Саламбо - Флобер Гюстав

Довгі клапті часом розвівалися перед самим його лицем, і він помітив на них якусь червону пляму, подібну до відбитка чиєїсь руки. Це була Нар-Гавасова рука, знак їхньої спілки. Мато підвівся. Взявши димучу головешку, він зневажливо кинув її на рештки свого намету. Тоді носком котурна штовхнув у вогонь усе, що валялось довкола, щоб не зоставалося нічого.

Враз, не знати звідки, з'явився Спендій.

Колишній раб прив'язав собі до стегна два уламки списа і шкутильгав, болісно скрививши лице та жалісливо стогнучи.

— Відв'яжи ті патики,— сказав Мато,— я знаю, що ти хоробрий вояк!

Його так пригнітила несправедливість богів, що йому вже бракувало сили обурюватися проти людей.

Спендій подав знак іти за ним і повів його до гроту серед скель, де заховалися Зарксас та Автаріт.

Вони, хоч який був жорстокий один і хоробрий другий, повтікали, як і Спендій. Та й хто ж міг сподіватися, казали вони, що зрадить Нар-Гавас, що згорить лівійський табір, що буде втрачено заїмф, що так несподівано нападе Гамількар і хитрим маневром знову зажене їх на саме дно міжгір'я, просто під удари карфагенців? Спендій, щоб приховати своє боягузтво, і далі казав, ніби ногу йому таки зламано.

Кінець кінцем три ватажки і шалішим почали міркувати, що їм робити далі.

Гамількар заступив їм шлях до Карфагена; вони опинилися між його військом та Нар-Гавасовими володіннями; отже, найманців було притиснуто до моря і спільними силами знищено.

Отож неможливе 6уде уникнути війни, і вони повинні воювати до останку. Тільки ж як переконати всіх отих занепалих духом людей, які не позагоювали ще своїх ран, що їм потрібні безконечні битви?

— Це я беру на себе! — мовив Спендій.

За дві години по тому, примчавши з боку Гіппо-Заріта, на гору бігцем видерся якийсь чоловік. Він розмахував табличками і так голосно гукав, що варвари враз оточили його.

Ті таблички прислали грецькі вояки із Сардинії. Вони радили своїм африканським товаришам пильнувати Гіскона і всіх інших бранців. Якийсь Гіппонакс, самоський купець, прибувши з Карфагена, сказав їм, ніби там змовляються влаштувати бранцям втечу. Тим-то вони й закликали варварів до завбачливості, бо Республіка, мовляв, ще могутня.

Спочатку Спендієві ніяк не щастило здійснити свої задуми, на які він покладав такі великі надії. Перед лицем нової небезпеки варвари, замість того щоб запалитися гнівом, пройнялися ще більшим страхом; вони пригадували недавні Гамількарові застереження і чекали чогось несподіваного й жахливого. Ніч минула в тяжкій тривозі; декотрі на той випадок, якби прийшов суфет, навіть поскидали зброю, щоб тим умилостивити його.

Але назавтра, під час третьої денної варти, примчав другий гонець, ще дужче захекавшись і геть чорний від пилюки. Грек вирвав у нього з рук сувій папірусу, вкритий фінікійським письмом. У ньому найманців просили не занепадати духом, мовляв, до них уже йдуть із великою підмогою туніські сміливці.

Спершу Спендій прочитав тричі листа; а тоді, сівши на плечі двом каппадокійцям, що підтримували його, звелів носити себе з місця на місце по всьому табору і перечитував того листа. Сім годин без угаву задурював він голови своїми теревенями.

Він нагадав найманцям обіцянки Великої ради, африканцям — жорстокість управителів і всім варварам — несправедливість Карфагена. Суфетова лагідність, мовляв,— принада, щоб тільки захопити їх. Тих, що здадуться, продадуть у рабство, а переможених катуватимуть до смерті. Тікати нема куди. Жоден народ не захоче прихистити їх. А борючись далі, вони заразом визволяться, забагатіють і помстяться за кривду! Та вже й чекати на те недовго, бо туніський люд і вся Лівія спішать до них на підмогу.

І він розгортав папірус:

— Дивіться-но! Читайте! Ось їхні обіцянки! Не бре шу ж я вам!

Біля табору блукали собаки з чорними від закипілої крові мордами. Пекуче сонце палило непокриті голови. Від абияк позакопуваних трупів віяло нудотним смородом. У деяких стирчали з землі животи. Спендій присягався мерцями, що всі слова його — чиста правда. А тоді погрожував Гамількарові, махаючи в його бік кулаками.

Мато стежив, як він, аби тільки приховати свій страх, удає із себе страшенно лютого і мало-помалу й справді запалюється гнівом. Віддаючи себе на ласку богів, він кидав прокльони на голови карфагенців. Мордування, якого завдано бранцям,— то, мовляв, дитяча забавка. Навіщо панькатись із ними та тягати за собою оте нікчемне стерво!

— Ні! — вигукував він. — Цьому треба покласти край! Ми добре знаємо, що вони мають на думці! Таж один із них може погубити нас усіх! Ані найменшого жалю до них! Найкращого воїна видно буде по прудкості ніг та силі кулака!

І вони знову підступили до полонених. Багато з них іще харчали; їх добили, всуваючи їм у рот кінець меча або колючи дротиками.

Нарешті згадали й про Гіскона. Його ніде не було; варвари стурбувалися. Вони хотіли впевнитись у його смерті, власноручно вбити його. Три самнітські пастухи знайшли його кроків за п'ятнадцять від того місця, де недавно стояв намет Мато. Вони впізнали його по довгій бороді й покликали інших.

Він лежав горілиць, приклавши до стегон руки й стуливши коліна, і скидався на мерця, обрядженого на поховання. Тільки здіймалися й опадали його худі ребра, а на білому обличчі жеврів упертий, нестерпний погляд* його широко розплющених очей.

Спочатку варвари дивилися на нього вельми зчудовано. Відколи він жив у рові, його майже не згадували. Збентежені давніми споминами, вони топталися віддалік, не насмілюючись підняти на нього руку.

Але задні бурчали й підштовхували один одного, поки крізь натовп не пропхався гарамант; він розмахнувся серпом, і всі збагнули, що він намислив; лиця їх запаленіли і, пойняті соромом, вони загули:

— Так, так!

Чоловік із серпом підійшов до Гіскона. Він схопив його за голову й, притиснувши її собі до коліна, почав відтинати; вона впала; бризнули дві широкі цівки крові й вибили в поросі ямку. Підбіг Зарксас і, схопивши голову, легше від леопарда метнувся в напрямі карфагенського табору.

Вибігши на дві третини схилу, він витяг із-за пазухи Гісконову голову, схопив її за бороду, швидко розкрутив у повітрі і так метнув, що вона, окресливши довгу параболу, зникла аж за пунійським валом.

Невдовзі над частоколом підняли два складені навхрест списи — знак, що просять видачі вбитих.

Тоді чотири покликачі, обрані за свої широкі груди, вийшли з великими мідними трубами і проголосили, гукаючи в них, що відтепер поміж карфагенцями і варварами не може бути ні довір'я, ні жалю, ані страху божого, що вони наперед відмовляються від будь-яких переговорів і відпровадять їхніх посланців із відтятими руками.

Зараз же після того Спендіїв загін послали до Гіппо-Заріта по харчі; дістали їх від тірського міста того ж таки вечора. Вояки жадібно допалися до їжі. Підкріпившись, вони похапцем зібрали рештки свого майна та поламану зброю; жінки збилися посередині; і, не турбуючись пораненими, що плакали позад них, квапливою ходою подалися вздовж річки, як зацькована вовча зграя.

Вони йшли на Гіппо-Заріт, щоб захопити його, бо їм потрібне було місто.

Гамількар, бачивши здалеку, як від нього тікають варвари, відчував гордість, а проте і впадав у відчай. От якби була підмога, та напасти на них із свіжими силами! Ще б один такий день — і війні кінець! А зволікати — вони вернуться сильніші, бо до них приєднаються тірські міста; його милосердя до переможених нічого не дало. І він вирішив бути надалі безжалісним.

Того ж вечора відіслав він до Великої ради дромадера, нав'юченого браслетами, що познімав із убитих, і, страшно погрожуючи, наказав прислати йому нове військо.

В Карфагені вже давно вважали, що Гамількар загинув; тож звістка про його перемогу всіх приголомшила, майже налякала. Повернення заїмфа, що про нього повідомлялося якось невиразно, довершувало це чудо. Отже, боги і сила Карфагена, здавалося, належали тепер йому.

Ніхто з його ворогів не насмілювався вже ремствувати на нього або звинувачувати його. Завдяки палкій підтримці одних та боягузтву інших військо з п'яти тисяч вояків було зібрано раніше призначеного терміну.

Воно хутко дісталося до Утіки, щоб підтримати суфета з тилу, тим часом як три тисячі добірних вояків вирушили кораблями, щоб, висівши в Гіппо-Заріті, відкинути назад варварів.

Командування взяв на себе Ганнон; одначе до війська, що йшло на Утіку, він приставив свого помічника Магдасана, а сам, не мавши сили труситися на ношах, став на чолі загону, що плив кораблями. Недуга, роз'ївши йому губи й ніздрі, перекинулась на щоку і проточила там таку велику діру, що за десять кроків було видно горлянку; свідомий своєї бридоти, він, як жінка, накидав собі на голову запинало.

Гіппо-Заріт не зважав на його вимоги, як, зрештою, не зважав і на вимоги варварів; проте щоранку жителі його

спускали найманцям коші з харчами та перепрошували їх, з високих веж гукали про вимоги Республіки, заклинали відійти від міста. Те саме передавали вони знаками і карфагенцям, що стояли на морі.

Ганнон, не зважуючись на штурм, задовольнявся облогою самого порту. Та все-таки він переконав гіппо-заріт-ських суддів упустити до міста три сотні його вояків. А тоді рушив до Виноградного мису і накинув великого круга, щоб оточити варварів, хоча це був захід марний, навіть небезпечний. Із заздрощів він не квапився допомогти суфетові; він затримував його вивідувачів, перешкоджав його планам і гальмував йому всю справу. Кінець кінцем Гамількар написав до Великої ради, щоб відкликали Ганнона, і той вернувся в Карфаген, розлючений підлістю старійшин і суфетовим безумством. Отже, карфагенці, мавши такі великі надії, опинилися ще в скрутнішому становищі; та вони вже намагалися й не говорити про те, і навіть не думати.

Мало було тих невдач, а тут іще довідалися, що сардінські найманці розіп'яли свого ватажка, захопили фортеці й повирізували людей ханаанського племені. А римляни, як на те, погрожували Республіці негайно рушити війною, якщо вона не сплатить тисячі двохсот талантів і не віддасть усієї Сардінії. Вони, уклавши спілку з варварами, надіслали їм плоскодонними суднами борошна та сушеного м'яса. Карфагенці погналися були за суднами і взяли в полон п'ятсот чоловік; а за три дні по тому кораблі, що йшли з Бізацени, везучи Карфагенові харчові припаси, затонули під час бурі.