Парадокс - Короленко Володимир

Жебрак кланявся, тримаючи капелюха в обох руках. Феномен зареготав, відкинувши голову назад... Візок рушив провулком, наближаючись до нас.

— А ти сьогодні в доброму гуморі,— похмуро і в'їдливо сказав довговусий.

— А що? — з цікавістю сказав феномен.

— Так... пишеш приємні афоризми і роздаєш голодранцям по сороковцю... Який, подумають люди, щасливець!

Феномен зареготав своїм різким сміхом, від якого в мене щось пішло поза спиною, і потім сказав:

— Ха! Треба собі дозволити іноді... притому нічого не втратили... Ти бачиш, і приємні афоризми іноді роблять збір. У тебе дві руки, але твоя голова нічого не варта, бідний Матвій!.. Людина створена для щастя, тільки щастя не завжди створене для неї. Зрозумів? У людей бувають і голови, і руки. Тільки мені забули приклеїти руки, а тобі помилково поставили на плечі порожній гарбуз... Ха! Це неприємно для нас, проте не змінює загального правила...

Під кінець цієї розмови неприємні ноти в голосі феномена зникли, і на обличчі з'явився той самий вираз, з яким він писав для мене афоризм. Але в цю хвилину візок порівнявся з тим місцем, де ми стояли з братом, тримаючись руками за балясини палісадника і уткнувши обличчя в просвіти. Помітивши нас, феномен знов зареготав неприємним сміхом.

— А! лоботряси! Прийшли ще раз поглянути на феномена безплатно? Ось я вас тут! У мене є такі ж племінники, я годую і січу їх ногами... Чи не хочете спробувати? Це дуже цікаво. Ха-ха-ха! Ну, бог з вами, не займу... Людина створена для щастя. Афоризм і парадокс разом, за подвійну плату... Кланяйтесь лікареві від феномена і скажіть, що людині треба годуватися не тим, так іншим, а це важко, коли природа забула приклеїти руки до плечей... А в мене е племінники, справжні, з руками... Ну, прощавайте і пам'ятайте: людина створена для щастя...

Візок покотив, але вже в кінці провулка феномен іще раз обернувся до нас, кивнув головою вгору, на птаха, що кружляв високо в небі, і крикнув ще раз:

— Створена для щастя. Так, створена для щастя, як птах для польоту.

Потім він зник за рогом, а ми з братом довго ще стояли, з обличчями між балясин, і дивились то на пустий провулок, то на небо, де, широко розкинувши крила, у високій синяві, в небесному просторі, увесь осяяний сонцем, все ще кружляв і ширяв великий птах...

А потім ми пішли знову до свого кутка, добули вудочки й заходилися були в мовчанні чекати на сріблясту рибу в загнилій бадді...

Але тепер це чомусь не давало нам колишнього задоволення. Від бадді тхнуло смородом, її глибина втратила свою заманливу таємничість, купа сміття, якось нудно освітлена сонцем, немовби розпалася на свої складові частини, а кузов видавався поганим старим мотлохом...

Уночі обидва ми спали погано, скрикували і плакали без причини. А втім, причина була: у дрімоті обом нам з'являлося обличчя феномена і його очі, то холодні й цинічні, то повиті внутрішнім болем...

Мати вставала й хрестила нас, намагаючись цим захистити своїх дітей від першої суперечності життя, що гострою колючкою встромилася в дитячі серця і розум...

1894 р.