Відступник - Камю Альбер

Ах, біль, біль, якого вони мені завдають, їхня лють благодатна і на цьому вояцькому сідлі, де мене четвертують, милість, я сміюся, я люблю цеп удар, яким мене прицвяховують, розпинаючи на хресті.

Яка тиха пустеля! Уже ніч і я сам-один, мені хочеться пити. Ще хвилю почекати, оглянутися, де це місто, цей гомін удалині, і солдати, які, може, перемогли, ні, цього не може бути, і навіть якби перемогли, солдати не досить злі, вони не вміють панувати, вони знову казатимуть, що людина повинна стати кращою, і знову мільйони людей метатимуться між злом і добром, роздерті, прокляті, о ідоле, чому ти мене покинув? Уже все по всьому, мені хочеться пити, моє тіло горить, ще темніша ніч лізе мені в очі. Цей довгий-предовгий сон, я прокидаюся, але ні, я зараз помру, розвиднюється, для інших людей перше світло дня, а для мене нещадне сонце, мухи. Хто це говорить, ніхто, небо не розверзається, ні, ні. Бог не говорить у пустелі, звідки тепер доноситься голос, який мовить мені: "Якщо ти вирішив умерти заради ненависті й могутності, хто пробачить тоді нам?" Це якийсь інший язик у мені чи все ще той, який не хоче померти біля моїх ніг і який повторює: "Му-жайся, мужайся, мужайся"? Ах! Що як я знову помиляюся? Люди, ще недавно мої брати, єдиний мій притулок, о самото, не покидайте мене! А он, а он, хто ти, розтерзаний, з закривавленим ротом, це ти, шамане, солдати тебе перемогли, сіль палить, це ти, мій улюблений хазяїне! Відкинь образ ненависті, стань тепер добрим, ми помилилися, почнемо знову, ми відбудуємо місто милосердя, я хочу вернутися додому. Так, поможи мені, саме так, подай мені руку, подай... Жменя солі забила рота говіркому рабові.