Парадокс - Короленко Володимир

Бідний Ян, дай я тебе підійму...

Він допоміг феноменові підвестися. Каліка ледве стояв,— величезна голова придавлювала це тіло карлика. На обличчі відбивалось страждання, тонкі ноги тремтіли. Він швидко опустився знову в свій візок.

— Однак він може пересуватися й сам.

Колеса візка раптом зрушили з місця, челядь з криком розступилась; дивна істота, перебираючи по землі ногами і ще більше скидаючись на павука, зробила велике коло і знову зупинилась проти ганку. Феномен зблід від натуги, і я бачив тепер тільки двоє величезних очей, що дивилися на мене з візка...

— Ногами він чухає собі спину і навіть робить свій туалет.

Він подав феноменові гребінку. Той узяв її ногою, спритно розчесав широку бороду і, знову пошукавши очима в натовпі, послав ногою поцілунок економці домовласниці, яка сиділа біля вікна великого будинку з кількома "кімнатними паннами". З вікна почувся вереск, Павло фиркнув і знову одержав стусана.

— Нарешті, панове, ногою він хреститься.

Він сам скинув з феномена картуз. Натовп затих. Каліка звів очі до неба, на мить обличчя його застигло в дивному виразі. Напружена тиша ще посилилась, поки феномен з очевидними труднощами підіймав ногу до лоба, потім до плечей і грудей. В задніх рядах почувся майже істеричний жіночий плач. Тимчасом феномен скінчив, очі його ще зліше, ніж раніш, перебігли по обличчях публіки, і в тиші різко пролунав стомлений голос:

— Обійди!

На цей раз довговусий звернувся прямо, до рядів простої публіки. Зітхаючи, часом хрестячись, подекуди з сльозами, прості люди подавали свої крихти, кучери відгортали поли каптанів, куховарки нашвидку збігали до кухонь і, проштовхуючись до візка, клали туди свою милостиню. На сходах панувало важке, не зовсім схвальне мовчання. Пізніше я помічав багато разів, що прості серця менш чутливі до блюзнірства, хоча б тільки злегка прикритого обрядом,

— Пане лікарю?..— запитливо протягнув феномен, але, бачачи, що Дударєв тільки нахмурився, він направив довговусого до Уляницького і напружено, з якоюсь злістю стежив за тим, як Уляницький, видимо, проти волі, поклав іще монету.

— Пробачте,— повернувся раптом феномен до моєї матері...— Людина годується, як може.

В його голосі була якась особлива, жалісна нота. Лікар раптом випустив нескінченний струмочок синього диму і, вийнявши срібну монету, кинув її на брук. Феномен підняв її, підніс до рота і сказав:

— Пане лікарю, я віддам це першому біднякові, якого зустріну... Повірте слову Яна Залуського. Ну, чого ж ти став, продовжуй,— накинувся він раптом на свого довговусого поводиря.

Враження від цієї сцени ще деякий час держалось у натовпі, поки феномен брав ногами їжу, скидав з себе куртку і всиляв нитку в голку.

— Нарешті, шановні панове,— проголосив довговусий урочисто,— ногами він підписує своє ім'я і прізвище.

— І пишу повчальні афоризми,— жваво підхопив феномен.— Пишу повчальні афоризми усім взагалі або кожному бажаючому зокрема, ногами, за окрему плату, для душевної користі і втіхи. Якщо бажаєте, шановні панове. Ну, Матвію, діставай канцелярію.

Довговусий дістав із сумки невеличку папку, феномен взяв ногою перо і легко написав на папері своє прізвище: "Ян Криштоф Залуський, шляхтич-феномен із Заславського повіту".

— А тепер,— сказав він, насмішкувато повертаючи голову,— хто бажає одержати афоризм?.. Повчальний афоризм, шановні панове, від людини, яка знає теперішнє, минуле і майбутнє.

Гострий погляд феномена пробіг по всіх обличчях, спиняючись то на одному, то на другому, немов цвях, який він збирався вбити глибоко в того, на кому зупиниться його вибір. Я ніколи не забуду цієї німої сцени. Потвора сиділа у своєму візку, держачи гусяче перо в трохи піднятій правій нозі, як людина, що жде натхнення. Було щось цинічно карикатурне в усій його постаті й пазі, у саркастичному погляді, що ніби шукав у натовпі свою жертву. Серед простої публіки погляд цей викликав тупе замішання, жінки ховалися одна за одну, то сміючись, то ніби плачучи. Пан Уляницький, коли черга дійшла до нього, розгублено посміхнувся і виявив готовність дістати з кишені ще монету. Довговусий спритно підставив капелюха... Феномен обмінявся поглядом з моїм батьком, ковзнув мимо Дударєва, шанобливо вклонився матері, і раптом я відчув цей погляд на собі...

— Підійди сюди, малюк,— сказав він,— і ти теж,— покликав він також брата.

Всі погляди звернулися на нас з цікавістю або з співчуттям. Ми раді були б провалитися крізь землю, та втікати було нікуди; феномен пронизував нас чорними очима, а батько сміявся:

— Ну, що ж, ідіть,— сказав він таким голосом, яким іноді наказував іти до темної кімнати, щоб відучити від забобонного страху.

І ми обидва вийшли з таким самим почуттям трепету, з яким, виконуючи наказ, входили до темної кімнати... Маленькі й зніяковілі, ми зупинились навпроти візка, під поглядом дивної істоти, що сміялася нам назустріч. Мені здавалось, що він зробить над нами щось таке, від чого нам буде потім соромно все життя, соромно в значно більшій мірі, ніж у ту хвилину, коли ми злазили з паркана під насмішкуватим поглядом Павла... Можливо, він розкаже... але що саме? Що-небудь таке, що я зроблю в майбутньому, і всі дивитимуться на мене з таким самим трепетом, як кілька хвилин тому, побачивши його потворну наготу... Очі мої застилалися сльозами, і, ніби крізь туман, мені здавалось, що обличчя дивної людини у візку міняється, що він дивиться на мене розумним, задумливим і пом'якшеним поглядом, який стає все м'якшим і все дивнішим. Потім він швидко заскрипів пером, і його нога простягнулася до мене з білим аркушем, на якому чорнів рівний, красивий рядок. Я взяв аркуш і безпомічно озирнувся навкруги.

— Прочитай,— сказав, посміхаючись, батько.

Я глянув на батька, потім на матір, на обличчі якої виднілося трохи тривожне співчуття, і механічно вимовив таку фразу:

— "Людина створена для щастя, як птах для польоту"...

Я не одразу зрозумів значення афоризму і тільки з вдячного погляду, який мати кинула на феномена, зрозумів, що все кінчилось для нас благополучно. І відразу ж знову пролунав ще різкіший, ніж до того, голос феномена:

— Обійди!

Довговусий граціозно вклонявся і підставляв капелюх. Цього разу, я певний, більше за всіх дала моя мати. Уляницький емансипувався і тільки велично повів рукою, показуючи, що він і без того надто великодушний. Останнім кинув монету в капелюх мій батько.

— Добре сказано,— засміявся він при цьому,— тільки, здається, це скоріше парадокс, аніж повчальний афоризм, який ви нам обіцяли.

— Щаслива думка,— насмішкувато підхопив феномен.— Це афоризм, але й парадокс одночасно. Афоризм сам по собі, парадокс в устах феномена... Ха-ха! Це правда... Феномен теж людина, і він менш за все створений для польоту...

Він зупинився, в очах його майнуло щось дивне,— вони немовби затуманились...

— І для щастя теж...— додав він тихіше, ніби про себе. Але одразу ж погляд його блиснув знову холодним одвертим цинізмом.

— Га! — сказав він голосно, звертаючись до довговусого.— Робити нічого, Матвію, обійди шановну публіку ще раз.

Довговусий, який встиг уже надіти свого капелюха і вважав, мабуть, виставу закінченою, знову зам'явся. Мабуть, не дивлячись на дуже пом'яту постать і фізіономію, що не викликала ні симпатії, ні поваги, в цій людині зберігалася частка соромливості. Він нерішуче дивився на феномена.

— Ти дурний! —сказав той різко.— Ми одержали з шановних панів за афоризм, а тут виявився ще парадокс... Треба одержати й за парадокс... За парадокс, шановні панове!.. За парадокс бідному шляхтичеві-феномену, який годує ногами численну родину...

Капелюх обійшов ще раз по ганку і по подвір'ї, яке на цей час сповнилося публікою мало не з усього провулка.

IV

Після обіду я стояв на ганку, коли до мене підійшов брат.

— Знаєш що,— сказав він,— цей... феномен... ще тут.

— Де?

— У людській. Мама покликала їх обох обідати... І довговусий теж. Він його годує з ложки.

У цю саме хвилину з-за рогу нашого будинку з'явилася худорлява й довга постать довговусого. Він ішов, нахилившись, з руками позаду, і тягнув за собою візок, у якому сидів феномен, підібравши ноги. Проїжджаючи повз флігельок, де жив військовий лікар, він серйозно вклонився у напрямі до вікна, з якого попихкував часом синій димок лікарської люльки, і сказав довговусому: "Ну, ну, швидше!" Біля низьких вікон Уляницького, завішених і заставлених геранню, він раптом заворушився й крикнув:

— До побачення, благодійнику... Я знаю минуле, теперішнє і майбутнє, як п'ять пальців моєї правої руки... якої у мене, проте, немає... ха-ха! Якої у мене немає, шановний мій благодійнику... Але це не заважає мені знати минуле, теперішнє і майбутнє!

Потім візок викотився за ворота...

Ніби змовившись, ми з братом бігом обігнули флігель і вийшли на невеликий задній дворик за будинками. Провулок, обігнувши великий будинок, підходив до цього місця, і ми могли тут іще раз побачити феномена. Дійсно, через півхвилини в провулку з'явилася довгов'яза постать, що тягла візок. Феномен сидів, опустившись. Обличчя в нього здавалося втомленим, але було тепер простішим, буденнішим і приємнішим.

З другого боку, назустріч, у провулок ввійшов старий жебрак з дівчинкою років восьми. Довговусий кинув на жебрака погляд, у якому на мить відбилося занепокоєння, але одразу ж він набрав безтурботного вигляду, став недбало дивитись по верхах і навіть якось недоречно й фальшиво затягнув півголосом пісню. Феномен спостерігав усі ці наївні еволюції товариша, і очі його іскрились саркастичною посмішкою.

— Матвію! — окликнув він, але так тихо, що довговусий тільки наддав ходи.

— Матвію!

Довговусий спинився, глянув на феномена і якось благально мовив:

— А! Їй-богу, глупство!..

— Діставай,— коротко сказав феномен

— Ну!

— Діставай!

— Ну-у? — зовсім жалібно протягнув довговусий, проте поліз до кишені.

— Не там,— сказав холодно феномен.— Сороковець лікаря у тебе в правій кишені... Дідусю, зажди хвилину.

Жебрак зупинився, зняв капелюх і втупився в нього своїми вицвілими очима. Довговусий, з виглядом людини, смертельно ображеної, дістав срібну монету і кинув у капелюх старого.

— Диявол вас тут носить, дармоїдів,— пробурмотів він, беручись знову за дишло.