Комісарова люлька - Сіменон Жорж

Це надто далеко від дому… До того ж я перевіряла…

— Пробачте… Ви хочете сказати, що стежили за своїм сином? Отже, у вас є підстави підозрівати…

— Я нікого не підозріваю, пане комісар. Але я знаю, що мужчини здатні на все.

— Що ж він міг би робити вдома потай од вас?

— А хто його зна…

І помовчавши:

— Можливо, приводив жінок! Три місяці тому я знайшла у нього в кишені записку від якоїсь мамзелі. Коли б його батько…

— А чому ви так упевнені, що до вас хтось вчащає?

— Це одразу відчуваєш, пане комісар. Я вже з порога можу сказати…

Що ж, не дуже науково, зате по-людськи цілком імовірно. У нього самого бували такі відчуття.

— Гаразд, а крім цього?

— Крім цього, всілякі дрібнички… Наприклад, я ніколи не замикаю шафи… У мене в спальні дзеркальна шафа… І раптом бачу, що її замкнуто, причому ключ повернули тільки раз…

— У вашій дзеркальній шафі є якісь коштовності?

— Я тримаю там одежу, постільну білизну, деякі сімейні пам'ятки… Але нічого не пропало. Адже ви це мали на увазі? І в погребі теж один із ящиків пересунуто.

— А що в ньому було?

— Порожні скляні банки.

— Одне слово, у вас нічого не пропало?

— Думаю, що ні.

— А відколи вам почало здаватися, що у вас хтось буває?

— Мені ніколи нічого не здається. Я впевнена. Це триває вже три місяці.

— І, як на вашу думку, скільки разів до вас отак заходили?

— Принаймні десять. Після першого разу не приходили довго, тижнів зо три. Чи, може, я не помічала. Потім два рази поспіль. Далі знову три тижні було спокійно. І ось уже кілька днів підряд я помічаю, що знову хтось був. А позавчора, наприклад, коли була гроза, приходжу, дивлюся — аж на підлозі мокрі сліди.

— Сліди чоловіка чи жінки?

— Скоріше чоловіка, але я не певна.

Вона говорила багато чого іншого. Чого вона тільки не набалакала — і без жодної на те потреби. Наприклад, минулого понеділка у сина був вихідний, і вона повела його в кіно. Тож він перебував під її безпосереднім наглядом. Після кіно вона ні на крок не відпускала його від себе. Додому повернулися також разом.

— І уявіть собі, приходило.

— І все одно ваш син не хотів, щоб ви повідомили про це поліцію?

— Саме так, пане комісар, ось цього я й не можу збагнути. Адже він на власні очі бачив сліди.

— Ви бачили сліди, юначе?

У відповідь той лиш насупився. Може, це означало, що його мати плете нісенітниці, що вона не зовсім при собі?

— А ви встановили, яким шляхом проникає цей гість — чи гості — до вашого будинку?

— Гадаю, що дверима. Виходячи з дому, я завжди зачиняю вікна. Щоб пробратися з подвір'я, треба перелізти через високий мур, а потім ще перейти кілька сусідніх дворів.

— Ви не помітили якихось слідів на замку?

— Жодної подряпинки. Я оглянула його крізь лупу… Її залишив нам чоловік, царство йому небесне.

— Може, в когось є ключ од вашого дому?

— Ні, ні в кого. Він міг би бути в моєї доньки (хлопчина засовався на кріслі), але вона мешкає в Орлеані, з чоловіком та двома дітьми.

— У вас із нею добрі стосунки?

— Я завжди їй казала, щоб не виходила заміж за цього нікчему. До того ж оскільки ми не бачимося…

— Вас часто не буває вдома? Ви сказали, що ви вдова? І пенсія, яку ви одержуєте від військового відомства, певно, невелика…

На її обличчі враз з'явився вираз скромної гідності.

— Я працюю. Ще б пак. Щоправда, спочатку, тобто одразу після смерті чоловіка, у мене були пожильці. Двоє. Та мужчини надто неохайні. Коли б ви бачили, що робилося після них у кімнаті.

З цього моменту Мегре вже не слухав своєї гості, проте зараз виразно пригадував не тільки її слова, але й інтонації.

— Ось уже рік, як я служу компаньйонкою у пані Лальман. Це поважна особа, мати лікаря. Вона мешкає сама поблизу Шарантонського шлюзу, якраз навпроти, і щодня після обіду я… Ми скоріше приятельки, розумієте?

В душі це було комісарові цілком байдуже. Можливо, кого співрозмовниця була несповна розуму. Трапляється й таке. Це його не цікавило. Вона була однією із тих відвідувачок, які даремно забирають час. І тут зайшов директор, точніше, він зазирнув до кабінету і з вигляду відвідувачів одразу визначив, що справа дріб'язкова.

— Вас можна на хвилинку, Мегре?

Вони вийшли до сусідньої кімнати і кілька хвилин обговорювали щойно одержаний телеграфом із Діжона дозвіл на арешт одного злочинця.

— Я доручу це Торансові, — сказав Мегре.

В цей час у нього в зубах була люлька, але вже інша. Улюблену він, скоріше за все, поклав на стіл, коли йому трохи раніше подзвонив суддя Комельо. Але тоді він про це ще не думав.

Він повернувся до кабінету і став перед вікном, склавши руки за спиною.

— Отже, мадам, у вас нічого не пропало?

— Думаю, що нічого.

— Інакше кажучи, ви не збираєтесь заявити про крадіжку?

— Я не можу цього зробити, бо…

— Бо вам лише здається, що останнім часом, а надто останніми днями, хтось потай проникає до вашого дому. Певна річ, коли вас немає вдома.

— Не тільки тоді… Одного разу приходило вночі.

— І ви бачили, хто це був?

— Ні… Але я чула.

— Що ви чули?

— У кухні впала чашка й розбилася. Я одразу зійшла донизу.

— У вас був пістолет?

— Ні. Я нічого не боюся.

— І ви нікого не застали?

— Уже нікого. Але скалки валялися долі.

— А у вас часом немає кішки?

— Ні кішки, ні собаки. Тварини розводять такий бруд.

— А до вас не міг забратися чужий кіт?

Хлопчина на стільці вже не витримував цієї муки:

— Мамо, ти зловживаєш терпінням комісара Мегре!

— Отож, мадам, ви не знаєте, хто б це міг учащати до вас, і не маєте ніякого уявлення, що б він міг у вас шукати?

— Ніякого уявлення… Ми завжди були чесними людьми і…

— Якщо вам потрібна моя порада, замініть замок. То, побачимо, чи триватимуть ці таємничі візити.

— А що ж поліція?

Та він уже випроводжав їх. Директор чекав на нього в своєму кабінеті.

— Про всяк випадок, я завтра пришлю до вас одного з моїх інспекторів. Доведеться встановити цілодобове чергування, бо інакше я не уявляю…

— Коли він прийде?

— Ви мені сказали, що вранці буваєте вдома.

— Так, хіба що вийду до крамниці.

— О десятій — годиться?.. Отже, завтра о десятій ранку. До побачення, мадам. До побачення, юначе.

Мегре натиснув кнопку дзвінка. Зайшов Люка.

— А, це ти… Слухай, завтра о десятій під'їдеш ось за цією адресою. Розберися, що там діється.

Він не був упевнений, що це потрібно. Подібно до редакцій газет, Управління карного розшуку завжди приваблювало всіляких маніяків та божевільних.

І тепер, сидячи біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати лилося вже по-нічному прохолодне повітря, Мегре бурмотів:

— От чортів хлопчисько!

Бо хто ж, як не він, поцупив люльку зі столу!

— Чого ти не лягаєш?

Він ліг. Настрій у нього був похмурий, постіль здававсь гарячою, простирала — вологими, і, перш ніж заснути, він ще довго вовтузився і бурчав. Та й уранці встав не з тієї ноги, як це завжди буває, коли засинаєш з неприємний думками. Навряд чи це можна було б назвати передчуттям, але як він сам, так і пані Мегре, — хоч вона не проронила й слова, — відчували, що день буде тяжкий. До того ж небо зранку захмарилося і було парко!

До набережної Орфевр він дістався пішки, берегом Сени, і по дорозі разів зо два машинально поліз до кишені по свою улюблену люльку. Важко зітхаючи, він піднявся запорошеними сходами. Еміль зустрів його словами:

— Там до вас прийшли, пане комісар…

Він зазирнув крізь шибку до приймальної і угледів пані Леруа, що сиділа на краєчку оббитого зеленим сап'яном крісла, готова одразу схопитися з місця. Вона помітила комісара і кинулася до нього. Вигляд у неї був надзвичайно збуджений і стривожений. Судорожно вчепившись у вилоги його піджака, вона вигукнула:

— Ну, що я вам казала? Воно приходило цієї ночі. І мій син зник. Тепер ви мені вірите? Ах, я одразу відчула, що ви маєте мене за божевільну. Я не така дурна, от вам…

Вона гарячково порпалася в своїй сумочці, дістала звідти носову хустинку з блакитною облямівкою й переможно помахала нею.

— Ось… Хіба ж це не доказ? У моєму домі немає хусточок з блакитною облямівкою! Однак я знайшла її на кухні біля столу. І це ще не все!

Мегре похмуро оглянув коридор, де панувало ранкове ожвавлення; на них уже почали оглядатися.

— Ходімте зі мною, мадам, — зітхнув він.

Ну що за халепа! Мегре як знав, що вона неодмінно прийде. Він штовхнув двері кабінету, повісив на місце капелюха.

— Сідайте. Слухаю вас. Отже, ви кажете, що ваш син…

— Минулої ночі мій син кудись зник, і зараз сам бог знає, де він і що з ним.

2. ЖОЗЕФОВІ ПАНТОФЛІ

Важко було зрозуміти, як ставилася ця жінка до свого сина. Щойно в Сюрте, зненацька розридавшись, вона лементувала крізь сльози:

— Розумієте, я впевнена, що вони його забили… А ви… ви тим часом і пальцем не ворухнули. Думаєте, я не знаю, що ви про мене подумали? Ви взяли мене за божевільну… еге ж! А тепер його, напевно, вбили. І я залишилася сама на білому світі, без усякої підтримки.

А за кільканадцять хвилин в таксі, що котилося під зеленим склепінням віковічних платанів по набережні Берсі, широкій, як сільський вигін, її обличчя вже прояснилося, очі просохли й дивилися сухо й зневажливо:

— Розумієте, пане комісар, він тюхтій. Він не може встояти перед жінкою, так само, як і його батько… Коли б ви знали, що я через нього вистраждала!

Мегре сидів коло неї на задньому сидінні таксі. Люк вмостився поруч з водієм.

Виявилося, що за межами Парижа, на території Шарантона, набережна і далі називалась Берсі. Та дерев уже не було. На тому березі Сени виднілися заводські труби, а тут тяглися склади, невеличкі допотопні будиночки, затиснуті поміж багатоповерховими прибутковими домами. На розі вулиці — кафе-ресторан, вивіска яскраво-червоного кольору з жовтими літерами, кілька металевих столиків, дві бочки з чахлими фікусами.

Пані Руа — тобто Леруа — заметушилася, застукала у шибку:

— Це туг. Прошу пробачити — я ще не прибирала. Сьогодні мені було не до того.

Вона дістала із сумки ключ. Двері були пофарбовані в темно-коричневий колір, а стіни — в брудно-сірий. Мегре тим часом оглянув замок — слідів злому не було.

— Заходьте, прошу вас. Ви, певно, захочете оглянути всі кімнати. Ось, будь ласка, скалки чашки… Я до них навіть не доторкалася.

Вона не брехала, кажучи, що в неї чистота: ніде жодної порошинки. В усьому відчувався порядок. Та, боже, як усе це було вбого! Більш того, похмуро.