Еміль і детективи - Кестнер Еріх

Може, ви такі кмітливі, що зумієте самі скласти з тих різних частин цілу історію, перш ніж я розповім її? Це — наче гратися в кубики: треба скласти з них вокзал чи великий будинок, ви не маєте ніякого малюнка і повинні використати всі до одного кубики.

Тож починаємо.

Головний герой повісті Еміль, хлопець у темно-синьому святковому костюмчику. Еміль вбирається в нього неохоче, тільки з примусу. На синьому костюмі страх як видно плями. І тоді Емілева мати, затиснувши хлопця між колінами, чистить йому костюм мокрою щіткою і промовляє: "Ой, хлопче, хлопче! Ти ж знаєш, що я не можу купити тобі нового". І тоді Еміль замислюється — як завжди, надто пізно — про те, що мама цілісінький день працює, аби було що їсти і щоб він міг ходити до школи.

Коли Емілеві сповнилось п'ять років, помер його батько, пан Тішбайн, бляхар. Відтоді Емілева мати стала перукаркою. Вона миє голови продавщицям і сусідкам, робить їм зачіски. Крім того, вона вдома куховарить, прибирає своє помешкання й пере білизну. Вона дуже любить Еміля і радіє, що може працювати й заробляти гроші. Часом вона співає веселі пісеньки. Часом хворіє, і тоді Еміль смажить яєчню для неї і для себе. Це він уміє. Біфштекси він теж уміє смажити. У сухарях і з цибулею.

Уявіть собі купе, у поїзді, що прямує до Берліна. І, напевне, вже в найближчих розділах тут відбуватимуться дивовижні події. Взагалі, таке купе — чудернацька річ. Зовсім чужі люди сидять тут укупі й за кілька годин так розбалакуються, наче знайомі вже багато років. Часом це приємно і доречно. А часом — навпаки. Бо хто знає, що воно за люди!

Ніхто не знає того чоловічка у котелку. Вважається, що не можна погано думати про людину, аж поки вона не зробить чогось лихого. Але я щиро просив би вас бути тут дуже обережними. Бо обережність, як то кажуть, ніколи не зайва. Гадають, що цей чоловік хороший. Можливо. Тільки не треба цьому хорошому чоловікові надто довірятись. Щоб не довелося потім зовсім розчаруватися в ньому.

Маленька дівчинка з велосипедом — Емілева кузина з Берліна. Дехто вважає, що слід казати не кузина, а двоюрідна сестра. Не знаю, як кажуть у вас дома, але я називаю своїх кузин не двоюрідними сестрами, а кузинами. І у Тішбайнів теж так заведено. Але, звісно, кому це не до вподоби, той може викреслити чужоземне слово і замість нього написати — нагорі чи внизу — "двоюрідна сестра". Ми не будемо через це сваритися. А взагалі Поні Капелюшок чудова дівчинка, і звати її зовсім по-іншому, її мати і пані Тішбайн — рідні сестри. А Поні Капелюшок — це тільки прізвисько.

У Берліні є Нолендорфська площа, а на ній, якщо я не помиляюся, стоїть готель, де зустрінуться деякі герої цієї історії, тільки не подадуть одне одному рук. Але готель може бути й на Вітенберзькій площі, або навіть на Фербелінській. Я-то знаю точно, де цей готель, але до мене прийшов його власник, зачувши, що я писатиму про цю історію, і сказав: не можна називати точної адреси, адже для його готелю буде поганою рекламою, коли всі дізнаються, які "особи" там мешкали. Я погодився, і власник готелю пішов.

Хлопець на ім'я Густав вам напевне сподобається. Із гімнастики в нього завжди кругла п'ятірка. Що він іще має? Досить добре серце і автомобільний клаксон. Усі діти цього кварталу знають його і мають за свого ватажка. Коли він мчить дворами, натискаючи на клаксон так, що той аж реве, діти кидають усе і біжать сходами у двір дізнатися, що сталося. Здебільшого Густав у такий спосіб скликає обидві футбольні команди, і всі поспішають до спортмайданчика. Але часом клаксон служить й іншій меті, як, наприклад, в історії з Емілем.

В усіх районах міста великі банки мають свої відділення. Там можна, коли є гроші, купити акції, а хто має поточний рахунок у банку, може взяти гроші, погасити чек. Часом сюди прибігають учні продавців розміняти десять марок на сто десятипфенігових монет, щоб в їхніх крамницях касирки мали дрібняки на здачу. Сюди приходять також, щоб обміняти долари, швейцарські франки або ліри на німецькі гроші. Часом деякі люди відвідують банк навіть уночі, хоча тут нікого немає, щоб їх обслужити. Але вони обслуговують себе самі.

Емілева бабуся найвеселіша з усіх бабусь, яких я знаю, хоча її життя сповнене турбот. Є люди, яким зовсім неважко бути веселими. А для інших, навпаки, то нелегка, серйозна справа. Колись Емілева бабуся жила разом з ними, та після смерті бляхаря Тішбайна переїхала до своєї другої дочки у Берлін. Бо Емілева мати заробляла надто мало, щоб прожити на той заробіток утрьох. Отже, бабуся живе в Берліні. І кожен її лист закінчується словами: "У мене все гаразд, чого і вам бажаю".

Усе, що відбувається в світі, попадає в газету. Тільки якщо воно, звісно, трохи незвичайне. Коли в теляти чотири ноги, то це нікого не цікавить. Але якщо в нього

п'ять чи шість ніг,— а часом таке буває! — то дорослі залюбки читають про це під час сніданку. Коли пан Мюллер порядна людина, то це нікого не обходить. А коли пан Мюллер доливає в молоко воду і продає цю бурду як вершки, тоді про нього пишуть у газеті. І хай тоді робить, що хоче. Чи проходили ви коли-небудь повз будинок, де друкують газети? Там усе дзвенить, гримотить і гуркоче, аж стіни двигтять.

ІСТОРІЯ НАРЕШТІ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Розділ перший ЕМІЛЬ ДОПОМАГАЄ МИТИ ГОЛОВИ

— Ану, бери той дзбан із гарячою водою,— сказала пані Тішбайн.

Сама вона взяла інший дзбан та невеликий синій флакон із рідким милом і пішла з кухні в кімнату. Еміль схопив свій дзбан і подався за матір'ю.

У кімнаті сиділа жінка, схиливши голову над білою мискою. Волосся в неї розпатлалося й висіло, наче пасма вовни. Емілева мати налила на ту біляву вовну рідкого мила і так заходилася мити чужу голову, аж піна летіла навкруги.

— Вода не гаряча? — спитала мати.

— Ні, нічого,— відповіла голова.

— О, це пані пекарка Вірт! Добридень!— привітався Еміль і поставив свій дзбан під туалетний стіл.

— Тобі щастить, Емілю. Я чула, ти їдеш до Берліна,— сказала голова таким голосом, наче всю її занурили в збиті вершки.

— Спершу йому не дуже хотілося їхати,— пояснила мати, ще дужче намилюючи голову,— але навіщо хлопцеві марнувати канікули? У Берліні він ще ніколи не був, а моя сестра Марта вже давно нас запрошує. її чоловік заробляє непогано, він працює на пошті сортувальником. Я, звісно, не можу поїхати; Перед святом завжди багато роботи. Ну, та він уже не маленький і дорогою дасть собі раду. А на вокзалі в Берліні його зустріне моя мати. Вона чекатиме біля кіоска з квітами.

— Берлін йому сподобається. Там є що дітям подивитись. Ми були в Берліні півтора року тому, їздили з клубом кеглярів. Ой і метушня ж там! На вулицях уночі так само видно, як і вдень. А скільки машин! — вигукнула пані Вірт із глибини миски.

— А іноземних машин багато? — спитав Еміль.

— Звідки мені знати,— сказала пані Вірт і чхнула, бо мильна піна попала їй у ніс.

— Тепер іди мерщій перевдягнися,— звеліла мати.— Твій святковий костюмчик лежить у спальні. Вбирайся швидше, щоб ми змогли, як я зачешу пані Вірт, зразу ж сісти до столу.

— А яку взяти сорочку? — спитав Еміль.

— Усе лежить на ліжку. Гляди обережно натягай шкарпетки. Але спершу добре помийся. І нові шнурки в черевики втягни. Хутко! Хутко!

— Гоп-гоп! — вигукнув Еміль і щез.

Коли пані Вірт, уже зачесана і задоволена своїм виглядом у дзеркалі, нарешті пішла, мати поспішили до спальні й побачила, що Еміль засмучено никає по кімнаті.

— Чи ти можеш мені сказати, хто вигадав святкові костюми?

— На жаль, не знаю. А чого це ти питаєш?

— Скажи мені адресу, і я застрелю того бовдура.

— Таке вигадаєш! Інші діти журяться, що у них немає гарної одежі. У кожного свій клопіт... О, щоб не забути: сьогодні ввечері попроси в тітки Марти вішалку й охайно повісь свій одяг. Але спершу почисть його щіткою. Гляди не забудь! А завтра можеш знов надягти свій пуловер, ту чортову шкуру. Наче все? Валізку я склала, квіти для тітки загорнула. Гроші для бабусі я віддам тобі потім. А тепер ходімо обідати. Прошу вас, юначе!

Пані Тішбайн обняла Еміля за плечі й повела до кухні. На обід були макарони з тертим сиром і шинкою. Еміль уминав як не в себе і тільки часом поглядав на маму — чи вона не ображається, що перед розлукою йому так смакує обід.

— Одразу ж напиши мені листівку, я поклала її у валізку, з самого верху.

— Добре,— мовив Еміль і швидко, щоб не побачила мама, скинув з колін макаронину.

На щастя, мама нічого не помітила.

— Усіх привітай від мене. І не лови гав. У Берліні зовсім не те, що в нас, у Нойштадті. У неділю дядько Роберт поведе тебе до музею кайзера Фрідріха. І ти шануйся, щоб не сказали, ніби ми тут не знаємо, як треба поводитись.

— Гаразд, слово честі,— сказав Еміль.

По обіді вони пішли в кімнату. Мама дістала із шафи бляшану коробочку з грошима і стала їх лічити. Тоді похитала головою і знову полічила.

— Хто приходив до нас учора після обіду?

— Панна Томас,— пригадав Еміль,— і пані Гомбург.

— Так, так. Але все одно не вистачає.

Вона подумала, знайшла папірець, де записувала свої прибутки, ще раз підрахувала і зітхнула:

— Бракує вісім марок. .

— Сьогодні вранці приходив газівник,— нагадав Еміль.

— Ага! Тоді, на жаль, усе правильно.

Мама навіть свиснула з досади і дістала з бляшанки три папірці.

— Ось, Емілю, сто сорок марок. Одна купюра — сто марок і дві по двадцять. Сто двадцять марок ти віддай бабусі і скажи, хай вона не гнівається, що минулого разу я нічого їй не надіслала. У нас було сутужно з грошима. Зате тепер ти привезеш їх сам і більш, ніж звичайно. Поцілуй бабусю. Зрозумів? А ті двадцять марок нехай будуть тобі. Купиш на них квиток додому. Він коштуватиме щось із десять марок, точно не знаю. На решту грошей купуватимеш собі щось їсти й пити, як ви кудись підете. Взагалі не завадить мати в кишені дві-три марки про всяк випадок. Я покладу гроші в конверт від листа тітки Марти. Тільки гляди не загуби. Куди ти його сховаєш?

Мати взяла розрізаний збоку конверт, поклала туди гроші, згорнула його вдвоє й віддала Емілеві.

Хлопець трохи подумав, а тоді сунув конверт якнайглибше у праву внутрішню кишеню. Потім для певності мацнув себе за груди поверх святкового піджака і впевнено сказав:

— Отак, звідти вони не вилізуть.

— Тільки нікому в поїзді не кажи, що маєш стільки грошей.

— Та що ви, мамо!

Еміль навіть образився — невже він такий телепень! Пані Тішбайн поклала ще трохи грошей до свого гаманця, тоді поставила бляшанку назад у шафу і ще раз швидко перечитала сестриного листа, де було точно зазначено час відходу і прибуття поїзда, яким Еміль мав їхати до Берліна.

Дехто з-поміж вас, напевне, гадає, що про сто сорок марок не варто так довго розводитись, як пані перукарка Тішбайн із своїм хлопцем.