Замкнена кімната - Вале Пер

Щоправда, серед своїх таке не вдається, але є люди, на яких слово "поліція" має магічний вплив.

"Неможливо, ми не маємо часу. А вам треба терміново?"

"Дуже терміново. Ви мусите нам допомогти".

"Ми не маємо часу".

"Хто ваш безпосередній начальник?"

І так далі.

Діставши відповідь, Мартін Бек робив позначку в блокноті. Відшкодування виплачено. Справу владнано. Власник застрахованих товарів помер, поки дійшло до відшкодування.

Мартін Бек телефонував далі й питав, що його цікавило. Хоч не скрізь йому . щастило, однаково на краях блокнота було вже повнісінько нотаток.

Під час восьмої розмови йому раптом спало на думку спитати:

— А що роблять з пошкодженим вантажем, коли компанія виплатить відшкодування?

— Його звичайно перевіряють. Коли він не дуже пошкоджений, наші службовці можуть його купити за півціни.

Ну так. На цьому теж можна трохи виграти.

Йому раптом згадався випадок із власної практики. Двадцять два роки тому, щойно одружившись, він жив досить бідно. Поки народилась причина одруження, Інга, його дружина працювала в страховій компанії. І раз купила там дешево чимало пошкоджених під час транспортування банок препоганого бульйону. Вони кілька місяців харчувалися ним. І відтоді йому було гидко навіть дивитися на бульйон. Може, Калле Сверд чи якийсь інший експерт покуштував той бульйон і визнав його непридатним для їжі?

Мартінові Беку не довелось дзвонити'дев'ятий раз. Бо подзвонили до нього. Комусь його самого було треба.

Невже?.. [390]

Ні, не вгадав.

— Бек елухае.

— Це Єльм.

— Добрий день, чудово, що ти подзвонив.

— Певне, що чудово,— відповів той.— Але, кажуть, ти тут поводився пристойно, а крім того, я надумав зробити тобі послугу наостанці.

— Як наостанці?

— А так, поки тебе не зробили начальником управління.

Я бачу, ти знайшов свою гільзу.

— Ви її дослідили?

— А чого ж, по-твоєму, я дзвоню,— дратівливим тоном сказав Єльм.— Хіба в нас є час на порожні балачки?

Мабуть, у нього є якась новина, подумав Мартін Бек. Єльм завжди дзвонив, коли міг чимось приголомшити. В усіх інших випадках доводилось терпляче чекати письмового висновку. А вголос він сказав:

— Я тобі дуже вдячний.

— Ото ж бо, — полагіднішав Єльм.— То слухай. Гільза твоя надто нікудишня. З таким матеріалом важко працювати.

— Розумію.

— Що ти розумієш... Але ти хочеш знати, чи та гільза пов'язана зкулею, яку витягли з самогубця?

— Так. Мовчанка.

— Так,— ще раз сказав Мартін Бек.— Дуже хотів би знати.

— Пов'язана,— відповів Єльм.

— Справді?

— Хіба я тобі не казав, що ми тут не ворожимо, а досліджуємо?

— Вибач. Отже, гільза від тієї кулі?

— Так. А пістолета в тебе часом немає?

— Ні, я не знаю, де він може бути.

— Зате я знаю,— сухо відповів Єльм.— Цієї хвилини він лежить у мене на столі.

У лігві спецгрупи на Кунгсгольмсгатан панував гнітючий настрій. Бульдозер Ульсон помчав нагору по настанови. Начальник центрального управління звелів простежити, щоб нічого не потрапило в пресу, і тепер Бульдозер псбіг з'ясовувати, що саме не повинне було потрапити в пресу. [391]

Кольберг, Ренн і Гунвальд Ларсон мовчки сиділи в позах, що нагадували пародії на Роденового "Мислителя".

У двері постукали, і відразу до кабінету зійшов Мартін Бек.

— Вітаю вас.

— Привіт,— відповів Кольберг.

Ренн кивнув, а Гунвальд Ларсон навіть не повернув голови.

— Ви чогось усі похнюпилися.

Кольберг оглянув свого давнього приятеля.

— Є чого хнюпитись. А ти мов огірочок, наче тебе підмінили. Чим ми завдячуємо твій візит? Сюди не приходять з власної волі.

— Вважай, що я виняток. У вас тут десь сидить один пустун на прізвище Маурітсон.

— Ну,— відповів Рен.— Убивця з Горнсгатан.

— Навіщо він тобі? — підозріло спитав Кольберг.

— Хочу з ним зустрітися.

— Навіщо?

— Трохи побалакати, якщо це можна влаштувати.

— Даремна праця,— сказав Кольберг.— Він балакає, алеьвсе не те.

— Відмагається?

— Геть від усього. Але в нас є докази. Ми знайшли маскарадний костюм у будинку, де він мешкає. І зброю, якою здійснено вбивство. І все це свідчить на нього.

— Як?

— Серійний номер на пістолеті стертий. І рівчачки на металі зроблені точилом, яке належить йому, до того ж знайдене у його шухляді. Доведено мікрофотознімком, тож помилки бути не може. А він однаково відмагається.

— Та й свідки його впізнали,-додав Ренн.

-. Отож... — почав Кольберг, потім натиснув на кнопки селектора й дав команду. — Зараз його приведуть.

— Де мені можна з ним посидіти?

— У моєму кабінеті,— запропонував Ренн.

— Бережи те стерво,— мовив Гунвальд Ларсон,— іншого в нас немає.

Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився Маурітсон, прикутий наручниками до вартового в цивільному вбранні.

— Це, мабуть, зайве,— сказав Мартін Бек.— Ми з ним тільки трохи побалакаємо. Зніміть наручники й почекайте за дверима.

Вартовий розімкнув наручники. Маурітсон сердито потер правий зап'ясток. [392]

— Прошу, сідайте,— сказав Мартін Бек.

Вони сіли біля письмового столу один напроти одного.

Мартін Бек уперше бачив Маурітсона і, природно, помітив, що той утратив рівновагу, нерви напружені до краю, психіка на межі зламу.

Може, вони його били? Та навряд. Убивці звичайно бувають неврівноважені і відразу скисають, коли їх спіймаєш. .

— Це. якась диявольська змова,— верескливим голосом почав Маурітсон.— Поліція чи ще хтось підкинули купу фальшивих доказів. Мене не було в місті, коли грабували той банк, але навіть мій адвокат мені не вірить. Що ж мені тепер робити, що?

— Кажете — підкинули?

— А як інакше сказати, коли поліція вламується в мою квартиру, підкидає перуку, темні окуляри, пістолет і ще якусь чортівню, а потім удає, що знайшла їх там? Я присягаюся, що не грабував ніякого банку. Але навіть мій адвокат каже, що в мене нема ніякої надії. Що ж мені робити? Признатися в убивстві й пограбуванні, до яких я непричетний? Ох, я збожеволію.

Мартін Бек нишком натиснув кнопку під столом. Стіл у Ренна був новий, з умонтованим магнітофоном.

— Власне, я не маю до цієї справи ніякого стосунку,— сказав Мартін Бек.

— Не маєте?

— Ніякісінького.

— То навіщо я вам?

— .Хочу побалакати про щось інше.

— Про що?

— Про одну історію, яку здається мені, ви знаєте. Вона почалася в березні шістдесят шостого року. З ящика іспанського лікеру.

— Що таке?

— Я зібрав усі документи, майже всі. Ви імпортували ящик лікеру, цілком легально. Оформили через митницю, заплатили мито, і не тільки мито, а й фрахт. Було таке?

Маурітсон не відповів. Глянувши на нього, Мартін Бек побачив, що він аж рота розтулив з подиву.

— У мене є всі документи,— знов наголосив Мартін Бек,— отже, гадаю, що так і було.

— Що ж,— сказав нарешті Маурітсон,— може, й було.

— Але замовлення до вас не дійшло. Як я зрозумів, ящик ненароком розбили під час транспортування.

— Так. Але я б не сказав, що ненароком.

— Справді, ви маєте слушність. Особисто я гадаю, [393] що вантажник складу на прізвище Сверд навмисне розбив ящик, щоб добратися до лікеру.

— Ви не помиляєтесь. Так воне й було, хай би їх чорти забрали.

— Гм-м. Я розумію, що вам вистачить по саму зав'язку того, через що вас тут тримають. Може, ви не хочете ворушити, ту давню справу? —г-спитав Мартін Бек.

Маурітсон довго зважував свою відповідь.

— Чому ні? Навіть добре поговорити про те, що справді було. А то я, їй-богу, збожеволію.

— Дивіться самі,— сказав Мартін Бек.— Тільки мені здається, що насправді в тих пляшках було щось інше, ніж лікер.

— І тут ви не помиляєтесь.

— Що в них було, тепер не має значення.

— Якщо вам цікаво, я скажу. В Іспанії над тими пляшками трохи почаклували. Зовні — чисто лікерні, а всередині — розчин морфіну і фенедріну, на які тоді був великий попит. Той ящик був дорогенький.

— Наскільки я знаю, після такого довгого терміну вам уже не загрожує кара за ввіз контрабанди, адже скінчилося тільки на спробі?

— Так, правда ваша,— протяглим голосом відповів Маурітсон, ніби досі про це не подумав.

— Далі, я маю підстави вважати, що Сверд вас шантажував.

Маурітсон промовчав, і Мартін Бек, здвигнувши плечима, додав:

— Не відповідайте, якщо не бажаєте.

Маурітсон і досі не заспокоївся. Він крутився на стільці, ніяк не міг утримати руки в спокої.

"Мабуть, усе-таки вони його били",— здивовано подумав Мартін Бек.

Він знав Кольбергові методи-вони майже завжди були гуманні.

— Ви платили Свердові по сімсот п'ятдесят крон на місяць?

— Він заправив тисячу. Я йому запропонував п'ятсот. Зрештою ми зійшлися на семистах п'ятдесяти.

— Розповідайте самі,— мовив Мартін Бек.— Якщо десь спіткнетесь, відтворимо картину разом.

— Ви певні? — В Маурітсона нервово засіпалось обличчя.— Хіба можливо відтворити картину?

— Чому неможливо? — сказав Мартін Бек.

— Ви також вважаєте, що я божевільний? — раптом спитав Маурітсон. [394]

— Ні. Чого б я мав вважати вас божевільним?

— Усім здається, що я схибнувся. Я й сам ладен повірити в це.

— Розкажіть, як воно було,— попросив Мартін Бек.— Тоді все з'ясується. Отже, Сверд шантажував вас.

— Він був справжня п'явка,— сказав Маурітсон.— Тоді мені ніяк не можна було попастися. Мене вже судили раніше, на мені висіло два умовних вироки, і я був під наглядом. Але ви, звичайно, самі знаєте про це.

Мартін Бек промовчав. Він ще не встиг докладно ознайомитися з минулим Маурітсона.

— Ну, сімсот п'ятдесят крон на місяць — не такі вже й великі гроші,— повів далі Маурітсон.— Дев'ять тисяч на рік. А сам той ящик був більше вартий.

Він урвав свою розповідь і вигукнув:

— Ніяк не збагну, звідки вам усе це відомо?

— У нашому суспільстві майже на всі випадки є папірці,— люб'язно пояснив Мартін Бек.

— Таж ті негідники, мабуть, щотижня розбивали ящики,— сказав Маурітсон.

— Розбивали, але тільки ви не взяли відшкодування.

— Так, не взяв... Я насилу відбився від того проклятого відшкодування. Бо тоді інспектори страхової компанії упхали б носа в мої справи. Досить мені було Сверда.

— Ясно. А що далі?

— Другого року я хотів перестати платити, та не встиг спізнитися й на два дні, як старий почав погрожувати мені. А мої справи боялися стороннього ока.

— Ви могли подати на Сверда Позов за шантаж.

— Отож-бо. І самому втелюжитись на кілька років. Ні, залишилося тільки одне — трусити кишеню. Той диявол кинув роботу, а я йому виплачував ніби пенсію.

— І кінець кінцем вам набридло.

— Ну так.

Маурітсон нервово жмакав у руках хусточку.

— А що, скажіть щиро, вам би не набридло? Ви б зробили інакше? Ви знаєте, скільки я йому виплатив?

— Знаю.