Без догмата - Сенкевич Генрик
Може, самопізнання є ознакою вищого розумового розвитку, але разом з тим воно дуже ослаблює сприймання. Завжди займатися прискіпливою самокритикою — це означає вилучити з внутрішнього життя частину душі, яка цим зайнята, тобто відчувати й сприймати життя не всім єством, а лише його другою частиною.
Це так само болісно, як для птаха — літати на одному крилі. Крім того, занадто розвинена самосвідомість позбавляє людину здатності діяти. Якби не це, то Гамлет одразу ж у першому акті проштрикнув би шпагою свого дядечка й цілком спокійно успадкував би королівський престол.
А моя самовідданість хоч іноді оберігає мене і втримує від нерозважливих вчинків, але значно більшою мірою набридає мені, не дає можливості зосередитись на якомусь одному занятті. В мені наче сидять двоє людей, і коли одна людина завжди все зважує і критикує, то друга живе тільки наполовину і втрачає будь-яку рішучість. Мене гнітить і та думка, що я вже ніколи не звільнюся від цього ярма, тому що, безсумнівно, чим ширшим ставатиме мій кругозір, тим глибшою ставатиме самосвідомість, і навіть на смертній постелі я не перестану критикувати вмираючого Плошовського, якщо тільки гарячка не затуманить моєї свідомості.
Напевно, я успадкував від батька синтетичний розум, бо завжди намагаюсь узагальнювати всі явища; і жодна наука не захоплювала мене так, як філософія. Але за часів мого батька філософія охоплювала не більше й не менше, як всесвіт і всесвітнє буття, і тому в неї були готові відповіді на всі питання. Тепер вона стала настільки розсудливою, що визнає: всеохоплюючої філософії у колишньому загальному значенні немає, а існує лише філософія окремих галузей знання. їй-право, думаючи про це, мені хочеться сказати, що й людський розум пережив свою трагедію, і почалась вона для нього саме тоді, коли він визнав своє безсилля. Оскільки я веду особистий щоденник, я говоритиму в ньому про такі речі лише з власної точки зору. Я не вважаю філософію своїм фахом, бо, як я вже казав, у мене немає ніякого фаху, однак, як усі мислячі люди, я цікавлюся найновішою течією в філософії, був і зараз перебуваю під її впливом і маю повне право говорити про те, що вплинуло на мій розумовий і духовний розвиток.
Насамперед треба відзначити, що мої релігійні вірування, які я виніс незайманими з колегії в Метці, не вистояли, коли я став читати природничо-філософську літературу. Хоча це й не означає, що я став атеїстом. О, ні! Це було добре колись, у давні часи, — тоді, коли хтось не визнавав "духа", він казав собі: "матерія" — і на цьому заспокоювався. А тепер тільки доморослі філософи займають таку відсталу позицію. Тепер філософія таких питань не вирішує, сьогодні вона відповідає на них "не знаю" і це "не знаю" наполегливо підказує нам. Сучасна психологія займається дуже точним аналізом різних психологічних явищ, проте на запитання про безсмертність душі теж відповідає "не знаю"; і вона справді не тільки цього не знає, а й не може знати.
А тепер мені буде легше охарактеризувати стан моєї свідомості. Отож: не знаю, не знаю, не знаю! У цьому усвідомленні безсилля людського розуму полягає трагедія. Не кажучи вже про те, що наша душа завжди волатиме, вимагаючи відповіді на такі питання, бо це надзвичайно важливі питання, які мають величезне значення для людини. Якщо на тому світі є щось і воно вічне, то нещастя і втрати в земному житті — ніщо. Про них можна було б сказати словами Гамлета: "Біс забирай жалобу, я вдягну соболину мантію". "Я згоден померти, — каже Ренан, — якщо знатиму, що смерть для чогось мені потрібна". А філософія відповідав "не знаю".
Людина борсається в цій страшній невідомості, відчуваючи, що коли б вона могла повірити в що-небудь одне, їй було б легше й спокійніше. Та що ж поробиш? Звинувачувати філософію, що вона більше не створює теорій, які щодня розпадались, наче карткові будиночки, а визнала своє безсилля і зайнялась вивченням та систематизуванням явищ у межах, доступних людському розуму? Ні! Однак гадаю, що я і кожна інша людина мали б право сказати їй: "Я захоплююсь твоєю тверезістю, схиляюсь перед точністю твоїх аналізів, але разом з тим ти зробила мене нещасним. Ти сама зізнаєшся, що неспроможна відповісти на найважливіші для мене питання, зате в тебе знайшлося досить сили, щоб підірвати мою віру в науку, яка відповідала мені на ці питання не тільки рішуче, а заспокійливо й лагідно. І не кажи, що, нічого не стверджуючи, ти дозволяєш мені вірити геть у все. Неправда! Твій метод, твоя душа, сама сутність твоя — це сумніви й критика. Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою. Наче розпеченим залізом ти випалила в мені всі ті фібри душі, якими люди вірять некритично і просто, тому, якби я тепер і захотів вірити, то вже не маю чим. Ти дозволяєш мені ходити на месу, якщо я хочу, але ти настільки отруїла мене скептицизмом, що тепер я ставлюсь скептично навіть до тебе, навіть до власного скептицизму, й не знаю, не знаю, нічого не знаю! І мучуся, і шаленію в цій темряві!.."
Рим, 12 січня
Учора я писав трохи роздратовано. Але мені здається це тому, що я доторкнувся виразок і моєї власної, і взагалі людської душі. Бувають періоди, коли я байдужий до цих питань, однак часом вони мене немилосердно терзають, — тим більше, що їх приховуєш у собі. Може, краще було б не думати про них, та вони надто важливі. Бо, зрештою, людина хоче знати, що її чекає і як їй влаштувати своє життя! Правда, я не раз пробував казати собі: "Досить! Із цього зачарованого кола не вийдеш, тому й не вступай у нього!" Я маю все для того, щоб зробитися ситою й веселою твариною, — однак я не завжди можу цим задовольнятись. Кажуть, що в слов'ян вроджений нахил до містицизму, до потойбічного світу. Я помітив, приміром, що всі наші великі письменники врешті впадали в містицизм. Що ж дивного, коли іноді трохи мучаться і звичайні люди? Щодо мене, то я був змушений написати про цю свою внутрішню тривогу, щоб намалювати собі ясну картину стану своєї душі. До того ж людині часом треба виправдатись перед самою собою. Ось, приміром, я, з тим великим "не знаю" в душі, все ж дотримуюсь релігійних приписів і не вважаю себе людиною нещирою. Я був би нещирим, якби замість "не знаю" міг сказати: "Знаю, що нічого цього немає". Але наш скептицизм не є прямим запереченням: скоріше це болісно-нестерпна підозра, що, може, нічого немає; це густий туман, який оповив наші голови й давить на груди, затуляє нам світло. Отож я простягаю руки до сонця, яке, може, й світить за цим туманом. І думаю, що не лише я один у такому становищі й що молитви багатьох, дуже багатьох із тих, хто ходить у неділю на месу, можна виразити словами: "Боже, розжени морок!"
Я не можу спокійно писати про такі речі. Релігійних приписів я дотримуюсь ще й тому, що прагну віри, бо в мене виховували впевненість, що наслідком віри є божа благодать. Отож я чекаю, коли мій душевний стан буде таким, що я зможу вірити так глибоко й без тіні сумніву, як вірив у дитинстві. Такі мої благородні устремління; в них немає корисливості, адже значно вигідніше бути лише ситою й безтурботною твариною.
Якби йшлося про те, щоб я пояснив свою зовнішню релігійність менш благородними й більш практичними мотивами, — їх у мене безліч. Виконування певних релігійних обрядів стало для мене майже звичкою. Так як Генріх IV говорив, що Париж вартий меси, я кажу собі: "Спокій близьких вартий меси"; люди нашого кола дотримуються релігійних приписів, і моє сумління протестувало б проти цього лише в тому випадку, якби я міг сказати собі щось більш категоричне, ніж "не знаю". Зрештою, ходжу до церкви ще й тому, що я скептик у квадраті, тобто скептично ставлюсь навіть до власного скептицизму.
І мені тяжко. Душа моя тягне одне крило по землі. Але мені було б ще гірше, якби я ці проблеми завжди брав так близько до серця, як тепер, коли писав ці дві останні сторінки. На щастя, для мене це не так. Я вже згадував, що в мене бувають періоди збайдужіння. Часом життя хапає мене в свої обійми, і, хоч я знаю, як треба ставитись до його принад, проте віддаюсь йому повністю — тоді те філософське "бути чи не бути?" не має для мене жодного значення. І ось дивне й досі мало вивчене явище — яке величезне значення відіграє при цьому громадська думка. В Парижі, наприклад, я спокійніший не тільки тому, що мене оглушає шум життєвого виру, в якому киплю разом з усіма, що мої серце й розум зайняті "фехтуванням", а тому, що там люди, може, й підсвідомо, живуть так, ніби кожен глибоко впевнений, що в це життя варто вкласти всі сили, бо після нього не буде нічого, лише хімічний розклад. І мій пульс починає битися разом із загальним пульсом, я настроююсь відповідно до загального настрою. Розважаюсь я чи нудьгую, перемагаю чи зазнаю поразок, — але маю відносний спокій.
Рим, Бобуїно, 13 січня
До від'їзду лишилося всього чотири дні, а я хочу ще встигнути підсумувати все те, що я сказав про себе. Я людина, трохи втомлена життям, дуже вразлива й нервова. Я великою мірою розвинув у собі самоусвідомлення, чому сприяє порівняно широка освіта, отже загалом можу вважати себе людиною розумово розвиненою.
Мій скептицизм — скептицизм у квадраті — виключає наявність у мене будь-яких твердих переконань. Я дивлюся, спостерігаю, критикую і часом здається мені, що вловлюю сутність речей, однак я завжди готовий і в всьому засумніватися. Про моє ставлення до релігії я вже писав. Що ж стосується політичних переконань, то я — консерватор остільки, оскільки зобов'язаний бути в моєму становищі й оскільки консерватизм певною мірою відповідає моїм уподобанням. Не буду говорити, який далекий я від того, щоб ставитись до консерватизму як до догмата, що його не можна критикувати. Я людина надто цивілізована, щоб стати беззастережно на бік аристократії чи демократії. Такими речами бавиться ще тільки наша дрібна шляхта чи люди в далеких країнах, куди ідеї доходять, як і моди, з запізненням на кільканадцять років. Відколи немає більше привілеїв, питання, по-моєму, вичерпане; а там, де через відсталість суспільства воно ще існує, то це вже стало питанням не принципів, а марнослав'я і нервів.
