Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

У долині розкинулося місто, посеред якого височів пагорб із замком на ньому, а води Форту мінилися сріблом місячного сяйва.

— Тепер, — промовив Алан, — не знаю, хвилює вас це чи ні, але ви знову на своїй батьківщині. Ми перейшли межу Верховини в першу ж годину нічного переходу, і якщо тільки нам пощастить перебратися через цю зміїсту річку, ми зможемо вільно дихнути.

На Алан-Вотері, поблизу того місця, де він впадає у Форт, виднівся невеличкий піщаний острівець, зарослий лопухами, кременою та іншим низькорослим зіллям, між яким можна було б переховуватись тільки лежачи. На цьому острівці ми й отаборилися. Просто перед нами височів Стерлінзький замок, звідки долинав гуркіт барабанів, бо якраз зараз там, мабуть, відбувався парад частин залоги. У полі по цей бік річки цілий день працювали женці, і ми чули брязкіт серпів об каміння, голоси й навіть окремі слова селян. Треба було лежати, притиснувшись до землі, й мовчати. Та ми почувалися не так уже й погано: пісок на острівці нагрівся від сонця, зелені рослини захищали наші голови, води і їжі ми мали вдосталь, а найголовніше — на другому березі нас чекав порятунок.

Як тільки женці закінчили свою роботу й спустилися сутінки, ми вбрід вибралися на берег і попрямували до Стерлінзького мосту, тримаючись весь час понад ровами, що розділяли поля.

Міст був недалеко від пагорба із замком — старий, [316] високий, вузький міст із шпиликами над парапетом. Можете собі уявити, з якою цікавістю я дивився на нього не тільки тому, що міст вважався історичною пам'яткою, а й тому, що він був тепер нашим єдиним порятунком. Місяць іще не зійшов, коли ми прийшли туди; вздовж чола фортеці де-не-де блимало світло, а далі, у місті, теж виднілося кілька освітлених вікон. Навколо панувала мертва тиша. Здавалося, наче ніхто не охороняє проходу.

Я наполягав, щоб негайно ж іти через міст, та Алан був обережніший.

— Усе здається спокійним, — прошепотів він, — та все-таки ми трохи полежимо тихенько тут, за насипом, щоб не попасти в халепу.

Так ми пролежали майже чверть години, іноді перешіптуючись, але не чули жодного звуку, крім плюскоту води між биками мосту. Несподівано з'явилася якась стара кульгава жінка з костуром у руках. Спершу вона стала недалеко від нас і почала нарікати на свою долю, бідкатися, що їй довелось пройти такий довгий шлях; потім пошкандибала далі, піднімаючись по крутому мосту. Жінка була така маленька на зріст, а ніч така темна, що ми скоро перестали бачити її і тільки чули, як човгання ніг, стук костура та кашель помалу даленіють.

— Мабуть уже перейшла, — прошепотів я.

— Ні, — заперечив Алан, — На мосту ще чути її ходу. Тої ж миті пролунав оклик вартового: "Хто йде?" — і ми

почули, як об каміння брязнула кольба рушниці. Напевно, вартовий спав, і коли б ми спробували, то могли б пройти непоміченими. А тепер він прокинувся, й нагоду було втрачено.

— Тут у нас нічого не вийде, — кинув Алан, — і ніколи, ніколи нам не пощастить це зробити, Девіде!

Не сказавши більше ні слова, він поповз геть від мосту; а трохи згодом, коли вартовий уже не міг помітити нас, випростався і пішов далі дорогою, що вела на схід, Я не розумів, що він задумав, а після щойно пережитого гіркого розчарування мене важко було чимось потішити. Хвилину тому я вже уявляв, як стукаю в двері дому містера Ренкейлора, щоб заявити про свої права на спадщину, мов той герой з балади. І ось я знову залишаюсь тут, на другому березі Форту, де мене, як послідущого волоцюгу, переслідують солдати.

— Що ж далі? — порушив я мовчанку.

— Не знаю, — відказав Алан. — Що ж ви хотіли? Вони не такі дурні, як я гадав. Так чи інакше нам треба перебратися через Форт, Деві... Бодай би вони запались, ті дощі, що живлять його, і ті гори, що між ними він протікає. [317]

— А чому ми йдемо на схід? — спитав я.

— А просто навмання, — відповів він. — Якщо ми не можемо перебратися через річку, то, може, пощастить у затоці.

— На річці хоч є броди, а в затоці їх немає, — зауважив я.

— Звичайно, тут є броди, а крім того ще й міст, — погодився Алан. — Та яке з них пуття, коли їх охороняють?

— Правда, — відповів я. — Але річку можна перепливти.

— Можна тому, хто вміє плавати, — кинув Алан. — От тільки я чогось не чув, щоб ви були великий мастак до цього. Що ж до мене, то я плаваю, як сокира.

— Нічого не можу заперечити вам, Алане, — сказав я, —проте мені здається, що ми ліземо з дощу під ринву. Якщо важко переправитися через річку, то, очевидно, через затоку переправитися ще важче.

— Але ж є ще й такі речі, як човни, коли я не помиляюся, — сказав Алан у відповідь.

— Авжеж, і такі речі, як гроші, — додав я. — Ми ж не маємо ні того, ні другого, а тому чи є човни, чи нема, нам однаковісінько.

— Ви так гадаєте?

— Авжеж!

— Девіде, у вас мало винахідливості, а ще менше віри. Дайте мені тільки час, щоб я міг пометикувати, і якщо мені не пощастить випросити, позичити або навіть украсти човна, я зроблю його!

— Легко сказати! — кинув я. — Та ви забуваєте про найважливіше. Коли ви перейдете через міст, то він не розкаже нічого, а якщо ми перепливемо затоку, то човен опиниться на тому боці... отже, хтось мусив пригнати його туди. Усі навколо сполошаться...

— Дурниця! — вигукнув Алан. — Якщо я знайду човен, то знайду й людину, що відведе його назад! Отож більше не в'язніть до мене зі своїми дурницями, ідіть мовчки (це все, що від вас вимагається)... і дайте змогу Аланові думати за вас.

Цілу ніч ми простували північним боком рівнини, що лежала біля підніжжя високих Охільських гір, поминули Алоа, Клекменан, Калрос і близько десятої години ранку, дуже голодні й натомлені, підійшли до маленького висілка Лаймкілнза. Цей виселок тягнеться вздовж берега, а навпроти нього, на другому боці затоки, видно місто Квінзфері. Над містом і висілками клубочився дим з коминів. На ланах працювали женці, в затоці стояли на кітві два кораблі, безперестану снували в усіх напрямках човни. Все разом було для мене таке рідне, що я не міг удосталь надивитися на ці [318] веселі зелені, оброблені узгір'я і на людей, що працювали на полях і на морі.

До того ж там, на південному березі, стояв дім містера Ренкейлора, де, безперечно, на мене чекало багатство; а я був тут, на північному березі, одягнений в убоге вбрання чужоземного крою, з трьома срібними шилінгами, що лишилися від усіх моїх грошей. За мою голову призначено нагороду, а єдиний мій товариш по нещастю — оголошений поза законом вигнанець.

— О Алане! — не втримався я. — Подумати лишень! Там, по той бік затоки, на мене чекає все, чого може забажати душа, птахи перелітають туди, човни перепливають... усі, хто хоче, можуть потрапити туди, всі, тільки не я! О Алане, у мене крається серце!

В Лаймкілнзі ми зайшли до невеличкої харчівні, яку впізнали по жезлові над дверима, і купили хліба й сиру у вродливої дівчини-служниці. їжу ми поклали в клунок, гадаючи поснідати в гайку, що виднівся за три чверті милі від нас на березі моря.

Дорогою я не зводив очей з другого берега затоки й зітхав, не помічаючи, що Алан над чимсь задумався. Раптом він зупинився посеред дороги.

— Ви звернули увагу на ту дівчину, що в неї ми купили це? — спитав він, поляскуючи по клункові, де лежав хліб і сир.

— Атож, — відповів я. — Гарна дівчина.

— Ви так гадаєте?! — вигукнув він. — Девіде, любий, та це ж просто чудо!

— Не розумію, що тут чудесного? — здивувався я. — Яка нам користь із її вроди?

— Послухайте, — мовив Алан, кидаючи на мене лукавий погляд, — я чогось був подумав, що це, можливо, допоможе нам дістати човен.

— А я б подумав якраз навпаки, — буркнув я.

— Це ж ви, а не я, — не здавався Алан. — Мені не треба, щоб вона закохувалась у вас, я хочу, щоб вона пожаліла вас, Девіде, а для цього вам не конче бути красенем. Ану покажіться! — І він з цікавістю оглянув мене. — Мені хотілося б, щоб ви були трохи блідіший, а в усьому іншому ви цілком годитесь для моєї мети: у вас чудовий вигляд повішеника, знятого з шибениці, голодранця, каторжника, що вкрав одяг з опудала на городі. Праворуч обернись і прямо в харчівню по наш човен!

Сміючись, я пішов за ним. [319]

— Девіде Балфор, — попередив Алан. — Ви дуже веселий джентльмен, і ваша роля, безперечно, може здатися вам дуже кумедною. Та при цьому, коли вам хоч трохи жаль моєї шиї (не кажучи про вашу власну), ви, сподіваюсь, будете настільки ласкаві, що глянете на справу поважніше. Я збираюсь розіграти маленьку комедійку, що може закінчитися для обох нас або порятунком, або шибеницею. А тому прошу не забувати цього і поводитись відповідно.

— Гаразд, гаразд, — погодився я. — Робіть, що хочете. Коли ми підходили до селища, Алан звелів мені взяти

його під руку й повиснути на ній, наче я знесилився від утоми. Коли ж він відчинив ногою двері до харчівні, взагалі здавалось, наче він несе мене. Дівчина, очевидно, здивувалась (і було від чого), що ми так швидко повернулись. Та Алан, не гаючи часу на пояснення, допоміг мені сісти на стілець, зажадав чарку горілки, дав мені випити кілька ковточків, а потім, розламавши хліб і сир, почав годувати мене, наче нянька, — і все це з таким поважним, стурбованим, сповненим любові виразом обличчя, який міг би обдурити навіть суддю. А тому й не дивно, що дівчину схвилювала сценка, яку ми розіграли перед нею: нещасний, хворий, знесилений юнак і його чулий товариш. Вона підійшла ближче і дивилася, зіпершись на стіл, що стояв коло нас.

— Що з ним сталося? — нарешті поцікавилась вона. Алан, на мій привеликий подив, обернувся до неї з якимсь гнівом.

— Що сталося?! — закричав він. — Хлопець пройшов пішки більше миль, ніж у нього на бороді волосинок, і частіше спав у мокрому вересі, ніж на сухих простирадлах. Вона питає, що сталося! Погане сталося! Дуже погане, ось що! — і Алан, годуючи мене, й далі незадоволено щось бурчав собі під ніс.

— А такий же молодий, — промовила дівчина.

— Надто молодий, — буркнув Алан, стоячи спиною до неї.

— Краще було б йому верхи їхати, — невгавала дівчина.

— А де б я дістав коня?! — розлючено закричав Алан, обертаючись до неї. — Ви б хотіли, щоб я вкрав його?

Я подумав, що від такої грубості вона обуриться й піде геть. І справді, на якусь мить дівчина замовкла. Та мій товариш чудово знав, що робив; хоч у деяких життєвих справах він і здавався наївним, але в таких був неперевершеним пройдисвітом.

— Я й сама бачу, — знову заговорила дівчина, — що ви з високого роду.

— Ну й що, — промовив Алан трохи лагіднішим тоном (здавалося, проти його волі), улещений цим простосердим [320] зауваженням, — нехай, це правда! Та ви чули коли-небудь, щоб високий рід напихав кишені грішми?

Вона зітхнула так, наче сама була поважною леді, позбавленою спадщини.

— Ні, не чула, — відповіла вона.