Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

Бо мої друзі, — додав він наївно, — не дуже забезпечені люди.

Дядько прокашлявся.

— Мене це мало турбує, — прохрипів він. — Я завжди був незадоволений ним і не маю ніякого бажання втручатись у цю справу.

— Так, так, — кинув Алан. — Я бачу, чого ви добиваєтесь. Ви прикидаєтесь, що вам байдуже до хлопця, щоб заплатити менший викуп.

— Ні, — похопився дядько. — Я кажу вам чисту правду. Мене зовсім не цікавить цей хлопець, і я не збираюсь платити [338] за нього викуп. Можете робити з ним, що завгодно, мені байдуже.

— Як, сер? — здивувався Алан. — Адже кров не водиця, чорт забирай! Та з самого тільки сорому ви не покинете напризволяще сина свого брата, а якби покинули і це стало б відомим, то вас би не дуже шанували у ваших краях.

— Мене й так не дуже люблять, — відказав Ебінізер. —А крім того, я не розумію, яким чином ця справа може стати відомою? У всякому разі не від мене. Ви й ваші друзі теж мовчатимете. Отже, це пуста розмова, мій любий, — додав він.

— Тоді Девід сам розкаже про все, — зауважив Алан.

— Яким чином? — насторожився дядько.

— А дуже просто, — пояснив Алан. — Мої друзі тримали вашого небожа в себе, поки була надія одержати за нього гроші; але, втративши її, вони, звичайно, випустять його на всі чотири вітри, і хай йому дідько!

— Ну й що з того? — знизав дядько плечима. — Мене це ніскільки не схвилює.

— Я так і думав, — мовив Алан.

— Чому? — поцікавився Ебінізер.

— Послухайте, містере Балфор, — відповів Алан, — з усього, що я чув, можна зробити два висновки: або ви любите Девіда й заплатите, щоб повернути його до себе, або ж у вас є якісь особливі причини не бажати його повернення, і тоді ви заплатите нам, щоб ми залишили хлопця в себе. Здається, перше вам не подобається, значить, ви хочете другого. Що ж, я дуже радий, бо я і мої друзі покладемо в кишеню добрі грошики.

— Я не розумію вас, — сказав дядько.

— Не розумієте? — ступив до нього крок Алан. — Тоді послухайте: ви не хочете, щоб цей хлопчисько повертався до вас, гаразд, що в такому разі з ним робити і скільки ви за це заплатите?

Дядько промовчав і неспокійно засовався на місці.

— Слухайте, сер! — закричав Алан. — Не забувайте, що я джентльмен, я ношу королівське ім'я і не прийшов сюди оббивати у вас пороги. Або ви негайно дасте мені ввічливу відповідь, або ж, присягаюся вершиною Ґленко, я всаджу у ваші нутрощі три фути криці.

— Гей, чоловіче, — вигукнув дядько, зводячись на ноги, —зачекайте хвилинку! Я звичайна людина, а не вчитель танців, і намагаюсь бути ввічливим, наскільки можливо. А ваші дикі слова ганьблять вас! Нутрощі, кажете! Невже я чекатиму зі своїм мушкетоном? — пробурчав він сердито.

— Порох і ваші старі руки проти блискучої сталі в руках Алана — те саме, що слимак у порівнянні з ластівкою, — сказав [339] Алан. — Поки ваш тремтячий палець знайде курок, руків'я моєї шпаги вже стирчатиме з ваших грудей.

— Чоловіче добрий, хіба ж я заперечую? — відказав дядько. — Говоріть, що хочете, робіть по-своєму, я не стану на перешкоді. Скажіть тільки, що вам потрібно, і ви побачите, що ми зможемо дійти згоди.

— От і чудово, сер, — промовив Алан. — Я не прошу у вас нічого, крім відвертості. Двома словами: ви хочете, щоб хлопця вбили, чи хай живе?

— Боже милосердний! — вигукнув Ебінізер. — Сили небесні! Та хіба ж можна таке говорити?!

— Вбити чи залишити в себе? — повторив Алан.

— О-о-о, в себе, в себе! — заволав дядько. — Не треба лити кров, благаю вас!

— Гаразд, — погодився Алан. — Як вам завгодно, але це буде дорожче.

— Дорожче?! — закричав Ебінізер. — Невже вам легше заплямувати свої руки кров'ю?

— Дурниця, — заявив Алан. — Все одно, і те, й друге —злочин! А вбити і легше, і швидше, і надійніше. Утримувати хлопця значно важче, це клопітна і ризикована справа.

— І все-таки мені хотілося б, щоб він жив, — наполягав дядько. — Я ніколи не чинив нічого неподобного і не збираюсь чинити на втіху дикому верховинцеві.

— Ви вельми делікатний, — глузливо зауважив Алан.

— Я людина принципу, — просто сказав Ебінізер. — І коли мені за це треба платити, я заплачу. Крім того, ви забуваєте, що хлопець — син мого брата.

— Гаразд, гаразд, — кинув Алан. — А тепер щодо ціни. Мені не так легко призначити її. Я хотів би спершу знати деякі незначні подробиці. Мені хотілося б, наприклад, почути, скільки ви дали Гозісенові, коли вперше збували хлопця з рук?

— Гозісенові! — вигукнув приголомшений дядько. — За віщо?

— За викрадення Девіда, — пояснив Алан.

— Це брехня! Це підла брехня! — закричав дядько. — Його ніколи не викрадали. Той, хто сказав вам таке, збрехав. Викрадення? Його ніколи не викрадали.

— Коли йому й пощастило врятуватися, то не моя заслуга в тому, та й не ваша, — зауважив Алан, — а також і не Гозісенова, якщо тільки йому можна вірити.

— Що ви хочете цим сказати? — збентежився Ебінізер. —Хіба Гозісен розповідав вам що-небудь?

— Ач який, старий бугай, а звідки ж я міг про все дізнатись?! — вигукнув Алан. — Ми з Гозісеном компаньйони, ми ділимо прибутки. Як бачите, брехня вам не допоможе. Відверто [340] кажучи, ви зробили велику дурницю, втаємничивши цього моряка у ваші особисті справи. Та тепер уже пізно шкодувати, що посієш, те й збереш. Мене цікавить, скільки ви йому заплатили?

— Хіба він сам не казав вам?

— Це моя справа.

— Хай буде по-вашому, — промовив дядько. — Мені байдуже, що він говорив. Він однаково збрехав. Скажу вам чистісіньку правду, я дав йому двадцять фунтів. І, щоб бути з вами цілком чесним, додам, що, крім цього, він мав одержати гроші за продаж хлопця в Кароліні. Отже, вийшло б трохи більше, але, як бачите, не з моєї кишені.

— Дякую, містере Томсон. Цього цілком досить, — сказав правник, виступаючи наперед, а потім дуже ввічливо звернувся до дядька:

— Добрий вечір, містере Балфор.

— Добрий вечір, дядьку Ебінізере, — привітався я.

— Чудова сьогодні нічка, містере Балфор, — додав Торренс. Мій дядько не відповів ані слова, лихого чи доброго. Він сидів на верхньому східці ґанку і мовчки дивився на нас, мов скам'янілий. Алан забрав з його рук мушкетон, а нотар, узявши дядька під руку, підняв його зі східця, завів на кухню й посадив на стілець біля каміна. Вогонь у каміні тільки-но згас, і кімнату освітлював каганчик із ситняковим ґнотом.

Якусь хвильку всі дивились на мого дядька, невимовно радіючи своєму успіхові, але не без жалю до осоромленого старого.

— Ну, ну, містере Ебінізер, — звернувся до нього правник. —Не треба так журитись, обіцяю вам, що наші умови будуть не важкі. А поки що дайте нам ключ від льоху. Торренс принесе нам пляшку старого вина на честь такої події. — Потім, обернувшись до мене і взявши мене за руку, він сказав:

— Містере Девіде, бажаю вам усього найкращого у вашому новому становищі, яке ви, безперечно, цілком заслужили. —Після цього він жартівливо звернувся до Алана: — Поздоровляю вас, містере Томсоне, ви дуже вміло вели справу. Одного лише я не зміг зрозуміти. Як вас, власне, звати? Яків чи Карл? Чи, може, Ґеорг?

— А чому ви гадаєте, що мене звуть одним із цих трьох імен, сер? — випростався Алан, ніби передчуваючи образу.

— Тільки тому, сер, що ви згадували про королівське ім'я, — відповів Ренкейлор. — Ще ніколи не існувало короля Томсона (я принаймні не чув такого), і я подумав, що ви згадуєте ім'я, яке вам дали при хрещенні. [341]

Це був саме один з тих ударів, які Алан сприймав аж надто чутливо; і, слід зізнатися, він ледве стерпів образу. Не сказавши ні слова у відповідь, відійшов у найдальший куток кухні і сів там, сердито надувшись. Лише тоді, коли я підійшов до нього, потиснув йому руку й щиро подякував як головному справцеві мого успіху, він трохи повеселішав і згодом приєднався до нашого товариства.

На цей час ми вже встигли розпалити камін і відкоркувати пляшку вина. З кошика видобули добру закуску. Торренс, я й Алан сіли вечеряти, а містер Ренкейлор і мій дядько пішли в сусідню кімнату радитись. Просидівши там майже годину, вони, нарешті, домовилися, після чого ми з дядьком скріпили підписами формальний договір. За умовами договору, дядько зобов'язувався винагородити Ренкейлора за його посередництво й виплачувати мені дві третини щорічного прибутку від маєтку Шооз.

Таким чином жебрак з балади повернувся додому. Вкладаючись тієї ночі на кухонних скринях спати, я почував себе людиною з достатками й певним становищем у країні. Алан, Торренс і Ренкейлор уже спали непробудним сном на твердих ліжках. Я ж пробув стільки днів і ночей просто неба в багнюці, на голому камінні, часто голодний і в повсякчасному страху за своє життя, що ця зміна вплинула на мене дужче, ніж усі попередні знегоди. Я пролежав до світанку, дивлячись на відблиски полум'я на стелі і вкладаючи плани на майбутнє.

Розділ XXX

Я ПОЧИНАЮ ДІЯТИ

Хоч я особисто й прибився до тихої гавані, у мене на руках ще залишався Алан, перед яким я почував великий обов'язок. Крім того, на душі в мене важким тягарем лежала справа про вбивство Коліна Кембла й ув'язнення Джеймса Ґленського. Про всі свої сумніви я розповів Ренкейлорові, коли прогулювався з ним наступного ранку перед Шооз-гавзом.

Правник цілком погодився зі мною щодо мого обов'язку перед Аланом: будь-що я повинен допомогти йому вибратись за межі країни. Але у справі Джеймса він дотримувався іншої думки.

— Містер Томсон, — мовив він, — одне, а родич містера Томсона — зовсім інше. Я мало обізнаний з фактами, проте [342] мені відомо, що одна знатна особа (назвемо її г.А.(1), з вашого дозволу) якоюсь мірою причетна до цієї справи і навіть, як гадають, настроєна вороже проти Джеймса. Г.А., безперечно, благородний джентльмен, однак, містере Девіде, timeo qui nocuere deos (2). Якщо ви спробуєте стати на перешкоді його помсті, то не забувайте, що в нього є змога заткнути вам рота, вас посадять на лаву підсудних. Там ви будете в однаковому становищі з родичем містера Томсона. Ви скажете, що ви не винні. Ну й що з того? Адже родич містера Томсона теж не винний. А коли вже вас судитимуть присяжні-верховинці під головуванням судді-верховинця, до того ж у справі, де йдеться про розбрат між верховинцями, то кінець такого суду буде один — пряма дорога на шибеницю.

(1) Герцог Арґайлський {прим, автора).

(2) Боюся тих, хто шкодить богам {латин.).

Такі міркування спадали мені на думку й раніше, але я не знаходив на них розумної відповіді, а тому, прикинувшись наївним, спитав:

— Значить, сер, у мене не залишається іншого виходу, крім шибениці, га?

— Любий хлопче, — вигукнув містер Ренкейлор.