Комісарова люлька - Сіменон Жорж

Потім нижче, вже свіжіший напис: "Тут спочиває така-то, дружина такого-то, померла 1930 року". Певна річ, коза, врешті, приходить до воза, але не дуже поспішаючи, аж за двадцять дев'ять років.

Люка так і не зрозумів, куди це гне його патрон, і пересів на інший автобус, щоб пообідати з дружиною вдома.

* * *

Поки в поліцейських архівах розшукували всіх Блуштейнів, котрі будь-коли мали справу з правосуддям, Мегре займався поточними справами, а Люка з полудня блукав у районі площі Республіки.

Грози так і не було, й задуха ставала дедалі нестерпнішою. На свинцево-сірому небі почали з'являтися фіолетові відтінки, як на вистиглому чиряку. Принаймні вдесяте Мегре машинально простягав руку туди, де колись лежала його улюблена люлька, і щоразу бурмотів:

— Клятий хлопчисько!

Він уже двічі запитував чергового на комутаторі, чи не дзвонив іще Люка.

— Ні, пане комісар.

А втім, було не так важко опитати Жозефових колег в перукарні і через них дістатися до цієї Матільди, якій належали оті ніжні записочки.

Спочатку Жозеф цупить люльку Мегре.

Потім той самий Жозеф, надягши костюм та пантофлі, — коли це можна було назвати пантофлями, — зникає сам минулої ночі.

Мегре облишив читання якогось протоколу і попросив з'єднати його з архівом.

— Ну, що там у вас із цими Блуштейнами? — запитав він з незвичною для нього нетерплячкою.

— Працюємо, пане комісар. Тут їх ціла купа, справжніх і несправжніх… Перевіряємо дати, адреси тощо. Поки що немає жодного, який будь-коли проживав на набережній Берсі. Як тільки щось знайдемо, я одразу повідомлю.

І от, нарешті! — з'являється Люка, піт заливає йому очі, і видно, що допіру, перш ніж підніматися до управління, він встиг хильнути кухлик пива в ресторанчику "Дофін".

— Порядок, патроне, але наморочився, хай йому біс! Я вже думав, що доведеться повертатися з порожніми руками. Так от… Наш Жозеф — чудернацький тип, він не з тих, що діляться своїми секретами. Уявіть собі довгий-предовгий перукарський салон. "Палас-Куафер", ось як він називається. Уздовж стіни дзеркала, десятків зо два крісел, стільки ж перукарів. З ранку до вечора штовханина. Той виходить, той заходить, того пострижи, того поголи, того намаж бреоліном!

— Жозеф? — перепитав у мене хазяїн, такий кремезний шпакуватий панок. — Скажіть спочатку, який саме Жозеф. А!.. Прищуватий! То що ж він накоїв, цей Жозеф?

"Дозвольте, — кажу, — побалакати з вашими майстрами". І починаю обходити всіх підряд, од крісла до крісла. Бачу, всі переглядаються, переморгуються, пересміюються.

— Жозеф? Ні, ми ніколи не виходили разом. Він ні з ким не товаришував… Цесарочка? Можливо, що й була. Хоча з його пикою…

І знову хихітня.

— Чи розказував щось про себе? Коли б не так! Завжди мовчав, як пень… їхня величність, бачте, соромилися своєї професії і не хотіли водитися з якимись там голярами!

Ви відчуваєте, патроне, той тон, яким вони про нього відзивалися? До того ж часом доводилося чекати, поки піде клієнт. Хазяїн уже почав скоса позирати на мене і щось бурчати собі під ніс.

Підходжу, нарешті, до каси. Касирка — така собі лагідна, кругленька, видно, дуже сентиментальна особа, років під тридцять, — питає: "Що, Жозеф уже щось накоїв?"

— Та ні ж бо, мадмуазель! Все гаразд. Здається, у нього тут поблизу була якась любонька?

— Ти ближче до діла, — буркнув Мегре.

— Добре, патроне… Тим більш, що вам доведеться поспішати, якщо ви хочете познайомитися з цією крихіткою. Одне слово, через цю касирку Жозеф одержував записки від Матільди, коли вона чомусь не могла прийти на побачення. Та, яку я знайшов у сигаретах, певно, була одержана позавчора. За поштара їм правив якийсь хлопчисько. Вбіга, бувало, до салону, прямує до каси, подає папірця і шепоче: "Для месьє Жозефа", На щастя, касирка кілька разів бачила його в галантерейній крамниці на розі бульвару Бонн-Нувель. Ось так, слово по слову, я й розвідав, до працює Матільда.

— Сподіваюсь, ти їй нічого не казав?

— Вона навіть і гадки не має, що я нею займаюся. Я просто запитав у хазяїна крамниці, чи не служить у нього дівчина на ім'я Матільда. Він кивнув мені на неї і вже хотів був покликати її з-за прилавка. Я попросив нікому нічого не казати. Тож, якщо хочете… Зараз уже пів на шосту. О сьомій вони зачиняють.

* * *

— Пробачте, мадмуазель…

— Ні-ні, месьє.

— Тільки одне слово….

— Будьте ласкаві, ідіть своєю дорогою.

Зовсім зелене дівчисько, досить гарненьке. Уявило собі, що Мегре… Що ж, нічого не вдієш!

— Поліція.

— А що я?..

— Я хотів би з вами поговорити. З приводу вашого коханого.

— Жозефа? А що він такого зробив?

— Цього я ще не знаю, мадмуазель. Я хотів би дізнатися, де він зараз.

І одразу ж схаменувся: чорт забирай, сплохував! Дав маху, мов той початківець! Адже він бачив, як стурбовано вона озиралася. І надала ж йому лиха година заводити з нею розмову, коли простіше було простежити, куди вона прямує! Цілком можливо, що біля метро у них призначено побачення. Вона знала, що він чекає на неї. Бо інакше чому б це вона раптом сповільнила крок?

— Я гадаю, що він на роботі, як і звичайно.

— Ні, мадмуазель. І ви знаєте це так само — ба навіть краще за мене.

— Що ви маєте на увазі?

На Великих бульварах була година "пік". До станції метро тяглася справжня процесія, зникаючи у чорних проймищах входу.

— Постіймо тут, мадмуазель, — мовив він, затримуючи її поблизу станції.

Вона помітно хвилювалася, крутила на всі боки головою. Це було свіженьке кругловиде дівча років вісімнадцяти, але вже упевнене в собі, з манерами дорослої жінки. Справжня парижанка.

— А хто вам про мене сказав?

— Байдуже. Що вам відомо про Жозефа?

— Хотіла б я знати, що вам од нього потрібно?

Комісар теж роздивлявся довкола, розуміючи, що угледівши його з Матільдою, Жозеф одразу поспішить зник нути.

— Ваш дружок часом не казав вам, що незабаром у його житті мають статися деякі зміни? Ага, я бачу, ви зараз щось збрешете.

— Чого б це я мала брехати?

І прикусила губку.

— Ну от, ви ставите мені запитання, щоб виграти час на якусь вигадку.

Дівчина тупнула ніжкою об тротуар.

— А хто мені доведе, що ви справді із поліції?

Мегре дістав посвідчення.

— Признайтеся: Жозеф страждав од своєї нікчемності.

— Ну і що з того?

— Це його дуже мучило. Аж надто.

— Припустімо, що він справді не хотів залишатися перукарем. Та хіба ж це злочин?

— Ви добре знаєте, що я маю на увазі зовсім не те. Йому був огидний дім, у якому він жив, життя, як йому доводилося вести. Він навіть соромився своєї матері; чи не так?

— Мені він цього ніколи не казав.

— Та ви це відчували. Так от: останнім часом він, очевидно, казав вам, що скоро його життя стане іншим.

— Нічого він мені не казав.

— Ви вже давно знайомі?

— Вже більш як півроку. Ми познайомилися взимку. Він зайшов до крамниці і попросив показати йому портмоне. Я зрозуміла, що це було надто дорого для нього, та він не наважився його повернути і все-таки купив. Після роботи я помітила його на вулиці. Він кілька днів ходив слідом за мною, але заговорити не наважувався.

— Ви куди-небудь ходили разом?

— Найчастіше ми зустрічались всього на кілька хвилин після роботи. Іноді він проводжав мене до станції метро Шампіонне, — я там живу. У неділю ми часом ходили в кіно, але дуже рідко, бо мої батьки…

— Ви бували в нього вдома, коли там не було матері?

— Ніколи, клянусь вам. Якось він показав мені, де він живе, але здалеку, щоб я відчула…

— Який він нещасний? Ну от бачите!

— Він зробив щось погане?

— Ні, моя ясочко. Він просто зник. Треба його знайти. Було б добре, коли б ви мені допомогли, та, чесно кажучи, я не дуже на це сподіваюся. Марно було б питати, чи не наймав він десь кімнату.

— Одразу видно, що ви його не знаєте. У нього ніколи не було грошей. Весь свій заробок він оддавав матері, і того, що вона йому залишала, ледве вистачало на сигарети.

Вона зашарілася.

— Коли ми ходили в кіно, кожен сам купував собі квиток… А одного разу…

— Я слухаю…

— Господи, та чого таїтися… У цьому немає нічого лихого… Минулого місяця ми поїхали разом за місто, і в нього не вистачило, щоб розрахуватися за обід.

— Куди ви їздили?

— На Марну. Ми зійшли з поїзда в Шеллі і прогулялися поміж Марною та каналом.

— Дякую вам, мадмуазель.

Цікаво, чи засмутило її те, що Жозеф так і не з'явився в юрмі, чи, навпаки, вона була вдоволена? Певно, і так, і так.

— А чому його шукає поліція?

— Тому що до нас звернулася його мати. Не турбуйтеся, мадмуазель. І не треба мене боятися. Якщо дізнаєтесь щось про нього раніше за нас, повідомте негайно.

Обернувшись, він побачив, як вона нерішуче спускається сходами в метро.

В управлінні Мегре знайшов на своєму столі нове донесення.

"Встановлено, що Стефана Блуштейна, віком 37 років, було вбито 15 лютого в Ніцці в готелі "Негреско", де він зупинився за кілька днів до того. Блуштейна відвідувало багато людей, нерідко пізно вночі. Вбито його було пострілом із пістолета 6,35 мм калібра; зброю знайти не вдалося.

Розслідування, що тоді проводилося, не призвело до викриття злочинця. Всі речі покійного були перевернуті догори дном, як після ретельного трусу, і в кімнаті панував страшенний гармидер.

Що ж до самого Блуштейна, то особа його досить таємнича, спроби з'ясувати, звідки він з'явився, виявилися марними. З'ясувалося лише, що до Ніцци він прибув скорим поїздом із Парижа. Карний розшук Ніцци, безперечно, має повніші відомості".

Дата вбивства збігалася із зникненням Блуштейна з набережної Берсі, і Мегре, уже вкотре простягши руку туди, де колись лежала улюблена люлька, пробурмотів:

— От чортів шибеник!

3. РОЗШУК НА ВИМОГУ РОДИНИ

Це знає кожен, хто їздив залізницею. До вас раптом чіпляється якась настирлива мелодія, навіяна стукотом коліс і так добре погоджена з його ритмом, що, поки ви в поїзді, позбутися її неможливо.

Щось подібне сталося і з Мегре в цьому старому скреготючому таксі, і ритм мелодії визначався частим дробом грозового дощу по дахові машини.

"Роз-шук на ви-мо-гу ро-ди-ни. Роз-шук на ви-мо-гу ро…"

І, власне кажучи, у комісара карного розшуку Мегре не було жодних підстав трястися поночі на цій чортопхайці в товаристві блідої знервованої дівчини та сумирного інспектора Люка, що вмостився попереду, поруч з водієм.

Адже коли в Сюрте з'являється добродійка подібна до пані Леруа, то здебільшого ніхто навіть не вислуховує до кінця її лементування.

— Отже, у вас нічого не вкрадено? Ви не заявляєте ні на кого особисто? То ж даруйте…

Навіть якщо невідомо куди повіявся її син!

— Кажете, він утік з дому? Коли б ми заходилися шукати всіх таких утікачів, то навряд чи змогли б робити щось інше.