Відступник - Камю Альбер

Альбер Камю

ВІДСТУПНИК, або

СУМ'ЯТТЯ В ДУШІ

--------------------------------------

Яка каша в голові, яка каша! Треба дати лад своїм думкам. Відколи мені відрізали язика, якийсь другий язик невпинно калатає в моєму черепі, щось чи хтось там говорить, раптом змовкає, потім знов за своє, о, я так багато чую, а висловити не в силі, яка каша, і коли я розтуляю рота, виходить звук, схожий на шурхіт ріні. Дати лад, дати лад, благає язик і водночас балабонить про щось інше, а я ж завжди так прагнув ладу. Принаймні одне певне: я чекаю місіонера, свого наступника. Ось зараз я тут на дорозі за годину ходу від Тагази, ховаюся за скелястою завалою, сиджу на старій рушниці. Над пустелею розвиднюється, ще дуже холодно, але скоро холод зміниться спекою, ця земля ось уже стільки років доводить до божевілля й мене... Ні, ще одне зусилля! Сьогодні вранці або сьогодні ввечері має прибути місіонер. Я чув, що він з'явиться з провідником, цілком можливо, що в них лише один верблюд на двох. Я почекаю, я чекаю, і це від холоду, від холоду мене трясе. Наберися, паскудний рабе, терпцю! Скільки я вже натерпівся. Коли жив удома, на високогір'ї Центрального Масиву з деспотом батьком, з самодуркою матір'ю, з щоденним супом, затовченим салом, з холодним — такий кисляк — вином, з довгою зимою, крижаними завіями, огидними заметами-переметами, о, як я рвався поїхати, покинути разом усе і зажити нарешті на сонці, біля прозорих вод. Я повірив панотцеві, він говорив зі мною про семінарію, всі дні проводив зі мною, в нього виявилося досить часу в цьому протестантському краю, де він скрадався попід стінами, коли йшов селом. Він говорив мені про прийдешнє і про сонце, сонце — то католицька віра, казав він, і змушував мене чекати, втокмачував у мою тупу голову латину: "Хлопчина тямковитий, але впертий, як віл", а втім, хоч скільки в своєму житті я кував лоба, ніколи його не розбив, "мідний лоб", казав про нього цей паскудник мій батько. У семінарії, як вони всі мною пишалися, новобранець з протестантського краю, це ж блискуча перемога, вони зустріли мене як сонце Аустерліца. Бліденьке сонце, щоправда, через алкоголь, там у нас попивають кислятину, і в дітей попсовані зуби, ра-ра, уколошкати тата, ось що треба було б зробити, але загрози, що він припреться до місії, немає, бо він давно вже помер, ця кислятина нарешті прогризла йому шлунок, отож нічого не залишається, як пришити місіонера. Мушу поквитатися з ним і з його хазяями, з моїми хазяями: так ошукати мене, з цією паскудною Європою, так ошукати. "Місія", це слово тільки й крутилося в них на язиці, треба йти до дикунів і ректи їм: "Ось мій Господь, погляньте на нього, він зроду не вдарить, не вб'є, він велить лагідним голосом, наставляє другу щоку, він найбільший з володарів, виберіть його, погляньте, як він зробив мене кращим, скривдіть мене, і ви переконаєтесь у цьому". Так, я увірував, ра-ра, і почував себе кращим, набрав тіла, ви-гарнів, мені хотілося, щоб мене кривдили. Коли влітку ми йшли тісними чорними рядами під гренобльським сонцем і нам назустріч попадалися дівчата в легеньких платтячках, я погляду не відвертав, я їх зневажав, я чекав, щоб вони мене образили, і вони іноді сміялися. Тоді я думав: "Хай би вони мене вдарили й плюнули мені в обличчя", але їхній сміх теж діяв на мене так, ніби в мене впиналися зуби і колючки, образи і страждання приносили насолоду! Мій наставник не розумів мене, коли я чимось журився: "Таж ні, у вас є щось добре!" Добре! В мені як було що, то тільки ця кислятина, та й що ж тут поганого, як людині стати кращій, якщо вона не погана, це я зрозумів найліпше з усього, чого мене навчали. Зрештою нічого більшого я не виніс з собою, а тільки це, цю єдину думку, і як тямковитий віл дійшов аж до крайності, я змагався в каятті, лютував на рутину і зрештою хотів стати взірцем, щоб кожний мене бачив і, щоб дивлячись на мене, віддавав хвалу тому, хто зробив мене кращим, і в мені вітав мого Бога. Це немилосердне сонце! Воно сходить, і пустеля міняється, вже нема фіалкової барви гір, о, мої гори, а сніг, ніжний пухкий сніг, уже інший, якась жовть, навіть сірява, невдячна пора перед тим, як проміння почне все сліпити. Нічого, все ще нічого переді мною аж до обрію, там, де зникає в серпанку ще ніжних кольорів високогір'я. Позад мене в'ється дорога аж до бархану, який ховає Тагазу, чиє залізне ім'я брязкає в моїй голові ось уже стільки років. Перший, хто мені про неї розповів, був старий напівсліпий священик, який доживав свого віку в монастирі, але чому я кажу — перший, він був єдиний, і в його розповіді мене вразило не соляне місто, білі стіни під палючим сонцем, ні, а жорстокість його диких мешканців і те, що місто закрите для всіх чужинців; єдиний з тих, хто намагався туди проникнути, єдиний, настільки йому було відомо, один-єдиний, він міг розповісти те, що бачив. Вони його одшмагали батогами й прогнали в пустелю, спершу посипавши солі на рани й набивши нею рота, він зустрів кочівників, які, на його щастя, виявилися надзвичайно милосердними, а я відтоді почав марити його розповіддю, соляним і небесним вогнем, капищем ідолів та його рабами, де ще знайдеш щось жорстокіше, щось дикіше, атож, тільки там моя місія, і я мусив туди йти, щоб відкрити їм свого Бога. У семінарії мені читали лекції, щоб розраяти мене, треба спершу почекати, це не місіонерська країна, я ще не дозрів, до цього слід спеціально приготуватися, пізнати, хто я, потім мене повинні ще випробувати, і тоді буде видно! Але постійно тільки чекати, ах ні, а от, якщо йдеться про спеціальну підготовку і про випробування, нехай і так, оскільки вони провадяться в Алжірі й наблизять мене до місця подій, але щодо решти, то я хитав уперто головою й наполягав на своєму: поїхати до цих неприторенних дикунів і жити їхнім життям, показати їм у їхньому домі і навіть, скажімо, в їхньому ідольському капищі, що істина мого Бога наймогутніша. Вони мене ображатимуть, це безперечно, але їхні образи не залякають мене, вони необхідні для такої демонстрації сили, і тим, як я їх стерплю, я підкорю цих дикунів, як звитяжне сонце. Звитяжне, атолі, це слово постійно крутилося в мене на язиці, я мріяв про абсолютну владу, владу, яка кидає на коліна, яка змушує супротивника здатися і яка зрештою навертає його на віру, і що супротивник засліплені-ший, жорстокіший, самовпевненіший, що більше він зашкаруб у своєму переконанні, то гучніше підтверджує його визнання царственну могуть того, хто завдав йому поразки. Наставляти на добру путь у чомусь заблудлих порядних людей — такий убогий ідеал наших священнослужителів, і я їх зневажав за те, що вони стільки можуть і так мало роблять, вони не мали віри, а я її мав, я хотів, щоб мене визнали самі кати, хотів кинути їх на коліна й змусити гукнути: "Дивись, Господи, твоя це звитяга!" і нарешті владарювати лише словом над легіонами лиходійників. Ах, як я був переконаний у своїй слушності, ніколи ще я не був такий переконаний, варто якійсь думці зародитися в моїй голові, як я вже її не відпускаю, в цьому моя сила, так, моя сила, незважаючи на те, що всі вони мене жаліли! Сонце підбилося ще вище, почало припікати мені чоло. Каміння навколо глухо потріскує, тільки дуло рушниці холодне-холодне, як лики, як вечірній дощ тоді, коли юшка тихо мліла; і вони чекали мене, батько й матір, і всміхалися іноді мені, можливо, я їх і любив. Але з тим уже край, гаряче марево починає тремтіти над дорогою, приходь, місіонере, я тебе жду, тепер я вже знаю, як треба відповідати на послання, мої нові хазяї навчили мене, і я знаю, що вони мають рацію, треба поквитатися з любов'ю. Коли я тікав з семінарії в Алжір, я уявляв цих варварів інакшими, єдине, в чому я не помилився, це те, що вони лихі. Я украв монастирську касу, скинув рясу, перетнув Атлаські гори, високогір'я і пустелю, шофер транссахарської траси сміявся з мене: "Не потикайся туди", і він про те саме, що й усі, і покошлані на сотні кілометрів піщані брижі, які накочуються і відкочуються під вітром, і знову гори, суцільні чорні піки з гострими, як залізо, гребенями, а за ними довелося взяти провідника, щоб іти по морю брунатного каміння, каміння вищало від спеки і блискало тисячами дзеркальних колючих зірниць, аж до кресів на межі земель чорних і білих, де зводиться соляне місто. А гроші, що їх провідник у мене вкрав, я, простак, невиправний простак, сам йому показав, але він покинув мене на дорозі, саме тут, на прощання вдаривши мене: "Ось тобі дорога, собако, я ще маю Бога в животі, біжи, біжи туди до них, вони тебе навчать". І вони мене навчили, що й казати, вони як сонце, яке не перестає тут ніколи, окрім нічної доби, бити пишно й велично, яке мене б'є оце зараз з усієї моці ударами пекучих списів, котрі зненацька вихопилися з землі, ох, швидше до сховку, авжеж, до сховку під великою скелею, поки все не попливло в мареві. В затінку тут благодать. Як можна жити в соляному місті, на дні цієї балії, повної білого жару? На кожній з рівних стін, вирубаних кайлом, грубо обтесаних, залишені кайлом врізи їжачаться блискучою лускою, розпорошений білястий пісок надає їм жовтавого відтінку, поки вітер не очистить рівні стіни й тераси, і все знову не засяє сліпучою білиною під небом, теж очищеним аж до блакитної шкаралущі. У ті дні, коли непорушна пожежа гуготіла годинами на поверхні білих терас, я сліпнув, мені здавалося, що тераси зливаються водно, так ніби колись жителі взяли штурмом соляну гору, спершу зрівняли її з землею і тоді в її масі і прокопали вулиці, інтер'єри будинків і вікна, або наче, і це вже краще, наче прорізали своє біле й палюче пекло струменем окропу лише на те, аби показати, що зуміють жити там, де ніхто ніколи не зможе, за тридцять днів ходу від життя, в западині посеред пустелі, де спекота білого дня перешкоджає будь-яким контактам між людьми, зводить між ними паркан невидимого полум'я і киплячих кристалів, де нічний холод без будь-якого переходу запаює їх одне по одному в кам'яні мушлі, нічних мешканців сухого льодового припаю, чорних ескімосів, замерзлих нараз у своїх кубічних іглу. Чорних, так, бо вони носять довгі чорні хламиди, і сіль, яка проникає аж за нігті, яку вони гірко жують у полярному сні ночей, яку п'ють з водою, що витікає з єдиного джерела у виїмці блискучої розколини, залишає іноді на їхніх темних шатах сліди, подібні до слідів равликів після дощу.