Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Ось чому вплив майора відразу зменшився, і якщо він прагнув самоти, то бажання його цілком справдилося. Та байдуже, що там казали люди про вчинок майора, — сам він та його спадкоємець бачили в цьому звичайнісінький дарчий акт, адже батько поступався тим добром, яким сам не міг уже ані тішитись, ані збільшувати його, тоді як син, з огляду на його вдачу й освіту, здатний був і на одне, й на друге. Молодший Еффінгем не відмовився від щедрого дару, оскільки розумів, що батько зберігає моральний контроль над його діями, і тільки скинув із себе тягар відповідальності за багатство. І справді, між ними існувала така довіра, що все це було для них однаково що перекласти гроші з кишені в кишеню.

Перебравши на себе власність, молодик поспішив розшукати свого шкільного друга й запропонував йому всю допомогу, яку тепер спроможний був надати.

Після смерті батька й розподілу його невеликого спадку між дітьми пропозиція та приспіла для молодого пенсільванця вельми вчасно. Мармедюк був певен своєї сили і бачив не тільки чесноти, а й вади свого приятеля. Еффінгем з природи був безтурботний, довірливий, часом гарячий і нерозважний, Мармедюк же мав урівноважену вдачу й відзначався проникливістю та енергійністю. Отож запропонована підтримка, чи радше компаньйонство, було вигідним для них обох. Мармедюк радо пристав на пропозицію, і друзі швидко погодили між собою умови спілки. В столиці Пенсільванії був заснований торговий дім, забезпечений майном Еффінгема; у ролі його єдиного офіційного власника і майже безконтрольного фактичного розпорядника виступав Темпл, хоча прибутки розподілялися порівну. Спілка їхня була потаємною з двох причин. Одну з них Еффінгем глибоко затаїв у душі, бо полягала вона, власне, в гордості: нащадкові вояцького роду участь у комерційних справах, хай навіть і непряма, здавалася чимось принизливим. Другу ж причину, яка крилася в упередженому ставленні його батька до квакерів, він щиро довірив Мармедюкові.

Ми вже згадували, що майор Еффінгем гідно служив у війську. І ось одного разу, коли він діяв на західному пограниччі Пенсільванії проти об'єднаних сил французів та індіанців, не тільки честь, але й життя його самого та його солдатів були піддані небезпеці через надто мирні настрої колоністів. З погляду воїна це було непрощенним злочином. Він же боронив їх, він знав, що підступний і злостивий ворог не оцінить миролюбних засад їхньої віри; ще дужче йому пекло розуміння того, що, відмовивши йому в добровільній допомозі, вони тільки наражають загін на поразку й зовсім не сприяють мирові. Після запеклого бою йому вдалося із жменькою солдатів вирватися від лютого ворога, — але простити людей, які в тяжку хвилину покинули його напризволяще, він уже не зміг довіку. Марно пробували переконати його, що ці. люди зовсім не просили обороняти їхні кордони, — він затявся на своєму: це робилося задля їхнього добра, і "їхнім священним обов'язком" — саме так висловлювався майор — "було допомогти йому".

Старий солдат ніколи не був прихильником миролюбних учнів Фокса[5]. Бувши надзвичайно стриманими у своїх звичках і мавши високу мораль, вони відзначалися неабияким здоров'ям; і ветеран, споглядаючи атлетичних колоністів, від усієї душі зневажав їхнє недоумство. До того ж, він був певен, що там, де надто вже піклуються зовнішніми ознаками релігії, мусить страждати її суть. Ми зовсім не збираємося пояснювати, в чому полягає чи повинна полягати суть християнства, а лише викладаємо думку майора Еффінгема.

Отож немає нічого дивного в тому, що син, знавши ставлення батька до цих людей, не наважився повідомити його про свої стосунки з квакером, від чесності якого тепер залежав його достаток.

Як то вже було сказано, Мармедюк походив від сучасника й друга Пенна. Батько його одружився з дівчиною, котра не сповідувала його віри, тому син не дістав традиційного в середовищі квакерів релігійного виховання. Однак, оскільки юний Мармедюк виріс в колонії та ще в суспільстві, де ця лагідна релігія накладала відбиток навіть на стосунки між друзями, вплив її відчувався в його манерах і мові. Щоправда, одружившись на дівчині, яка не тільки не належала до його релігії, але й ніколи не зазнавала її впливу, він помалу втратив деякі свої звички; а все ж до самої своєї смерті, коли його щось дуже хвилювало чи цікавило, вживав мову своєї юності. Проте не будемо випереджати події.

Коли Мармедюк став партнером молодшого Еффінгема, з виду він здавався звичайнісіньким квакером, і син не наважився на розмову з батьком. Отже спілка залишилась таємницею для всіх, окрім її учасників.

Протягом кількох років Мармедюк вів усі справи надзвичайно розважно, і тому прибутки торгового дому були чималі. Він одружився з дівчиною, про яку ми вже згадували, — матір'ю Елізабет, — і приязнь між ним і Едвардом ще більш зросла. Вони вже збиралися розкрити, свою спілку, оскільки з бігом часу вигідність її ставала все очевиднішою для Едварда, але на заваді цьому стали тривожні події напередодні революційної війни.

Вихований в дусі вірності королю, Еффінгем з самого початку незлагод між колоністами й короною ревно обстоював те, що вважав законним правом монарха. Ясна ж голова і незалежний розум Темпла спонукали його обстоювати інтереси колонії. Певну роль, мабуть, відігравало тут їхнє походження: коли син вірного й хороброго солдата беззастережно корився волі владаря, то нащадок переслідуваного послідовника Пенна з деякою прикрістю згадував незаслужену кривду, заподіяну його предкам.

Різниця в поглядах здавен була темою їхніх дружніх суперечок, але згодом вона стала дуже серйозною, надто для Мармедюка, проникливість якого дозволила йому зрозуміти важливість тих подій, що саме зароджувалися. Іскри незгоди незабаром перетворилися на полум'я, і колонії, чи, вірніше, Сполучені Штати, як вони себе невдовзі назвали, стали на багато років ареною кровопролитної боротьби.

Незадовго до Лексінгтонської битви[6] Еффінгем, ставши вже вдівцем, передав Мармедюкові на збереження всі свої цінні папери і сам, без батька, виїхав з колонії. Але щойно війна розпалилася по-справжньому, він знову з'явився в Нью-Йорку, вже в уніформі королівського війська, і незабаром вирушив на поле бою на чолі місцевого загону. Мармедюк на той час цілком став на бік заколоту, як його тоді називали. Звичайно, будь-які стосунки між друзями урвалися — полковник Еффінгем їх не шукав, а Мармедюк з обережності волів бути стриманим. Невдовзі йому довелося виїхати з Філадельфії, столичного міста Пенсільванії, але він подбав про т е, щоб його майно, а також папери друга не потрапили до рук королівського війська. Протягом усієї війни Мармедюк служив своїй країні на різних цивільних посадах. Сумлінно й вправно виконуючи свої обов'язки, він не забував і про власні інтереси; отож, коли конфісковані маєтності прихильників монархії пішли з молотка, він прибув у Нью-Йорк і за невеликі порівняно гроші скупив чималі володіння.

Правда, Мармедюк, придбавши маєтності, що їх силою забрали в інших, накликав на себе осуд своєї секти, яка хоч і не вимагала того, щоб її діти дбали тільки про справи родини, все ж не дозволяла їм цілком присвячувати себе світським справам. Проте, чи завдяки успіхові Мармедюка, чи тому, що й інші часто порушували заповіді, про цю пляму на його репутації невдовзі забули, хоча серед тих, кому гірш повелося в житті, були й такі, що натякали на темне походження раптового добробуту цього незаможного квакера; але заслуги Мармедюка, а може, й багатство його, примусили незабаром людей забути про всі ці невиразні здогади.

По закінченні війни й визнанні незалежності Сполучених Штатів Темпл облишив торгівлю, яка в ті часи була ділом непевним, і взявся за освоєння своїх новопридбаних земель. Мавши добрий капітал і здоровий глузд, він досяг успіху, якого навряд чи можна було сподіватися, зважаючи на суворий клімат і природні умови краю. Багатство Темпла тепер зросло вдесятеро, і його вже залічували до найбагатших і найвпливовіших людей штату. Єдиною спадкоємицею усього його добра була дочка, з якою читач уже мав нагоду познайомитись: оце ж її Мармедюк Темпл саме й віз зі школи в дім, що так довго лишався без господині.

Коли населення тієї місцевості, де були володіння Темпла, зросло настільки, щоб утворити округу, Мармедюка вибрали, згідно із звичаями нових поселень, на. найвищу судову посаду. Вибір цей може викликати посмішку котрогось ученого юриста, але на користь Темпла, крім того, що суддя був конче потрібний, промовляли і його здатності й досвід. І Мармедюк, зроду мавши більше тверезого розуму, ніж який королівський суддя, не тільки ухвалював слушні вироки, але й здебільшого міг добре їх обгрунтувати. В усякому разі, так заведено було в ті часи, і суддя Темпл був аж ніяк не найгіршим серед своїх колег у нових округах. Ба навіть навпаки: він і вважав себе одним з найкращих, та й інші теж так вважали.

На цьому ми закінчимо короткий огляд історії та характеру деяких героїв нашої оповіді й дамо їм надалі змогу говорити й діяти самим.

РОЗДІЛ III

Все, що ти бачиш, — то природи витвір:

Ці скелі моховиті, що підносять

Свої зубці, мов старовинні вежі;

Поважні дерева, які на вітрі

Ледь кронами велично колихають;

Це ніжне поле, що сія під сонцем,

Сліпучіше, ніж мармуровий бюст!..

Але псує людина це творіння,

Як осквернитель чистоту дівочу.

Дуо

Минув якийсь час, і Мармедюк Темпл, трохи заспокоївшись, міг, роздивитись на свого нового супутника. То був юнак двадцяти двох — двадцяти трьох років, зросту трохи вищого за середній. Груба куртка, підперезана вовняним поясом, таким самим, як і в старого мисливця, заважала краще розгледіти його постать. Суддя, черкнувши по ній очима, спрямував уважний погляд на юнакове обличчя. Коли юнак сідав у сани, його риси відбивали якусь дивну тривогу, що її Елізабет одразу помітила, але ніяк не могла зрозуміти. Тривога ця, здавалося, зросла ще більше, коли він просив товариша тримати його від'їзд у таємниці. І навіть тоді, коли він знехотя погодився їхати до селища, вираз його очей промовисто свідчив про невдоволення власним вчинком. Але потроху йото привабливе обличчя розпогодилося. Він сидів мовчки, задумавшись над чимось.