Еміль і детективи - Кестнер Еріх

"Не хочу мати з ними діла!" — подумав хлопець і розгорнув пакет із бутербродами, хоч зовсім недавно пообідав.

Коли він доїдав третій бутерброд, поїзд спинився на якійсь великій станції. Еміль не побачив вивіски і не почув, що крикнув провідник. Тут з купе вийшли майже всі пасажири: чоловік, що гучно сопів, жінка з плетивом і пані Якоб. Вона мало не спізнилася, бо ніяк не могла взути лівий черевик.

— Тож привітай пана Курцгальса,— нагадала вона. Еміль кивнув головою.

Тепер він і чоловік у котелку зостались у купе вдвох. Це не дуже сподобалось Емілеві. Чоловік, що роздає шоколад і розповідає якісь неймовірні дурниці, не викликає довіри. Емілеві закортіло знову для певності помацати конверт, але він не зважився на це.

Коли ж поїзд рушив, хлопець подався до туалету, видобув там із кишені конверт, перелічив гроші — всі на місці! — і замислився, не знаючи, що з ними далі робити. Нарешті він придумав: узяв шпильку, яку знайшов у лацкані піджачка, проколов нею всі три купюри й конверт, а тоді пристебнув до підкладки піджака. Він, так би мовити, пришпилив гроші до себе. "Тепер із ними нічого не станеться",— думав хлопець, повертаючись до купе.

Пан Грундайс вигідно вмостився в куточку і спав. Еміль зрадів, що не треба підтримувати розмови, і став дивитись у вікно. Повз них пропливали дерева, поля, вітряки, хутори, череди корів, селяни, що махали їм руками. Цікаво було спостерігати, як усе пропливає по колу, наче обертається грамофонна платівка. Та врешті не можна ж цілими годинами дивитись у вікно.

Пан Грундайс досі ще спав і навіть ледь хропів. Емілеві кортіло хоч трохи походити по купе, але він міг збудити свого супутника, а цього хлопець ніяк не хотів. Тоді він умостився в протилежному кутку і став розглядати Грундайса. Чому цей чоловік не знімає свого капелюха? У нього довгасте обличчя, тонесенькі чорні вуса, безліч зморщок навколо рота і гострі відстовбурчені вуха.

Ой! Еміль злякано здригнувся. Він мало не заснув! А спати йому не можна нізащо в світі. От якби ще хтось сів до них у купе! Поїзд кілька разів спинявся, та ніхто не заходив. А була тільки четверта година, залишалося їхати ще понад дві години. Еміль ущипнув себе за ногу. В школі, на уроках пана Бремзера, що викладає історію, це завжди допомагало.

На якийсь час справді допомогло. Еміль спробував уявити, яка тепер Поні Капелюшок, але ніяк не міг пригадати її обличчя. Він тільки пам'ятав, що коли вона з бабусею і тіткою Мартою приїздила в Нойштадт, то неодмінно хотіла з ним боксувати. Він, звісно, відмовлявся: Поні Капелюшок була легесенька, мов пір'їнка, а він був принаймні напівлегкої ваги. Таке змагання нечесне, сказав він тоді. Бо коли б він садонув її аперкотом, вона, мабуть, угрузла б у стіну. Та тільки після того, як втрутилась тітка Марта, дівчинка дала йому спокій.

Ой! Він мало не впав із лави. Знову заснув? Еміль став чимдуж щипати себе за ноги. Вони вже, мабуть, геть у синцях. Але й це не допомагало.

Еміль спробував лічити головки шурупів на стінці купе. Спершу згори вниз, а тоді знизу вгору. Згори вниз він нарахував двадцять три шурупи, а знизу вгору — двадцять чотири. Еміль прихилився до стінки і замислився, чому так виходить.

І тут він заснув.

Розділ четвертий

СОН, В ЯКОМУ БАГАТО БІГАНИНИ

Зненацька Емілеві здалося, ніби поїзд мчить по колу, як у дитячій іграшковій залізниці. Він глядів у вікно й щиро дивувався. Коло дедалі меншало, паровоз уже доганяв останній вагон. І робилося це вочевидь навмисне. Поїзд крутився, мов пес, що хоче вкусити себе за хвіст. А всередині того рухливого чорного кола стояли дерева, скляний вітряк і височенний дім на двісті поверхів.

Еміль захотів глянути, котра година, і поліз у кишеню по годинника. Він тяг його, тяг і нарешті витяг настінного годинника з маминої кімнати. Глянув на циферблат і прочитав: "Сто вісімдесят п'ять кілометрів на годину. Плювати на підлогу заборонено, це небезпечно для життя". Він знову подивився у вікно. Паровоз ось-ось наздожене останній вагон. Еміль страшенно злякався. Адже якщо паровоз наскочить на свій хвіст, то станеться залізнична аварія. Це було цілком очевидно.

Еміль не міг спокійно чекати цього. Він відчинив двері й цобіг проходом. Може, машиніст заснув? Еміль біг уперед, зазираючи в інші купе. Там нікого не було. Поїзд ішов порожній. Еміль побачив тільки одного пасажира — чоловіка в шоколадному котелку. Чоловік відламав від крисів шматок і зразу ж проковтнув. Еміль постукав до нього в купе й показав рукою на паровоз. Але чоловік тільки зареготав, відламав ще один шматок шоколаду і став себе гладити по животі, видно, шоколад йому смакував.

Нарешті Еміль дістався до тендера, рвучко підтягся на руках і переліз до машиніста. Той сидів чомусь на сидінні від брички, вимахував батогом і смикав за віжки, начебто в поїзд були впряжені коні.

Так і було насправді. Три трійки коней тягли поїзд. Підкуті срібними роликами, котили по рейках і співали: "Мушу я, мушу я їхати в містечко".

Еміль схопив візника за плече і закричав:

— Зупиніть їх! Бо станеться біда!

І враз він побачив, що візник — то пан вахмістр Єшке. Вахмістр пильно глянув на Еміля і гаркнув:

— Хто були ті хлопці? Хто розмалював великого герцога Карла?

— Я,— сказав Еміль.

— А хто ще?

— Не скажу.

— Тоді ми поїдемо далі по колу.

І вахмістр Єшке так хльоснув своїх конячок, що вони аж дибки звелись, а тоді кинулися ще швидше доганяти останній вагон. А на тому вагоні сиділа, розмахуючи своїм черевиком, пані Якоб, украй перелякана, бо коні вже хапали її за пальці лівої ноги.

— Я дам вам двадцять марок, пане вахмістре,— гукнув Еміль.

— Не мели дурниць! — заволав Єшке і став шалено хльоскати коней.

Еміль більше не витримав і сплигнув із поїзда. Він полетів укосом, перевернувшись разів двадцять через голову, але зовсім не забився. Підвівшись, Еміль глянув, де ж той поїзд. А поїзд стояв, і всі дев'ятеро коней повернули голови до Еміля. Вахмістр Єшке навстоячки хльоскав коней батогом і волав:

— Но! Но! За ним!

Тоді всі дев'ятеро коней зіскочили з рейок і помчали на Еміля, а вагони підскакували за ними, як гумові м'ячі.

Не довго думаючи, Еміль щодуху дременув геть. Лугом, повз дерева, через ручай, прямісінько до хмарочоса. Подеколи він оглядався — поїзд без упину гуркотів за ним, потрощивши вже всі дерева. Тільки один величезний дуб іще стояв, а на його верховітті сиділа огрядна пані Якоб, вітер гойдав її, а вона плакала, бо ніяк не могла взути свого черевика. Еміль помчав далі.

У двохсотповерховому будинку були великі чорні двері. Хлопець ускочив у них, пробіг увесь будинок і вискочив з другого боку. Поїзд мчав за ним. Емілеві хотілось примоститися десь у куточку й поспати, бо він був страшенно втомлений і весь тремтів. Але він не мав права спати! Поїзд гримотів уже в будинку.

Еміль побачив залізну драбину, що сягала аж до самого даху, і став лізти нею вгору. На щастя, він був непоганий гімнаст. Еміль ліз і рахував поверхи. На п'ятдесятому поверсі він зважився глянути вниз. Дерева стали зовсім маленькі, а скляний вітряк ледве можна було розгледіти. Та який жах! Поїзд теж їхав драбиною вгору. Еміль ліз далі, вище й вище, а поїзд гуркотів по драбині, наче то були рейки.

Сотий поверх, сто двадцятий поверх, сто сороковий поверх, сто шістдесятий поверх, сто вісімдесятий поверх, сто дев'яностий поверх, двохсотий поверх! Еміль стояв на даху і не знав, що робити далі. Вже було чути, як іржуть коні. Тоді хлопець відбіг на той бік даху, дістав із кишені носову хустинку й розгорнув її.

2 Е. Кестнер

33

Коли змилені коні перелізли через край даху, а за ними виринув і весь поїзд, Еміль підняв над головою розгорненого носовичка і стрибнув у порожнечу. Ще було чути, як поїзд трощить усі димарі, а потім Еміль на мить утратив здатність щось чути і бачити.

І раптом — геп! — він упав на якусь галявину.

Спершу хлопець стомлено лежав із заплющеними очима, мріючи тільки про одне — побачити якийсь гарний сон. Але, ще пойнятий тривогою, він глянув на великий будинок і побачив, що на його даху всі коні порозкривали парасольки. Вахмістр Єшке теж мав парасольку і підганяв нею коней. Вони присіли на задні ноги, рвонули вперед і стрибнули в порожнечу. Поїзд став повільно спускатися на галявину і з кожною хвилиною більшав.

Еміль знову схопився на ноги й побіг через галявину до скляного вітряка. Його стіни були прозорі, і хлопець побачив свою маму, що саме мила голову пані Августин. "От добре!" — подумав він і крізь задні двері вскочив до вітряка.

— Мамусю! — гукнув він.— Що мені робити?

— Що сталося, синку? — спитала мама, не кидаючи свого діла.

— Глянь-но крізь стіну.

Пані Тішбайн побачила, як коні й поїзд приземлилися на галявині й мчать просто до вітряка.

— Та це ж вахмістр Єшке! — вигукнула мама і здивовано похитала головою.

— Весь час він женеться за мною, наче скажений.

— Чого?

— Недавно я розфарбував великому герцогові Карлу Кривощокому, що стоїть на базарному майдані, носа й намалював вусиська на обличчі.

— А де б же ти мав їх намалювати? — спитала пані Августин і пирснула.

— Так воно-то так, пані Августин. Але найгірше не це. Він хотів дізнатися, хто з хлопців був зі мною. А я не можу йому сказати. Це ж буде зрада.

— Еміль каже правду,— зауважила мама,— але що нам робити?

— Увімкніть мотор, люба пані Тішбайн,— порадила пані Августин.

Емілева мама натисла на якийсь важіль, і всі чотири крила на вітряку закрутилися, а що вони були скляні, то проти сонця заблищали так, що аж очі різало. Коли до вітряка примчали коні з поїздом, вони схарапудилися, знялися дибки і стали як укопані. Вахмістр Єшке лаявся, аж було чути крізь скляні стіни. Проте коні не рушали з місця.

— От бачите, тепер ви можете спокійно домити мені голову,— сказала пані Августин.— 3 вашим хлопцем нічого не сталося.

Перукарка Тішбайн знов узялася до роботи. А Еміль сів на стілець, що теж був скляний, і весело засвистів. Потім він голосно засміявся і сказав:

— От гарно! Якби я відразу знав, що ти тут, я не дерся б цією клятою драбиною вгору.

— Сподіваюсь, ти не забруднив святкового костюмчика? — спитала мама.— А гроші не згубив?

Раптом щось різко штовхнуло Еміля, він упав із скляного стільця, аж навкруг загриміло.