ви хочете мене спіймати. Але не думайте, що я збираюся розповідати все це на суді.

Він знов нестримно зареготав.

Мартін Бек підвівся, відчинив двері й помахом руки покликав вартового:

— У мене все. Поки що все.

Маурітсона забрали. Він не переставав реготати. Той сміх звучав не дуже приємно.

Мартін Бек відчинив тумбу письмового столу, перемотав стрічку, витяг касету й подавея в той кабінет, де сиділи Ренн і Кольберг.

— Ну, сподобався тобі Маурітсон? — спитав Кольберг.

— Не дуже. Але я,маю матеріал, щоб притягти його до суду за вбивство.

— Кого ж він ще вбив?

— Сверда.

— Справді?

— Напевне.— Навіть сам признався.

— Твоя стрічка,— озвався Ренн,— з мого магнітофона?

— Так.

— Тоді з неї тобі не буде користі. Апарат не працює.

— Я його перевіряв.

— Ну, він записує перші дві хвилини. Потім звук пропадає. Я викликав на завтра майстра.

— Ось як.— Мартін Бек глянув на стрічку.— Байдуже. Однаково проти Маурітсона є докази. Вам Єльм казав, що на пістолет був накладений глушник?

— Так,— відповів Кольберг і позіхнув.— Але в банку він стріляв без глушника. Ти якийсь наче розгублений?

— З Маурітсоном щось негаразд,— відповів Мартін Бек.— Я не можу збагнути, в чому річ.

— А ти чого хочеш? — мовив Кольберг.— Грунтовно дослідити людську психіку? Маєш намір писати дисертацію з криміналістики?

— Бувайте,— попрощався Мартін Бек і пішов.

— Ну, він матиме час писати,— сказав Ренн.-Коли стане начальником управління.

XXX

Справу Маурітсона розглядали в стокгольмському суді. Його оскаржували у вбивстві, збройному пограбуванні банку, продажу наркотиків та інших порушеннях права. [401]

Він усе заперечував. На всі запитання відповідав, що нічого не знає, що поліція вибрала його жертовним козлом і сама сфабрикувала докази.

Бульдозер Ульсон був у своїй стихії і весь час напосі-дався на підсудного. В ході слідства прокурор навіть, змінив формулювання "ненавмисне вбивство" на "зумисне".

Після триденного засідання суд склав вирок.

Маурітсона засуджено на довічну примусову працю за вбивство Гордона й пограбування банку на Горнсгатан. Крім того, його визнано винним у багатьох інших злочинах, між іншим і в співучасті у нападах зграї Мурена.

А звинувачення у вбивстві Карла Едвіна Сверда суд відхилив. Адвокат, що під час розгляду перших питань був якийсь ніби сонний, тут раптом пожвавішав і розкритикував речові докази. Між іншим, він навіть організував нову експертизу, яка визнала наслідки балістичного дослідження сумнівними, справедливо вказавіпи, що гільза надто постраждала, щоб її з цілковитою певністю можна було прив'язати до Маурітсонового пістолета.

Свідчення Мартіна Бека визнали не досить обгрунтованими, а в його версії знайшли багато прогалин.

Звичайно, з погляду так званої справедливості це не мало великої ваги. Не було різниці, чи судити Маурітсона за одне, чи за двоє вбивств. Адже довічне ув'язнення — найвища кара у шведському законодавстві.

Маурітсон вислухав вирок, криво посміхаючись. І взагалі під час суду він поводився трохи дивно.

Коли голова суду спитав, чи винний зрозумів вирок, Маурітсон похитав головою.

— В принципі вас визнали винним у пограбуванні банку на Горнсгатан і вбивстві пана Гордона. Проте суд не визнав вас винним у вбивстві Карла Едвіна Сверда. За все разом ви засуджені на довічне ув'язнення і сидітимете в камері попереднього ув'язнення, поки вирок набере чинності.

Коли Маурітсона виводили з судової зали, він смдявся. Люди, які бачили це, вважали, що тільки запеклий злочинець, зовсім нездатний покаятись, міг виявити таку неповагу до права й суду.

Моніта сиділа в затіненому кутку готельної альтанки, тримаючи на колінах підручник італійської мови.

Мона гралася з однією із своїх нових товаришок у бамбуковому гайку готельного парку. Дівчата сиділи на помереженій сонячним промінням землі між гінкими стеблинами бамбука, і, слухаючи їхні дзвінкі голоси, Моніта дивувалась, [402] як легко можуть порбзумітися діти, навіть якщо вони розмовляють зовсім різними мовами. А втім, Мона вже знала чимало слів, і Моніта була певна, що дочка навчиться чужої мови куди швидше за неї; сама вона почала вже сумніватися, чи взагалі її вивчить.

У готелі їй вистачало мізерного запасу англійських та німецьких слів, але Моніта хотіла спілкуватися не тільки з обслугою готелю. Тому й почала вивчати італійську мову, яка здавалася їй легшою за словенську і якою тим часом можна— було послуговуватися в цьому маленькому містечку біля італійвького кордону.

Було страшенно гаряче, вона геть розімліла, хоч сиділа в затінку і п'ятнадцять хвилин тому вчетверте від сьогоднішнього ранку полоскалась під душем. Вона згорнула книжку і сховала її в сумку, що стояла біля неї.

По вулиці й на набережній перед готельним парком прогулювалися вбрані по-літньому туристи. Серед них було багато шведів. Занадто багато, думала Моніта. В юрмі легко було впізнати тутешніх мешканців: їхня хода була вільніша,— певніша, кожне з них кудись поспішало, щось несло — кошики з яйцями чи овочами, темні хлібини з пекарні, рибальське спорядження, дітей. Щойно повз неї пройшов чоловік, що ніс на голові зарізане порося. До того ж. літні люди майже всі були одягнені в чорне. Моніта гукнула дочку, яка підскоком прибігла до неї.

— Я хочу прогулятися,— сказала Моніта.— Тільки до будинку Розети й назад. Ти підеш зі мною?

— А мені конче йти? — спитала Мона.

— Ні, звичайно. Залишайся тут. Я скоро повернуся. Моніта пішла вгору схилом, що здіймався за готелем. До будинку Розети було п'ятнадцять хвилин ходи від готелю. Його я далі так називали, хоч Розета померла п'ять років тому й тепер він належав її трьом синам, які давно вже мешкали в містечку.

З найстаршим із них Моніта познайомилася першого ж тижня: він тримав пивничку в порту, і його дочка дуже заприязнилася з Моною. Тепер Моніта знала вже всю його родину, але розмовляти могла тільки з ним, бо він був моряком і непогано володів англійською мовою. Моніта раділа, що так швидко знайшла собі друзів у містечку, а ще дужче її тішило, що можна буде зайняти будинок Розети, коли американець, який там мешкає, поїде восени додому. Оскільки його нікому не обіцяно до другого літа, Моніта зможе там прожити цілу зиму.

Будинок був побілений, просторий, зручний, стояв у садку, і з нього відкривався казковий краєвид. [403]

А поки що Моніта ходила туди посидіти в садку й погомоніти з американцем, відставним офіцером, що приїхав сюди писати мемуари.

Деручись нагору стрімким схилом, вона по думки знов повернулася до тих подій, що привели її сюди. Всі ці три тижні вона не переставала дивуватись, як просто й швидко все сталося, тільки-но вона зважилась на той вчинок. Щоправда, її мучила думка, що до своєї мети вона дійшла ціною людського життя, проте вона сподівалася, що час зітре тяжку згадку, хоч безсонними ночами у голові в неї і досі відлунював той фатальний постріл.

Знахідка в кухонній шафці Філіппа Маурітсона стала ніби спонукою до дії. Власне, Моніта зважилась уже тоді, в його кухні, коли взяла в руки пістолет. Потім два з половиною місяці вона обмірковувала план і набиралась відваги. Десять тижнів ні про що більше не могла думати.

І коли нарешті приступила до здійснення свого плану, їй здалося, що вона передбачила всі можливі ситуації, а надто в банковій залі.

От тільки не врахувала того, що на неї може хтось кинутись. Вона нічого не тямила в зброї, не ознайомилась докладніше з пістолетом, маючи намір тільки полякати ним банкових службовців, і зовсім. не сподівалася, що він так просто вистрілить.

Коли той чоловік кинувся до неї, вона стиснула пістолет мимоволі, і звук пострілу був для самої неї несподіванкою. Побачивши, як чоловік упав, вона збагнула, що сталося, й страшенно перелякалась. її ніби спаралізувало, і вона й досі дивується, як після такого струсу змогла довести свій задум до кінця.

Доїхавши на метро додому, Моніта сховала гроші у валізку з доччиним вбранням, яка вже була спакована.

Подальші її вчинки навряд чи були обдумані.

Вона переодяглася в сукню, взула сандалі й поїхала на таксі на Армфельтсгатан. Це не було передбачено планом, але їй раптом здалося, що Маурітсон також винен: у смерті того чоловіка в банку, і вона вирішила покласти пістолет туди, де його знайшла. Проте, вже зайшовши до кухні, вона відчула, що це безглузда думка, її пойняв страх, і вона чимдуж утекла звідти. Внизу вона помітила відчинені навстіж двері підвалу, спустилася туди й хотіла зайти в збірник сміттєпровода, щоб кинути зелену брезентову сумку в мішок із сміттям, коли почула голоси сміттярів, які саме працювали там. Вона побігла далі в підвал, опинилася в якомусь приміщенні зі старими речами, помітила в кутку дерев'яний ящик і засунула в нього [404] свою сумку. Дочекавшись, поки сміттярі хряснули дверима й пішлид вона квапливо залишила той будинок. А другого ранку залишила й Швецію. Моніта завжди мріяла побачити Венецію і менше як через добу після пограбування банку була вже там разом з Моною. Проте затрималась у ній тільки на два дні — було сутужно з готелем, та ще й стояла страшна спека і з каналів здіймався просто нестерпний сморід. Краще приїхати сюди ще раз, коли трохи спаде хвиля туристів. Вони поїхали поїздом до Трієста, а звідти в Югославію, в маленьке істрійське містечко, де й зупинились.

Чорна нейлонова торбина з вісімдесятьма сімома тисячами шведських крон лежала в одній із валізок, що стояли в шафі її готельного номера. Моніта не раз уже думала, що треба знайти для грошей надійне місце. Треба колись вибратися в Трієст і покласти їх у банк.

Американця не виявилося вдома, проте Моніта зайшла в садок, сіла на траву, спершись спиною об дерево, й задивилась на Адріатичне море.

Повітря було дивовижно прозоре, чітко вимальовувалась лінія обрію, і білий катер неподалік берега.

Прибережні скелі, білий пляж і мінлива блакить води вабили до себе в цю полудневу жару.