Еміль і детективи - Кестнер Еріх

Газета в її руках тріпотіла, наче по купе шугав вітер. Але всі вікна були зачинені. Пасажир ледве міг діждатися, коли вона дочитає статтю. А стаття була дуже довга, майже на всю першу сторінку. І посередині містилася Емілева фотографія.

Нарешті пані Тішбайн відклала газету вбік, глянула на свого сусіда і сказала:

— Тільки залишиться сам — одразу якусь штуку встругне. А я ж так йому наказувала берегти ці сто сорок марок. Як він міг бути такий неуважний! Начебто не знає, що в нас нема зайвих грошей для злодіїв!

— Мабуть, він стомився. А може, злодій навіть його нотизував. Таке буває. Але хіба ви не в захваті від того, як діти виплуталися з цієї історії? Це ж було геніально! Просто геніально!

— Авжеж,— погодилась потішена пані Тішбайн.— Він розумний хлопець, мій синок. Завжди перший у класі. І такий старанний. Але подумайте тільки, якби з ним щось лихе скоїлось! У мене волосся стає дибом, хоч усе вже позаду. Ні, більше я нікуди його самого не відпущу. Бо помру зі страху.

— Він такий, як на фотографії? — спитав чоловік. Пані Тішбайн подивилася знову на газету і сказала:

— Такий. Точнісінько такий. Вам подобається?

— Надзвичайно! — вигукнув чоловік.— Хлопець хоч куди. З нього будуть люди.

— Тільки якби він трохи охайніше сів,— не заспокоювалась мати.— Піджак весь зібгався. Треба розстібати ґудзики, коли сідаєш. Та він же не слухає.

— Аби він не мав більших вад! — засміявся чоловік.

— Ні, вад у нього, мого Еміля, немає,— мовила пані Тішбайн і зворушено потерла собі носа.

Потім пасажир вийшов, залишивши їй газету. Вона читала й перечитувала Емілеві пригоди до самого вокзалу Берлін—Фрідріхштрасе. Ту статтю вона прочитала одинадцять разів.

Коли поїзд спинився, на пероні вже стояв Еміль у своєму святковому костюмчику. Він убрався так для мами і тепер кинувся їй на шию, вигукуючи:

— Ну, що ти на це скажеш?

— А ти не задавайся, шалапуте!

— Ой, пані Тішбайн, я неймовірно радий, що ти приїхала,— сказав Еміль і взяв матір під руку.

— Переслідуючи злодія, ти геть обшмугляв свій одяг,— зауважила мама, але зовсім не сердито.

— Якщо хочеш, у мене буде новий костюм.

— Звідки він візьметься?

— Одна крамниця збирається подарувати мені, Професорові і Густаву нові костюми, а потім повідомити в газеті, що ми, детективи, купуємо одяг тільки в цій крамниці. Це така реклама, розумієш?

96 _У

— Звісно, розумію.

— Але ми, мабуть, відмовимось, хоча могли б замість тих нудних костюмів одержати кожен по новенькому футбольному м'ячу,— розповідав Еміль, хизуючись.— Тільки знаєш, ми вважаємо, що вся ота метушня навколо нас — просто безглуздя. Нехай би вже дорослі собі метушилися — часом вони бувають дуже кумедні. А дітям це ні до чого.

— Браво! — вигукнула мама.

— Гроші сховав дядько Гаймбольд. Тисячу марок. Хіба погано, скажеш? Тепер ми купимо тобі електричний фен, щоб сушити волосся. І зимове пальто на хутрі. А мені? Це ще треба обміркувати. Мабуть, таки футбольний м'яч. Або фотоапарат. Ще подивимось.

— А я гадаю, ці гроші краще не чіпати й покласти в банк. Колись вони дуже стануть тобі в пригоді.

— Ні, ми неодмінно купимо тобі фен і тепле пальто. Що залишиться, можна покласти в банк, коли вже ти так хочеш.

— Це ми ще обміркуємо,— сказала мама і стисла йому Руку.

— А ти знаєш, що в усіх газетах надруковано мою фотографію? І великі статті про мене?

— Одну я вже прочитала в поїзді. Тоді я дуже розхвилювалася, Емілю! Тобі нічого не сталось?

— Анічогісінько! Це було здорово! Ну, я розповім тобі геть-чисто все. Але спершу познайомся з моїми друзями.

— Де ж вони?

— На Шуманштрасе. У тітоньки Марти. Учора вона відразу ж спекла пиріг з яблуками. І ми запросили всю компанію. Вони саме зараз там зібралися.

У Гаймбольдів і справді було весело. Тут зібралися всі: Густав, Професор, Крумбігель, брати Мітенцвай, Герольд, Фрідріх Перший, Траугот, малий Вівторок і всі-всі. Ледве вистачило для них стільців.

Поні Капелюшок бігала з великим кавником від гостя до гостя і частувала гарячим шоколадом. А яблучний пиріг тітоньки Марти був просто казковий. Бабуся сиділа на канапі і сміялася. Здавалось, вона помолодшала на десять років.

4 Е. Кестнер

97

Коли ввійшли Еміль з мамою, всі гучно їх привітали, кожен простягав пані Тішбайн руку. А вона дякувала хлопцям за те, що вони так самовіддано допомогли її Емілеві.

І тут Еміль сказав:

— Правда ж, друзі, ми не візьмемо ні костюмів, ні футбольних м'ячів? Ми не хочемо, щоб із нас робили рекламу. Згода?

— Згода! — вигукнув Густав і так просигналив своїм клаксоном, що задеренчали всі вазони з квітами тітоньки Марти.

Потім бабуся постукала ложкою по своїй визолоченій чашці, підвелася і сказала:

— Послухайте-но, що я скажу, хлоп'ята. Я хочу виголосити промову. Будь ласка, не гніть кирпу, я не збираюся вас вихваляти. Вам і так уже памороки тим вихвалянням забили. Цього я не робитиму! Ні, цього я не робитиму.

Діти зовсім принишкли, навіть не насмілювалися їсти.

— Вистежувати злодія,— повела далі бабуся,— і спіймати його, коли вас ціла сотня, діло нехитре. Мабуть, це вам неприємно чути? Але серед вас є хлопчик, якому кортіло теж вистежувати того Грундайса. Або теж убратися в зелену ліврею і розвідати всё в готелі. Але він зостався дома, бо відчував відповідальність, так, відчував відповідальність.

Усі подивилися на малого Вівторка. Той зніяковів і за-шарівся по самі вуха.

— Правильно. Я кажу про малого Вівторка. Правильно! — сказала бабуся.— Він сидів два дні біля телефону. Він знав, у чому його обов'язок. І виконав його, хоч це було хлопцеві зовсім не до вподоби. Це прекрасно. Зрозуміло? Прекрасно! Беріть із нього приклад. А тепер усі підведімося з вигуком: "Слава малому Вівторкові!"

Хлопці посхоплювалися на ноги. Поні Капелюшок при-тисла руки до рота, наче сурму. З кухні прийшли тітка Марта і Емілева мама. І всі закричали:

— Слава Вівторкові! Слава! Слава!

Потім усі знову посідали. А малий Вівторок перевів дух і сказав:

— Дякую. Тільки що тут такого? Ви всі зробили б те ж саме. Правда ж? Справжній хлопець завжди робить те, що треба. І квит!

Поні Капелюшок підняла догори кавник і крикнула:

— Хлопці, кому ще налити? Тепер випиймо за Еміля!

Розділ вісімнадцятий

ЧИ ЦЕ ЧОГОСЬ НАВЧИТЬ?

Надвечір хлопці попрощалися й розійшлись. Еміль мусив їм урочисто пообіцяти, що завтра по обіді прийде разом із Поні Капелюшком до Професора. Потім додому прийшов дядько Гаймбольд і сіли вечеряти. А після вечері дядько передав пані Тішбайн тисячу марок і порадив покласти їх у банк.

— Я саме так і збиралася зробити,— сказала перукарка.

— Ні! — вигукнув Еміль.— Тоді я не матиму від них ніякої втіхи. Хай мама купить собі електричний фен і пальто, підбите хутром. Я й чути не хочу того, що ви кажете. Адже гроші мої. Тож я можу з ними робити, що хочу. Хіба ні?

— Ні, ти не можеш робити з ними, що хочеш,— пояснив дядько Гаймбольд.— Ти ще дитина. І вирішувати, що робити з грошима, може тільки твоя мама.

Еміль підвівся з-за столу і став біля вікна.

— Отакої! Ти, Гаймбольд, нічого не розумієш,— сказала Поні Капелюшок своєму батькові.— Хіба ти не бачиш — Емілеві була б велика радість щось подарувати матері. Ви, дорослі, часом такі твердошкурі!

— Звичайно, треба купити фен і пальто,— мовила бабуся.— А що зостанеться, можна покласти в банк, правда, мій хлопчику?

— Атож. Ти згодна, мамусю?

— Коли ти так наполягаєш, багатію!

— Завтра, з самого ранку підемо купувати. Поні, підеш із нами? — радісно вигукнув Еміль.

— Невже ти гадаєш, що я в цей час байдики битиму? Але ти повинен і собі щось купити. Тітонька Тішбайн

4*

99

одержить фен для волосся, а собі купи велосипед, гаразд? Щоб більше не псував велосипеда своєї кузини.

— Емілю,— занепокоїлась пані Тішбайн,— ти зіпсував Поні велосипед?

— Та ні, мамо, я просто трохи опустив їй сідло, а то вона сидить дуже високо, наче гонщиця, і викаблучується, як мавпа.

— Сам ти мавпа! — крикнула Капелюшок.— Коли ти ще хоч раз зіпсуєш мені велосипед, між нами все буде кінчено.

— Якби ти не була дівчина й не така худюща, мов дрючок, я дав би тобі доброго лупня, моє золотко. До того ж, я не хочу сьогодні псувати собі настрій. Але хай тебе не обходить, що я собі куплю чи не куплю.

І Еміль уперто застромив руки в кишені.

— Не сваріться і не бийтесь, а просто повидряпуйте одне одному очі,— лагідно порадила бабуся, і суперечка на тому скінчилася.

Увечері дядько Гаймбольд вийшов погуляти з собакою. Тобто у Гаймбольдів не було ніякого собаки, а Поні так казала, коли батько йшов увечері випити кухоль пива.

Бабуся, обидві жінки, Поні Капелюшок та Еміль сиділи в кімнаті й говорили про щойно минулі дні, сповнені такого хвилювання.

— А може, ця історія має і щось добре,— сказала тітонька Марта.

— Звичайно,— вигукнув Еміль.— Одне я тепер запам'ятав назавжди: людям не можна довіряти.

— Дурниці! — пробурмотіла бабуся.— Навпаки! Навпаки!

— Дурниці, дурниці, дурниці! — заспівала Поні Капелюшок і застрибала по кімнаті.

— Отже, ти гадаєш, ця історія нічого нас не навчить? — спитала тітонька Марта.

— Навчить,— запевнила бабуся.

— Чого? — спитали всі водночас.

— Гроші треба надсилати тільки поштою,— і бабуся тихенько засміялася, наче заграла музична скринька.

— Ура! — закричала Поні Капелюшок і поскакала на своєму стільці до спальні.