Після аварії - Оутс Джойс Керол

Його друзі — а йому хотілося вважати їх друзями і бути вдячним їм за те, що вони е,— завтра розмовлятимуть про нього з іншими друзями і казатимуть, що Девід усе ще не одужав, або що вони непокояться за нього. Він допив зі своєї склянки. Багато він п'є

чи, може, мало? Чи не замислюються вони над тим, чому він зараз не п'є стільки, як раніше пив той колишній, життєрадісний Дсвід-рогоносець, а, може, їм цікаво, чого це він отак напивається? Девід ліниво подумав про тих, хто нліткує про нього — про секретарок у своїй конторі, своїх компаньйонів, їхніх дружин, своїх приятелів — їм більш нічого не лишається, як теревенити про нього, розбираючи кожну рисочку його вдачі, спостерігаючи, як невдало він намагається видати себе за того, іншого Девіда. Одначе тепер Бренда й Тейлор надто розпалилися. Бренда говорить, а Тейлор намагається відвернути від неї увагу присутніх.

— Ні, будь ласка, дозволь, я хочу розповісти Елейн,— наполягала Бренда,— у неї в самої є дочка, і вона знає...

— Навіщо ти почала про це?

— Елейп і Девід можуть порадити нам. Мені зовсім байдуже, чи ще хтось знатиме, чи ні. Мені нічого приховувати.

Бренда нахилилася, щоб розказати свою таємницю Елейн, яка завтра вранці напевне побіжить переповідати всім підряд.

— Ну що робити з Джуді? її спіймали — крала в магазині. Мені довелося йти в магазин "Стейнбокс" і розмовляти з директором. Як вам це подобається? І це в її п'ятнадцять років! Ми ж їй даємо гроші, а вона йде в магазин і тягне...

у — А що вона взяла? — поцікавилась Елейн. * — Яке це має значення, що саме вона поцупила,— втрутився Тейлор.

— Якісь панчішки. Лише тому, що вони лежали на прилавку. Вона могла б потягти що завгодно. Так вона заявила мені,— бідкалася Бренда.

Було вже пізно. Бренда п'яно н самовдоволено посміхалася. Девіду раптом спало на думку, що, можім

ливо, досі ніколи пс бачив цієї жінки. Л може, вони всі взагалі не знають одне одного. Стежачи за Брен-дою, наляканий тим, що вона виказала таку особисту таємницю, він подумав, а чи не краще б йому триматись далі від усього цього. Поки'ще не пізно і ще не так багато розказано секретів, які могли б навіки зв'язати їх чотирьох...

— Мені прикро чути все це,— промовила Елейн.

— Так, це... це неприємна штука,— докинув Девід.

— Що ж, тепер це не диво. Буває. І не лише з Джуді. Таких випадків скільки завгодно і ніхто не знає, що робити.

— А ти що зробила? — поцікавилась Елейн.

— Кажу ж вам, ніхто не знає, як поводитись у такому випадку. Говорила я з нею. Вона пообіцяла, що більше не буде, тільки й того. Нічого не лишається, як повірити їй. Те саме зробив і Тейлор. Хіба є якийсь інший вихід?

— А Юніс що утнула,— почала Елейн, і Девід з острахом чекав продовження, він не пам'ятав нічого такого про дочку, ніякої неприємності.— Подруга запросила на свій день народження її та ще з десяток дівчаток. Вона залишила свою сумку разом з пальтом нагорі, у спальні тієї дівчини. А коли вже збиралася додому, побачила, що хтось витяг із сумочки гроші. Та вона побоялася сказати подрузі чи її матері тому... тому, що боялась...

— Чого? — подав голос Тейлор.

— Що її більше не запросять туди, так мені здається.

— Невже?

— А може, боялася втратити друзів. Чи боялася поскаржитись, зчипити переполох,— вела далі Елейн, яка, здавалося, не знала, куди подітися від сорому. Вона була приголомшена доньчиною слабкістю, і Тейлор погладив їй руку — щоб підтримати. В цю мить Девід згадав про жінчиного коханця, її таємного другого чоловіка, кращого і наполегливішого за нього, Девіда.

— Що ж... не забувай, яка ти сама була в її віці,— зауважила Бренда.

Тейлор прптис до вуст руку Елейн і поцілував.

— Ти занадто вимоглива. Це ти, ти надто багато вимагаєш від людей,— ніжпо промовив він.

Девід бачив цих людей, які мали відношення до його долі, наче крізь туман чи на фотографії. Завдяки їм він міг пізнати себе. Хоча пізнавання самого себе було якось пов'язане із зіткненням двох автомобілів, з тоннами сталі, з пульсуючим болем двадцяти-хвилинного конання на узбіччі дороги серед решток машин і годиною чекання в приймальні невідкладної допомоги гомінкої лікарні: воно мало багато спільного з пізнаванням дочки, з її передчасним безталанням і лякливістю, рисами, які вона успадкувала від нього. Йому знову пригадувалася дружина — такою, якою вона постала перед ним кілька тижнів тому, коли схвильована, щаслива зізналася йому в прекрасних почуттях, яких він уже ніколи не збудить у ній. Девід притис долоні до лоба, марно намагаючись зрозуміти, хто ці люди. Хто ця жінка, що тепер так багато важить у його житті? Тепер не лише його власна душа зробилася непроникною, втраченою — незбагненними стали й душі людей, яких він любив, яким вірив і гадав, що знає їх... А за ними — туманні душі людей, відомих тільки з екранів телевізорів чи газетних фотографій, монументальні постаті славетних і горезвісних — невиразні шматочки існувань, загадкові, як і його власне минуле.

—— Я читала в журналі про клуби підлітків, де це було? Ага, в Сакраменто,— скрушно повідомила Бренда притишеним голосом, неначе ті підлітки могли підслуховувати її,— боже мій, ви пе повірите...

Девід підвівся. Показав жестом, що хоче наповнити свою склянку.

— Візьми й мою,—попросив Тейлор. Девід узяв склянки й пішов у кухню, де почував себе безпечно, бо кухня здавалася трохи знайомою. Сів. Потім рвучко підвівся і заходив коло чистого-чистого бару, вистукуючи по ньому суглобами пальців. Хотів би він знати, хто він насправді і в яку країну потрапив. Це правда, він жонатий,— він міг підтвердити це свідоцтвом про шлюб,— йому належить цей будинок (за нього ще треба виплатити десять тисяч доларів позики), і він був причетний до появи дочки на світ, хоча не знав до пуття, що ж це означає,— отже, отже, не може бути ніяких сумнівів, він таки має якусь особистість. Але яка вона, та особистість? Усе тіло немов паралізоване величезним шприцом зубного лікаря, який вливає забуття і німоту йому в хребет.

Девід спинився і якусь хвилю вивчав спеції, які зібрала дружина. Колись вона брала уроки кулінарії — кілька років захоплювалася господарством, будинком, сім'єю, а потім ураз перекинулася на зовнішній світ, зацікавилась інтелектуально-суспільними проблемами, такими, як спільне навчання в школах та реформа виборчої системи, але свого часу вона зібрала чимало спецій, усі вони стояли в однакових зелених слоїках — петрушка, гвоздика, імбир, мускатний горіх, навіть білий перець, навіть шафран. Він відчув, як у ньому щось напружується, хоче випростатися, розгорнути крила. Те "щось" так прагнуло волі! Девід обперся об бар і стиснув руками голову. Чи не божеволіє він часом? Він такий забарний, можпа з глузду з'їхати. ' Тільки позавчора вбили Кеннеді, другого Кеннеді, вистрелили в потилицю і вбили, а Девідове життя такс ж безглузде, як і те вбивство. Він міг би й сам натиснути на курок, якби була певність. Якби ніхто не заважав, ніхто не бачив...

На кухонному барі, вимитому до лиску, лежав ключ до пляшок, тон самий, що Елейн сьогодні показувала йому так, ніби це було щось надзвичайно важливе. Він узяв його в руки. Навколо валялись залізні кришечки від пляшок із гіркуватим лимонадом. Це одна з найдешевших відкривачок, такі продають за десять центів або роздають заради реклами... Вона заіржавіла, й можна було прочитати лише частину напису: "Фірма Гамм... З краю небесно-блакитиих вод..." З одного краю відкривачка була дуже гостра, Девід випробував її на великому пальці. Дуже гостра. Цього б напевно вистачило, щоб розбудити його. Девід, уже думаючи про щось інше, натис гострим краєм на зап'ястя лівої руки. Усе своє життя він був упевнений в собі, ніколи нічого не забував, починаючи зі свого імені. Нічого не проґавив і все-таки проґавив усе. В нього були чітко виражені почуття — любов і ненависть — ці почуття опановували його, робили кращим, як це було у випадку з дружиною, або виправдували погані вчинки, подібно до того, як почуттями виправдовували, скажімо, вбивцю Кеннеді та інших убивць. Але все це тепер не мало ніякісінького значення. Почуття згасли, а подій він уже не міг пригадати — то з якого краю братися йому до цієї головоломки? Девід подивився на брудну відкривачку і подумав, чи не має ось ця нікчемна річ своєї душі, певного центру тяжіння.

— Що сталося? Що ти тут робиш?

Елейн дивилася на нього широко розплющеними очима. Голос у неї був стривожений. Піт блищав крапельками на її чистому, гарному чолі, вона була схвильована — чи то розмовою про дітей, чи то поведінкою свого дивакуватого чоловіка. Елейн глянула на відкривачку в його руках. Може, вона думає, що він три-

мас цю річ як зброю? Або приготував їй несподіванку — візьме й поскородить їй шкіру на щоці? Девід здригнувся від цієї думки.

— Що ти тут робиш? Я думала, ти скоро повернешся. Мені здалося, тії погано почуваєш себе.

Вона поклала руку йому на лікоть. Девіду знову згадалося, що у відкривачки дуже гострий кіпець...

— Прошу тебе, дуже прошу, тримайся,— вона подивилася йому в очі. Якусь мить він стояв незворушний, заглиблений у свої думки. А потім стиснув чоло долонями.

— Ти не покинеш мене?

— Ні.

— Ніколи не залишиш мене? — по його обличчю котився піт. Вона обняла його.

— Ніколи не залишу. Прошу тебе, не думай про це. Вона говорила лагідно, але й переконливо, неначе

давала прилюдну обіцянку, виголошувала клятву вірності. Девід відчув слабість і полегшення, однак йому не було соромно. Почуттів не було. Події не згадувалися. А може, дружина й не зраджувала ніколи, може, він усе це вигадав? Він досі ще не видужав, і люди повинні зважати на це.